Шекспір і претенденти на владу

Вадим ПЕПА

Перші ж репліки у виставі “Коріолан” бентежать глядацький зал, як потривожений бджолиний рій. І далі мистецьке напруження триває аж до фінального виходу виконавців під бурю вдячних оплесків. Нічого дивного. На сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка втілено історичну трагедію Вільяма Шекспіра.
Режисер-постановник сценічного дійства — заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Дмитро Богомазов. Він тонко розставляє акценти, наголошує на визначальному. Тож те, що відбувається на кону, б’є не в брову, а в око теперішній “юрбі”. Дошкульне зачіпає глядачів. Певно, декому надається можливість побачити себе, як у дзеркалі. Тож зал реагує жваво. Аплодують і ті, котрі вважають себе безгрішними, й ті, в кого є бажання стати кращими. Недарма ж Арістотель провіщав, що вища мета втілюваних на сцені трагедій — катарсис, тобто “очищення духу” за допомогою “страху і жалю”. Щирі співчуття і співпереживання більшою чи меншою мірою таки ж облагороджують людську природу.
Хоча ніякі тисячоліття цивілізаційного розвитку її не змінюють. З якими достоїнствами і вадами вродилася людина, з такими невід’ємними і торує шлях у незвідане майбутнє. Генії, в сузір’ї яких сяє й ім’я Шекспіра, відколи вже повчають, як відрізняти добро від зла. Та діється те саме, що і з законами в першій-ліпшій країні. Як же їх дотримуватися, не порушувати? До цього в ідеалі — як до неба пішки. Водночас і в мистецтві — який там катарсис? Стократ легше розкидатися брудом матів-перематів, гудити, очорнювати, бездумно обпльовувати навіть доленосне, випускати із підсвідомості, як джина із пляшки, тваринні інстинкти. Вивільняти низьке з прихованого в єстві вищих створінь, які — вінець природи, незрівнянно легше, ніж виховувати порядних громадян.
Як і рівним йому, Шекспірові доступні таїни людської душі. А в цьому випадку — ще й трагізм у взаєминах різних станів. Головний герой Кай Марцій у виконанні заслуженого артиста України Олександра Форманчука переконливий і повнокровний. Видатний полководець примножує славу могутнього Рима у кровопролитних битвах. Особисті подвиги й шрами від численних ран відчиняють йому двері до сенату. Вивищується зі званням консула. І втрапляє в тенета інтриг. Їх плетуть “народні трибуни”, одурманюючи демагогією темну масу, яку можна повернути чортзна-куди й направити проти кого завгодно.
Обурений поведінкою римлян, які забули про його подвиги заради їхнього ж спасіння, Марцій перекидається на бік тих, проти кого воював. З військом, яке раніше громив, здобуває гучні перемоги, вдовольняється новим прізвиськом — Коріолан і погрожує знищити Рим. Ні вмовляння рідної матері (народна артистка України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Наталія Сумська), ні сльози вірної дружини з малою дитиною (Анастасія Рула), ні мудрі застереження Мененія Агріппи, друга Коріолана (народний артист України, лауреат Шевченківської премії Богдан Бенюк) не відвертають ображеного від зради свого роду. Перед фіналом Коріолан укладає вигідний для тих, до кого перейшов служити, мир.
Одначе нові союзники підступно підбурюють супроти проголошеного ненадійним темну “юрбу”, і головний герой гине від удару меча в груди. Режисер уміло натякає на те, що для аморальних політиканів, якими є “народні трибуни”, немає нічого святого. Замість переконувати, учиняють мордобої. Повчально для сучасних глядачів, які надивилися подібного на екранах телевізорів. Хоч би хто торочив, що історія нічого не вчить, а вона таки повчає. Аби тільки було бажання пізнавати.
Ще одне достоїнство спектаклю — бездоганна українська мова (адже переклад видатного майстра слова Дмитра Павличка).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment