Резистанс Карпатської України

Юрій КОВАЛІВ
Особливо катастрофічною для України і в перебігу, і в наслідках виявилася Друга світова війна, ініційована зовнішніми агресорами. Трагедія почалася значно раніше, ніж зафіксовано офіційною історіографією. І навіть не 1 вересня, а 14 березня 1939 року, коли угорці за згодою Німеччини, яка того ж дня рушила на Прагу, почали окупацію Карпатської України.

“Німецько-угорський фашизм” (О. Мишанич) зустрів на Севлюшсько-Хустському відтинку збройний опір чеських підрозділів разом із “Карпатською Січчю”. 15 березня “січовики” боронили Королево над Тисою, Севлюш, лінію Рокосово—Веряця–Велика Копаня від чисельніших, добре споряджених мадярів, давши змогу Сойму відбутися в Хусті, де президент Карпатської України А. Волошин проголосив її незалежність, на жаль, не визнану ніким у світі. Наступного дня, з 10ї до 14ї години, відбулася найбільша битва на Красному полі. Подвиг “січовиків” робив їх персонажами героїчного епосу. Юрій Клен у написаному урочистим віршовим розміром, близьким до гекзаметра, фрагменті епопеї “Попіл імперій” провів паралель між юними захисниками Карпатської України, які загинули на Красному полі, зі спартанцями — захисниками Фермопіл (408 до н. е.) періоду грекоперських воєн. Зміщення конкретно життєвих реалій у легендарну площину виправдане історіософськими настановами, що їх поділяв поет як представник “Празької школи”, взаємоперехрещуючи античний часопростір з карпатоукраїнським, знаходячи спільні для них коди:
Мужність безсмертна і тут.
А радість і туга безмірні.
І на цих скелях крутих проміння різьбить золотисто:
“О перехожий, стривай! Сповісти Україну, що, вірні,
гордим її заповітам, тут полягли ми всі триста!”
Ремінісценція давньогрецької епітафії (“Подорожній, спинись! Тут похований той, хто поліг за вітчизну…”) вказувала на історичне значення Карпатської України попри її короткочасне існування: всього п’ять місяців.
О. Олесь відгукнувся збіркою “Цвіте трояндами” (1939) на бурхливе розгортання подій на Срібній землі, активним учасником яких з осені 1938 р. був його син О. Ольжич, голова Культурної референтури Проводу ОУН, заступник голови ПУН полковника А. Мельника, координатор ідеологічної й політичної роботи, ініціатор “Українського еміграційного бюро”, організатор товариства письменників та літературознавців “Говерла”, якому підпорядковувалася переїзна група “січової” “Летючої естради”. Драматичні колізії тих днів невдовзі висвітлюватимуть у впорядкованому ним документальнопубліцистичному виданні “Карпатська Україна в боротьбі”, де містився його нарис “Воякибудівничі” поряд із нарисами “Ліс шумить” С. Вівчара, “Тюрми й табори” М. Чирського, “Бій на хустському полі” В. Поштака тощо. Журналістське письмо правило О. Ольжичу за оптимальний засіб структурування комунікативного поля, торування шляхів націоцентричної концепції. Такою ж метою переймалися й Ю. ГорлісГорський, М. Битинський, М. Михалевич, М. Мухин, які поряд із військовими Р. Шухевичем, М. Колодзінським, З. Косаком, боронячи свободу Срібної землі, вподібнювали своє перо до багнета. Участь у відродженні Закарпаття брав поет і прозаїк, адвокат з Хуста Т. Галіп, поетка Вероніка Михалевич. Прозаїк і священик Ю. Станинець, як і М. Бажанський, був депутатом Сойму Карпатської України.
Героїчні й трагічні події Карпатської України інспірували мобільні твори, здатні спонукати реципієнта на рішучий спротив руйнівним силам. Це зумовило істотні жанровостильові зміни в літературі, простір якої дедалі інтенсивніше заповнював публіцистичний дискурс. Громадянське сумління спонукало до газетярства й прозаїка У. Самчука, референта пропаганди ОУН, представника “Говерли”. Він систематично висвітлював на шпальтах газети “Нова свобода” перебіг культурнопросвітнього й політичного життя на пробудженій державницькими віяннями Срібній землі, виголосив доповідь “Завдання сучасної української літератури” (6 грудня 1938 р.), обстоюючи традиційні погляди на письменство. Неабиякий інтерес викликали його 15 репортажів, опублікованих у газеті “Українське слово” (Париж) з кінця 1938 до літа 1939 року, осяяних благородним духом резистансу, що його переживало Закарпаття. Пізніше У. Самчук надрукує роман “Сонце з Заходу”, присвячений подіям тієї героїчної епохи, напише книгу спогадів “Лицар без страху і догани”, в якій ітиметься про О. Ольжича.
Мадяри, обзиваючи січовиків “бандитами” й “терористами”, масово нищили їх без суду і слідства, розстрілювали в районі Севлюша, Великої Копані, Королева й Рокосова (15—16 березня), ув’язнювали в концтабори (Хуст, Крива, Тячів, Великий Бичків, Рахів, Свалява, Велике Березне тощо), особливо у Вар’юлопоші біля Ніредьгази (тут відбував ув’язнення поет М. Чирський). Серед документів, які відображають складний перебіг національного пробудження й трагедії Срібної землі, найповнішим видається щоденник “Щастя і горе Карпатської України” редактора газети “Нова свобода” В. ҐренджіДонського. То був детальний літопис тогочасних подій від проголошення автономної республіки у складі ЧехоСловаччини (7 жовтня 1938 р.) до дня втечі поета з мадярського табору Вар’юлопош (7 серпня 1939 р.), переповненого українськими в’язнями. Письменник простежив непрості етапи усвідомлення етнічної ідентичності, наводив приклади державотвірного й героїчного чину краян, провокації чехів, угорців, мадяронів й москвофілів, злочини “мадярської солдатески”. Автор сподівався, що його свідчення матимуть широкий публічний розголос, що на підставі зібраного ним матеріалу “може світ представити, що тут робилось”, як гонведи вигадували “рафіновані муки для нещасних полонених перед замордуванням”. За спогадами О. Ольжича, ув’язненого в Тячеві, “мадярський терор лютував без стриму кілька тижнів”. Мала розголос брошура “Обвинувачую Мадярщину” (1941; перевидана 2015) оунівця, священика, бійця Карпатської Січі, угорського політв’язня С. Папа (Пугач), який від імені українського народу зазначав: “Я один з тисяч тих, що в новій неволі після тюрми, концентраційного табору і поліцейського нагляду, стаю до нової боротьби проти Мадярщини, в надії здобуття волі, і в ім’я замучених кладу скаргу на народ мадярів за всі побої, за рани і за кров, у вірі, що український народ заступиться за своїх синів”. Автор в багатьох лаконічних пунктах констатував неспростовні “найголовніші точки обвинувачення”, які досі не знайшли справедливого суду історії.
За діями Угорщини пильно стежила Польща. 15 березня 1939 р. на наказом маршала Е. РидзСмігли у Львові й Стрию було створено оперативну групу “D” (півтори дивізії) на чолі з генералом М. БорутоюСпєховичем для координацій польськоугорських дій. Польська влада мала на меті ліквідацію українців“січовиків”, тількино вони переходитимуть польський кордон. Найкривавішими були трагедії на Верецькому (17 березня 1939 р.), (Татарському) Яблунецькому біля Ясіні (23 березня 1939 р.) й Узькому (21 квітня 1939 р.) перевалах. Спільний угорськопольський тріумф садизму підпадає під кваліфікацію воєнного злочину, адже збройні сили Карпатської України були воюючою стороною, а права військовополонених, проголошені в положеннях Гаазької конвенції (1907 р.), доповнені Женевською конвенцією (1929), нехтувалися.
Війна, яку принесли в Карпатську Україну угорські фашисти, мала, виявляючи ознаки етноциду, ксенофобську спрямованість. “Варто було, щоб хтось вказав на мене, що я українець, і мене могли знову заарештувати”, — згадує керівник екзекутиви ОУН в Закарпатті Ю. Химинець, якому вдалося вирватися з ув’язнення, як і М. Чирському, У. Самчуку, О. Ольжичу (“Закарпаття — земля Української держави: Нотатки з історії Закарпаття”, 1991). Вилучали з обігу книги Ю. БоршошКум’ятського, В. ҐренджіДонського, Миколаї Божук, І. Колоса, Марка Бараболі й ін. письменників, натомість заохочували російськомовну творчість та діяльність штучного Подкарпатського общєства наук. Не спромігшись досягти повної мадяризації Закарпаття, Угорщина запроваджувала провокативне русинство, обстоюване сумнозвісними А. Бродієм й С. Фенциком. Проте завдяки неймовірним зусиллям колишніх активістів “Просвіти” й “Учительської громади” “вдалося зберегти творчий потенціал українського спрямування” на замордованій мадярами Срібній землі на початку Другої світової війни (О. Мишанич). Студенти й викладачі (М. Фегер, В. Русин, Г. Токар та ін.) з Мукачево ініціювали рух спротиву окупантам, з 1940 р. діяв територіальний комітет націоналістичного спрямування з центром в Хусті.
Історичні уроки Карпатської України — незаперечні. Вони зафіксовані і в художніх текстах. “Ми не м’які рутени, а ґраніт / І гордо українцями звемося”, — підкреслював В. ҐренджаДонський, висвітлюючи у своїх віршах зрушення ментальної свідомості в закарпатському просторі. Тут постало нове покоління, здатне розбудовувати етнічний космос в іманентних вимірах, протистояти деструктивним тенденціям, назване І. Ірлявським (Рошком), який дебютував збіркою з промовистою назвою “Голос Срібної Землі” (1938), “лицарями”, покликаними розвивати героїчні традиції Крут та Базару.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment