«Єдиномисліє» і «братолюбіє» як суспільно-моральний дефіцит гібридного сьогодення

Ярослав ГАРАСИМ,
Львів

Є велика справедливість у тім, що саме на початку року двохсотлітнього Шевченкового ювілею державницький інстинкт українського національного організму перемогою Революції Гідності вкотре оприявнив світові наше одвічне прагнення повернутися в атмосферу цивілізованого європейського простору, прикро втрачену ще у XVII столітті після підписання з віроломним сусідом Переяславської угоди і формально відновлену наприкінці минулого, коли доволі прогнозово політично паралізувало злозачату радянську імперію.
Однак оновлена Україна могла би стати небажаною загрозою для звироднілого Московського царства, а тому кремлівська деспотія одразу ж вдалася до безпрецедентної для третього тисячоліття відкритої мілітарної агресії, анексувавши всупереч статтям Будапештського меморандуму український Крим й окупувавши частину нашого Донбасу. У черговий раз, як у випадку з незаконним уторгненням на етнічні терени суверенних Грузії і Молдови, на політичному атласі світу з’являються заштриховані території, що є раковими клітинами європейської безпеки та свідченням повної нівеляції норм міжнародного права.
Такі складні обставини ферментації державотворчого поступу спонукують нас до чергового переосмислення Шевченкових “огнистих інвектив”. Чи не тому, розкриваючи понад сто років тому підставовий сенс щорічних Шевченкових свят, Михайло Грушевський був переконаний, що насамперед “вони являються публічним ісповіданням віри для нашого громадянства і обрахунком сумління його членів”.
Цікаво, чи усвідомлював сам поет віщий функціональний ефект та неабиякий енергетичний заряд суґестивних ресурсів власного таланту? Мабуть, що так, адже вже у перші роки заслання, уперто порушуючи монаршу заборону, він написав поезію з промовистою назвою “Пророк”, у якій застосовано такий спосіб метафоризації, який наштовхує нас на думку, що йдеться не так про художню репрезентацію манд­рівного старозавітного мотиву, як про таку необхідну у безлюдно-ізоляційних умовах вигнання Шевченкову саморефлексію:
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі.
У наш час ми стали свідками, як від цього “вогню невидимого” — Кобзаревого слова — за декламаційним посередництвом святого лицаря Небесної Сотні Сергія Нігояна у найвищій фазі суспільно-політичної напруги запалали шини на вулиці М. Грушевського та зайнялися коктейлі Молотова біля наметів на Майдані. За допомогою саме цієї зброї та самозреченої жертовності хоробрих відчайдухів з України вигнали урядове керівництво, що не виявляло жодних ознак політико-управлінської самостійності й до останнього моменту залишалося фактично малоросійською колегією, звикло призначеною з Москви для корчування щонайменших паростків націо­нального життя, знищення боєздатності українського війська та спустошення державної скарбниці. Логічним продовженням майданної героїки стала нескорена доблесть воїнів добровольчих батальйонів, мобілізованих патріотів, кадрових військовиків та мужніх ентузіастів волонтерського руху в одвертому воєнному протистоянні з добре оснащеними, вишколеними у всіх гарячих кутках планети російськими спецпризначенцями. Із суттєвим ускладненням мілітарного завдання — зупинити військову інтервенцію ворога — пропорційно збільшується й чисельність непоправних втрат, а до Небесної Сотні за неповні п’ять літ приєднуються легіони полеглих захисників української незалежності, які укупі з Олегом Сенцовим, Олександром Кольченком, Володимиром Балухом, полоненими в азовських водах моряками та сотнями запроторених до московських казематів бійців складають наш коштовний викуп за вихід із духовного кріпацтва. У національний ландшафт вростають тисячі передчасних, ще не зарослих, позначених і безіменних могил; представники мирних професій у стислі терміни опановують військове ремесло, госпіталі та реабілітаційні центри перенаселені психічно й фізично скаліченими учасниками АТО та ООС, а в малюнках стривоженої шкільної дітвори головним сюжетним мотивом стає мирне небо і горда постать нескореного воїна. Історико-суспільна панорама нинішньої України навдивовижу нагадує ситуацію, окреслену більше ніж сто літ тому у святочній промові Кирила Студинського на урочистому концерті у Львові: “І зібралася молодь зі всіх суспільних верств, з-поміж нашого свідомого селянства і міщанства, з кругів середніх і вищих шкіл, щоби в пригоді стати рідному краєві і не дати на поталу придбань, здобутих нашою усильною працею”. Обнадійлива пророча Шевченкова інтуїція й у цьому випадку випереджувала подієві колізії реальної історії, а відтак за три місяці до смерті він творить до певної міри візіонерську ліричну медитацію “Бували войни й військовії свари”, в якій, за влучним висловом Богдана Лепкого, “понад кривавою теперішністю повінчав минуле з майбутнім”:
Минуло все, та не пропало.
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба…
А от коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть…
На щастя, виросли. “І дало наше молоде, новітнє лицарство докази свого завзяття і хоробрости, багато з них вернуло нещасними каліками, а ще більше з них поклало буйні молодецькі голови на боєвищі”.
Усі ці давно минулі й зовсім свіжі, над якими “скапують ще теплі сльози і свіжа кров”, жертовні офіри привнесені на вівтар конечної реалізації національно-державницького призначення України, яке майже 80 літ тому митрополит Андрей Шептицький бачив у тім, “щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить духовної сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищати межі від зовнішніх ворогів”.
Нинішня потреба у щирому спілкуванні з Шевченковим генієм увиразнюється ще й тим, що демонічною силою зовнішньої агресії нас втягнуто у брудний процес щоденного творення різноманітних явищ гібридного характеру. Фактично гібридність стала головним розпізнавальним знаком нашого сьогодення, який при такій активній експлуатації легко може призвести до дискредитації національно значущої аксіології, до знецінення віками акумульованого реєстру вартостей, до утвердження кодексу суспільної байдужості та тотальної зневіри. І якщо гібридній інтервенції “русского міра” в український етнічний простір згуртовано опираємось як нав’язливому імперському вірусові, то наслідки від соціо­культурних та політико-дипломатичних гібридів українського або європейського походження для суспільного спокою є вкрай згубними. Варто нагадати лише деякі з цих феноменів, що потрапляючи у наше інформаційне поле, призводять щонайменше до когнітивного дисонансу, яскраво ілюструючи своєю суттю парадоксальність непоєднуваних категорій. Без сумнівів штрих-код гібридності мають такі сумнозвісні чинники, як успішне функціонування українських бізнес-корпорацій на території Російської Федерації, надто повільний перехід парафіяльних спільнот до ПЦУ та належність українських громадян до православної конфесії московського патріархату, участь Стусового розпинателя Медведчука в мирних перемовинах у складі української контактної групи та повернення цієї одіозної фігури в активний політичний процес, висунення літературознавців з провокативно-дискредитаційним шевченкознавчим доробком на здобуття найвищих національних премій, мовна шизофренія на телебаченні та стрімке зменшення українськомовного простору в мережевій комунцікації. Окремі форми суспільної поведінки наших західних партнерів видаються теж досить дивними. Зокрема, жорстка поведінка санкційних обмежень стосовно Росії з боку Німеччини та Франції аж ніяк не заважають Ангелі Меркель обстоювати енергозалежні для Європи московські транспортні проекти, а меру французької Ніцци спокійно на найвищому рівні зустрічатися з ялтинськими місцевими урядовцями й анонсувати наміри відвідати окуповану Ялту. Ці непоодинокі прояви фальшивої толерантності не мають нічого спільного з принципами європейської демократії, а є лише вдячним приводом для брехливої російської пропаганди.
Такі жорстокі умови національного самоствердження та державної зрілості у нерівному протистоянні з рашистським імперіалізмом, навіть за чітко декларованої підтримки західних прихильників, потребують водночас твердого опертя на міцні підвалини національного буття, закладені продуманою стратегією шляхетних правителів Київської Русі та підсилені славною епохою козацької держави і Гетьманщини. Саме у “віщих глаголах” Шевченкової спадщини, особливо у філософських роздумах останнього періоду, можна почерпнути те, що, на переконання цитованого вже Кирила Студинського, додасть “нам віри в успіх нашої святої справи, щоби руки в зневірі не опадали, щоби серця не остигали, щоби самопожертвування і сили росли! До праці наших рук, до жертви крові і життя нашого лицарства треба нам надземного одушевлення і віри, що переломимо лиху долю!”
Досвід Тараса Шевченка, який пізнав “усі розкоші царської юриспруденції” і сформулював цілком екзистенційне ставлення до втрати особистої свободи у триєдиному імперативі “Караюсь, мучусь, але не каюсь”, став визначальним у процесі особистого протистояння з ненависною Москвою нескореного українського режисера, за звільнення якого бореться весь цивілізований світ. Замордоване життя Олега Сенцова, несправедливо засудженого на вдвічі більший за Шевченків термін ув’язнення, може стати остаточним присудом дипломатично кволій гуманітарній політиці прагматичного Європейського союзу та виявиться сатанинським торжеством великодержавного неоцинізму, освяченого покровительством ФСБ-шного православного ієрарха та стриманою папською екуменічною недалекоглядністю.
Майже сто літ тому, реагуючи гострою реплікою на антишевченківську тираду одного з героїв “Вальдшнепів” Миколи Хвильового, Євген Маланюк спробував означити характер впливу “кипучої крові” Шевченка на поступовість державницьких стратегій кожного з наступних поколінь українства. “Процес матеріалізації Шевченкової поезії, — стверджував він, — потужньо триває, і тільки коли він закінчиться власною державою, ми зможемо сказати що сучасність доросла до Шевченка”. Але всупереч оптимістичним Маланюковим запевненням досягти Шевченкових верховин національної гідності навіть “у своїй хаті” нам поки що не під силу. Пояснення цьому можемо віднайти на перетині соціогуманітарних феноменів, закладених в основи нашої суспільності. З одного боку — зовнішній тиск дипломатичних маніпуляцій такий далекий від правдивого європейця Шевченка, який, на думку Івана Франка, і сам “не предвиджував тих новочасних, маккіавелівських способів політичного та національного гніту, що не раз виступають навіть під плащиком далекозорого економізму або лібералізму”. З іншого — внутрішня структура нинішнього українського соціуму, цей парафіяльний реєстр “і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків”, у якому чисельно чомусь і далі переважають “раби з кокардою на лобі”, “дядьки отечества чужого” та інші, за словами Івана Дзюби, “дрібніші достойники суспільного бестіарію”, що в умовах постколоніальної дезорієнтації перевтілилися у повністю здеградовану протоплазму ватників — у рабській покорі яких Тарас Шевченко вбачав чи не головну запоруку імперського розквіту:
— Якби то, — думаю, — якби
Не похилилися раби…
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра! І був би брат!
А то… нема тепер нічого…
Ні Бога навіть, ні півбога.
Щоправда і на владному олімпі пост­майданної України опинилися здебільшого “лакеї в золотій оздобі” — лідери з мінімальним умістом управлінської шляхетності, непогамовним хижацьким інстинктом власного збагачення та глибоким переконанням особистої безкарності, які під ширмою ефемерного реформування країни за європейськими стандартами послідовно залишають за межею бідності значну частину своїх громадян, розхитуючи натомість фундаментальні засади традиційних моральних інституцій дратівливими маршами рівності та проявами фальшивої толерантності.
“Тарас Шевченко як явище велике й вічно живе — невичерпний, нескінченний і незупинний. Волею історії його ототожнено з Україною, і разом з її буттям триває Шевченкове…”. Саме тому кожен прийдешній день ставитиме перед нами нові іспитові завдання насамперед у площині повної деокупації національної свідомості через духовно вимогливе випробування Шевченком, усю творчість якого можна означити як зазивний лист до української нації.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment