Тарас ШЕВЧЕНКО: «Відпустив бороду, справжнє помело»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Проект “Подробиці Шевченкового життя” умотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Розповідаючи в цій статті про те, коли й чому з’являлася у Тараса Григоровича борода, автор виявляє цікаві й маловідомі подробиці Шевченкового життя, нюансує притаманні йому гумор і самоіронію, переконує, що для нас важлива кожна деталь, зокрема побутова, духовного й фізичного образу Кобзаря.

“Побачили мене з широкою,
як лопата, бородою…”
У поетичних творах Шевченка згадка про бороду зустрічається лише тричі. Найперше в “Давидових псалмах” (1845) у томі місці, де йдеться про первосвященика Аарона, миропомазаного пророком Мойсеєм:
Яко миро добровонне
З голови честної
На бороду Аароню
Спадає росою…
А ще — в поемі “Невольник” (1859), коли ворожка ворожила, пристріт замовляла Ярині:
“Он, бачиш, кінь осідланий
Тупає ногою
Під козаком; а онде йде
Дідусь з бородою
Аж до колін…”
(Ця ліроепічна поема має дві редакції. У першій — під назвою “Сліпий” (1845) — цитовані вище рядки мали такий вигляд: “Он, бачиш, кінь осідланий / Маха головою. / А он їде, а онде йде / Дідусь з бородою”).
А коли у реальному житті Шевченка з’явилася борода? Прослідкуймо за його автопортретами та свідченнями поета і його сучасників.
Перший автопортрет Шевченка датується 1840 р., і ми бачимо чисто виголене вродливе обличчя двадцятишестирічного поета. На портреті 1845 р. з’явилися бакенбарди. Цього часу стосується словесний портрет Шевченка, залишений петрашевцем М. О. Момбеллі, в якому, зокрема, зазначається: “Він середній на зріст, широкоплечий і взагалі міцної, сильної статури, в талії широкий через особливу будову кісток, але аж ніяк не товстий; обличчя кругле, борода і вуса завжди поголені, а бакенбарди облямовують усе обличчя….” Автопортрет 1847 р. (23 червня — не пізніше 11 грудня), виконаний Шевченком в Орській фортеці (в солдатській формі та кашкеті) передає його тяжкі моральні й фізичні страждання в перші місяці заслання. За точними словами мистецтвознавця В. М. Яцюка, молодий, енергійний, здоровий чоловік за короткий час перетворився на вусатого дядька з виснаженим недугою обличчям. На Шевченкових автопортретах, виконаних у 1848—1849 рр. під час Аральської описової експедиції, він незмінно з вусами.
Але це не значить, що бороди взагалі не було в умовах експедиції. В записі в Щоденнику від 16 липня 1857 р. Шевченко занотував унікальні спогади про комічну ситуацію, що склалася в 1848 р. на КосАралі, де зимувала експедиція з 26 вересня 1848 р. до кінця січня 1849 р. Вийшли на берег біля форту, де стояв гарнізон уральських козаків, які були старообрядцями:
“Уральці, побачивши мене з широкою, як лопата, бородою зразу ділом зметикували, що неодмінно мученик за віру. Донесли негайно своєму командиру, єсаулу Чарторогову. А той, не будучи дурнем, зазвав мене в комиш та бух переді мною на коліна: — Благословіть, каже, батюшка, ми, каже, вже все знаємо. — Я теж, не будучи дурнем, зрозумів, у чому річ, та й хватнув саме розкольницьким хресним знаменням. Захоплений єсаул поцілував мою руку і ввечері влаштував нам таку гулянку, яка нам і уві сні не снилася”.
Цю смішну зустріч із начальником КосАральського форту Д. П. Чартороговим (Чертороговим) Шевченко відобразив і в повісті “Близнецы”:
“…Уральские козаки (не исключая и офицеров) приняли его за своего расстригупопа, за веру пострадавшего… и он знай благословляет их большим крестом да собирает посильное подаяние натурою, т. е. спиртом. И эта комедия продолжалась до тех пор, пока ротный командир не приказал ему сбрить бороду. С бородой, разумеется, и поклонения, и приношения прекратились”.
Так у художньому творі. В реальному бутті засланця він, уже з поголеною бородою, невдовзі був відправлений у форт Раїм у гирлі Сирдар’ї Оренбурзької губернії. Але слава про небувалого пастиря вже дійшла й туди, і тамтешні уральці зустріли його з прихованим, але захватом. А начальник козачого загону Н. С. Марков, випросивши у нього благословення, запропонував за це 25 рублів, від яких Шевченко відмовився. Втім ця неабияка безкорисливість лише надихнула благочестиву душу козачого командира одговітися по секрету в кибитці й усетаки прилучитися до святих таїн у такого рідкісного пастиря.
У поетовому Щоденнику читаємо:
“Щоб не нажити собі клопоту з цими сивими небувалими дурнями, я хутчіш залишив укріплення і вже акуратно, щотижня два рази, голю собі бороду”.
Звісно, не треба думати, що Шевченко міняв укріплення на власний розсуд, як і про те, що він завжди мав можливість поголитися. Скажімо, про перший автопортрет із бородою, виконаний ним у липнісерпні 1851 р. під час Каратауської експедиції, що мала на меті пошуки кам’яного вугілля на півострові Мангишлаку (протягом якої Шевченко створив 45 малюнків), один із найближчих друзів Шевченка на засланні Бр. Залеський розповідав: “…В часі тої мандрівки Шевченко зробив для мене чорною крейдкою свій портретик … замість дзеркала послугувався артист збанком з водою, бо іншого дзеркала не мали ми в степу. Не було також ані бритви, ані цирульника, і для того носили ми бороди, хоть властиво оба ми були солдатами”. В той же час Шевченко створив сепію “Серед товаришів”, де намалював себе в білій сорочці з густою бородою та вусами, а Бр. Залеський стоїть спиною до глядача.

“Прийшов в укріплення
поголитися…”
Того дня — в неділю 21 липня 1857 р. — рядовий Тарас Шевченко, який ночував на комендантському городі під улюбленою вербою, прийшов у казарму Новопетровського укріплення, щоб поголитися. На вході зустрів унтерофіцера Франца Куліха, каптенармуса, який повідомив йому, що о 9й годині ранку прибув поштовий човен із оренбурзькою поштою. Засланець чекав її вже два тижні, сподівався, що при сприятливому вітрі човен із офіційним папером про його звільнення повернеться 17 або 18 числа, ніяк не пізніше 20го. Втім, день від дня дув переважно свіжий нордост, очевидно, просто в лоб поштовому човну… Коли тиждень тому після заходу сонця море заштиліло, а після півночі піднявся довгожданий зюйдост — тихий і рівний — він невимовно зрадів і, ледве діждавшись світанку, видерся на найвищу прибережну скелю й просидів там до полудня. “Не побачивши на горизонті ні заповітного, ні будьякого вітрила, я засмучений прийшов на город…” — так записав Шевченко в Щоденнику 16 липня. Так і жив останні дні в смуті та болісній невідомості…
Сьогодні, поголившись, він, згнітивши серце, не став нікого розпитувати про той човен, не кинувся за поштою, не метушився, а… попрямував на город. Гідно тримав удар долі до кінця! Втім, вийшовши з укріплення, зустрів доброго знайомого, підпоручика Миколу Бажанова… “І він перший привітав мене із свободою. 21 липня 1857 року в 11 годин ранку”, — це знову запис у Щоденнику. Так ретельно поголений Шевченко зафіксував вистраждану мить свого, сказати б, умовного поки що звільнення з заслання.
Втім, 2 серпня Тарас Григорович нарешті залишив Новопетровське укріплення, вирушивши на рибальському човні до Астрахані, куди прибув 5 серпня, а 22 серпня відплив із Астрахані до Нижнього Новгорода на пароплаві “Князь Пожарський”. Плавання було довгим і тривало до 20 вересня, за цей час Шевченко запустив бороду, котру поголив аж перед самим приїздом до Нижнього Новгорода, залишивши чималі вуса.

“Михайлу Семеновичу Щепкіну,
напам’ять 24 грудня 1857 року
від Тараса Шевченка”
Про це згадував секретар Нижньоновгородської казенної палати К. А. Шрейдерс, з яким Шевченко познайомився відразу після приїзду в Нижній Новгород (у запису журналіста Г. П. Дем’янова): “…Середній на зріст, років 40—44; на його обличчі лежала печать глибокого страждання, великі сірі очі світилися незвичайною добротою; темнорусяве, рідке волосся зачесане на один бік; довгі, великі вуса своєрідно опущені донизу”. В Нижньому Новгороді Шевченко змушений був залишитися аж до початку лютого 1858 р., чекаючи вирішення своєї подальшої долі, найперше — можливості повернутися до Петербурга. Він знову відростив бороду, про що сповістив у листі від 12 листопада 1857 р. свого покровителя на засланні, коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова: “…Запустив бороду, справжнє помело”. Нагадаю, що помело — це палиця з прив’язаним до неї на кінці пучком хвойних гілок, ганчірок і т. ін., для вимітання попелу з печей та прочищання димарів. Аналог мітли. У Шевченка метафорично: “Он, бачите, над Києвом / Мітла простяглася…”; “Над самим Віфліємом, боком, / Мітла огненная зійшла…” Або: “Чи городом, чи то селом / Мете собі, як помелом”… Вживання цього слова стосовно бороди зустрічається, здається лише у Шевченка. Йому в самоіронії не відмовиш…
Нова нижньоновгородська борода відображена у двох Шевченкових автопортретах. Перший створено 27—28 листопада 1857 р. італійським і білим олівцем. На ньому внизу Шевченко зробив дарчий напис чорнилом: “Михайлу Семёновичу Щепкину, напамять 24 декабря 1857 года отъ Тараса Шевченка”. Це був день приїзду великого Шевченкового друга в Нижній Новгород, і тоді щасливий Тарас Григорович записав у Щоденнику: “Святам свято і торжество є з торжеств! О третій годині ночі приїхав Михайло Семенович Щепкін”.
Тими щасливими для обох зимовими днями між 25 і 29 грудня на М. С. Щепкіна чекав у залі місцевого театру на кожній виставі найдобріший і найвимогливіший, а головне — найдорожчий глядач — бородатий Шевченко. Майстер буквально відчував на собі захоплений погляд і могутню теплу енергетику поета, в якій його талант розкривався з особливою силою.
Михайло Семенович був свідком Шевченкового захоплення молодою актрисою Катериною Піуновою, яку називав Тетясею (вона зіграла роль Тетяни у виставі “Москальчарівник” разом із артистом). Шостого лютого 1858 р. писав Шевченкові з Москви з натяком на його бороду: “Передай мой поцелуй твоей Тетясе. Але ні, не треба, а то я боюсь, чтобы от твого чолом не зробилось ей дуже душно”. Між іншим, Катерина Піунова згадувала в своїх спогадах “геніальну голову” та “ласкаві очі поета”, його “шапку смушеву”, але жодного разу — бороду. Зате Михайло Семенович у листі до Шевченка від 15 січня 1858 р. написав: “Целую тебя в бороду. Твой М. Щепкин”.
Другий автопортрет із бородою Шевченко виконав у Нижньому Новгороді не пізніше 4 січня 1858 р., бо цього дня він передав його в Петербург М. М. Лазаревському через П. А. Овсянникова, в якого тоді мешкав. У Щоденнику записав 4 січня: “О 8ій годині вечора проводив свого господаря Овсянникова до Петербурга…” Уже 19 січня 1858 р. М. М. Лазаревський відповів Шевченкові: “Спасибі тобі, велике спасибі, мій милий, мой золотой Тарасе, за твой подарок: твое поличье. Ты не мог выдумать лучшего подарка…” Саме з цього портрета на поетове прохання М. М. Лазаревський оперативно замовив 50 фотовідбитків для подарунків друзям і знайомим Шевченка, який у Нижньому Новгороді отримав від М. М. Лазаревського чотири фотовідбитки свого автопортрета. Скажімо, вже 20 лютого він записав у Щоденнику: “Один примірник мого нерукотворного образу подарував М. О. Дороховій, він їй не сподобався, вираз здається занадто жорстким”. Дуже цікаве Шевченкове свідчення про сприйняття його образу сорокасемирічною начальницею Нижньоновгородського інституту шляхетних дівчат М. О. Дороховою, яку поет називав “піднесеною, симпатичною жінкою”. Виявляється, вона бачила бородатого Шевченка значно м’якшим, добрішим, ніжнішим… У листі від 22 лютого 1858 р. до М. М. Лазаревського поет щиро подякував йому: “Спасибі тобі, друже мій єдиний, за все і за вся. Добре єси зробив, що заказав 50 штук помянутого образа, нехай поки що земляки дивляться хоть на сей облик бородатого недобитого кобзаря свого”. Потрясаюче свідчення Шевченкової самоіронії, поєднаної з усвідомлення того, що народ український обрав його своїм Кобзарем.
Один із фотознімків із автопортрета Шевченко передав С. Т. Аксакову через М. С. Щепкіна. Російський письменник писав поетові в листі від 14 квітня 1858 р.: “Крепко обнимаю и сердечно благодарю Вас, любезнейший Тарас Григорьевич, за драгоценный Ваш подарок, полученный мною от Щепкина. Кроме сходства, которое, разумеется, для меня всего дороже, портрет Ваш так хорош, что все знатоки приходят от него в восхищенье. Долго я не хотел верить, что это фотография. Впрочем, я был прав отчасти: это фотография, подрисованная Вашею искусною кистью, как уверяет меня один знаток этого дела”. Таким чином, С. Т. Аксакову, який познайомився з Шевченком у березні 1858 р. і, судячи з його слів, іншим москвичам автопортрет дуже сподобався. Тарас Григорович у листі до письменника від 25 квітня пояснив: “Я сердечно рад, что вы осталися довольны моим бородатым поличием. Это фотографический снимок с рисунка, мною самим сделанного, почему и показался он вам подрисованным”.
Відомо, що згадані фотознімки Шевченкові друзі поширювали з метою збору коштів для його матеріальної підтримки. Відомо, що вони були подаровані С. Т. Аксакову, А. Ф. Білокрисенку, М. О. Дороховій, Я. Г. Кухаренкові, М. М. Лазаревському, Ф. М. Лазаревському, І. О. Ускову, К. А. Шрейдерсу, М. С. Щепкіну та ін.

“Приїхав у Москву…”
Дорогою в Петербург Шевченко прибув у Москву 10 березня 1857 р., а з наступного дня і до 26 березня гостював у М. С. Щепкіна з бородою, відрощеною у Нижньому Новгороді. Про це знали митці, які зображували його в московський період. Скажімо, на картині відомого українського художника М. І. Хмелька “Т. Шевченко і М. Щепкін у Москві” (1956) бачимо поета з розкішною бородою. Не забув про неї і народний художник України М. О. Артамонов у картині “Велика дружба. Т. Шевченко і М. Щепкін” (1988), в якій поет і артист змальовані на Красній площі.
У навчальнохудожньопросвітницькому кіносеріалі для навчальних закладів і широкої глядацької аудиторії під назвою “Тарас Шевченко. Заповіт”, знятому в 1992—1997 рр., епізод зустрічі поета в Москві з княжною В. М. Рєпніною представляє його з вусами. Це неточність. Але насправді вона нічого не важить у контексті цього видатного твору, навіть мимоходна згадка про який заслуговує на розповідь про нього. Зокрема, необхідно нагадати, що його авторами були великі українці І. М. Дзюба, П. М. Мовчан, Б. І. Олійник і режисер С. С. Клименко. Головний консультант — С. А. Гальченко. Роль Ведучого в цьому серіалі неперевершено прожив Богдан Ступка, який розповів про Шевченка і від його імені стільки, скільки до того та й опісля ніхто й ніколи не розповідав у будьякому іншому фільмі, та й не тільки фільмі. У ролях: Богдан Бенюк, Петро Бенюк, Олександр Биструшкін, Ярослав Гаврилюк, Тарас Денисенко, Василь Мазур, Анатолій Мокренко, Наталія Наум, Раїса Недашківська, Ярослав Попадюк, Світлана Прус, Галина Стефанова та ін.
У згаданому епізоді з фільму поет і княжна взагалі не розмовляють, адже ця зустріч мало документована й коротко висвітлена в літературі. Та Ведучий заглядає в кімнату, де вони востаннє сидять удвох, і на Ступчиному обличчі бачимо стільки загадковості, зачудування, співчуття… Мені навіть іноді здається, що від цього моменту й почався мій інтерес до Шевченкового перебування в Москві.
Виробництво безпрецедентного за масштабом, сюжетними колізіями, кількістю історичних персонажів і подій кіносеріалу про життя і творчість Тараса Шевченка на замовлення Міністерства освіти і науки України забезпечували Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. П. Довженка, Український фонд культури, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка за участю Національної телекінокомпанії України.
То був геніальний замисел і достойне його виконання. З цим історичним феноменом у галузі національної культури кінця ХХ століття можна порівняти хіба що створення й будівництво в 1993—1998 рр. Культурного центру України в Москві. На жаль, нині величезні й невичерпні можливості цього Шевченкового дому в антимосковському ствердженні духовної величі України не задіяні повною мірою, як уповні не використовується і багатющий просвітницькошевченкознавчий потенціал навчального кіносеріалу, достойного постійного використання в шкільній програмі. Нерозумно нехтувати вже досягнутим і виправданим на ділі.
Ніхто з тих, хто познайомилися з Шевченком у Москві, не залишив опису його тодішньої зовнішності, та й давні знайомі — В. М. Рєпніна, Г. П. Галаган, М. Ф. Савичев — не згадали про бороду. М. Ф. Савичев коротко написав у спогадах, що Шевченко був “худий, похнюплений, убитий фізично й морально…” Насправді немає жодних підстав говорити, що в московському березні 1858 р. Шевченко був морально вбитий. Більше того, в конкретний день 20 березня, коли поет “пішов до уральського козачини Савича”, щоб забрати літопис Самійла Величка, який О. М. Бодянський давно передав йому для Шевченка, а той не спромігся це зробити, Тарас Григорович двічі зацікавлено “любувався” Кремлем, відвідав давнього знайомого А. М. Мокрицького, у якого “полюбувався ескізами незабутнього друга мого, покійного Штернберга”, а ввечері у сім’ї Станкевичів “весело, попросту побалакали про Україну”. Проте саме в цей день Шевченко зітнувся також з абсолютною неповагою до нього з боку купцямільйонера О. О. Сапожникова (докладно див. “Слово Просвіти”, 21—27 лютого 2019 р.), а через кілька годин — із незрозумілою байдужістю М. Ф. Савичева, який майже чотири роки тримав у себе літопис Величка, “сам не знаючи з яким наміром”. У цій абсолютно конкретній ситуації вразливий поет цілком міг бути морально пригніченим і “похнюпленим”, що й помітив М. Ф. Савичев.
Як відомо, Шевченко виїхав потягом із Москви в Петербург 26 березня 1858 р., але поліцейський нагляд за ним у місті був поставлений поганенько, і виконувач обов’язків московського оберполіцмейстера полковник О. І. Кропоткін аж 9 квітня рапортував московському воєнному генералгубернатору А. А. Закревському відверту неправду: “…Имею честь донести, что отставной рядовой Шевченко 4 сего апреля выехал из Москвы в С.Петербург” (Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 12). Лише 12 квітня в канцелярії московського генералгубернатора наклали на рапорті О. І. Кропоткіна резолюцію: “Уведомить С. Петербургского Военного генералгубернатора”. Насправді Шевченко на цей час уже зустрівся з петербурзьким оберполіцмейстером. Ось як це було.

“Він мені порадив збрити бороду…”
Шевченко приїхав у Петербург 27 березня 1858 р., а вже 29го зранку з’явився до управителя канцелярії петербурзького оберполіцмейстера, брата художника А. М. Мокрицького, свого давнього знайомого І. М. Мокрицького:
“Він прийняв мене напівофіційно, напівфамільярно. Старе знайомство виявилося в дужках. На закінчення він мені порадив збрити бороду, щоб не справити неприємного враження на його патрона графа Шувалова, до якого я повинен з’явитися як до головного мого наглядача”.
Готуючись до прощання з бородою, Шевченко вже наступного дня — 30 березня — “замовив фотографічний портрет у шапці й кожусі для М. О. Дорохової”. У Повному зібранні творів Тараса Шевченка (т. 5) зазначено, що ця фотографія зроблена в студії відомого петербурзького фотографа А. І. Деньєра. В “Шевченківській енциклопедії” (т. 6), стверджується, що автор невідомий. В. М. Яцюк припускав, що автором міг бути український фотограф К. А. Нагорецький. Поетів друг М. М. Лазаревський замовив 50 репродукцій цього фотопортрета.
До фото, зробленого 30 березня 1858 р., Шевченко звертався, виконуючи автопортрет (офорт) 1860 р. (з бородою, у шапці та кожусі), створений не пізніше 4 квітня 1860 р. Доречно зауважу, що цей фотопортрет, а також фотографії Шевченка в шапці та кожусі, але вже без бороди, зроблені ще й у 1859 р., посприяли свого часу спрощенню та навіть примітивізації Шевченкового феномену під пером партійних ідеологів і деяких шевченкознавців.
У вірші “Низькопоклонники” (1965) на початку брежнєвського “застою” Д. В. Павличко звинувачував:
Вони зі скелі Прометея
Зняли і одягли в кожух,
В смушеву шапку отамана,
Ще й підв’язали очкуром,
Щоб стала кривдою омана
А кривда — ласкою й добром.
Синдром “шапки та кожуха” закоренився надовго. Через три десятиліття, вже в незалежній Україні, на світанку нової доби І. Ф. Драч у поезії “Виклик” вимагав:
Скиньте з Шевченка шапку. Та отого
дурного кожуха.
Відкрийте в нім академіка.
Ще одчайдухазуха.
Ще каторжника роботи.
Ще нагадайте усім:
Йому було перед смертю всього лише
сорок сім.
У цьому контексті хочу розповісти про таке. Коли в Національному культурному центрі України в Москві ми вирішили встановити погруддя Тараса Шевченка, то за основу зображення було взято автопортрет 26річного поета (скульптор О. І. Капшук). Відкрив погруддя 31 жовтня 2013 р. Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ В. Ю. Єльченко в присутності директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, академіка М. Г. Жулинського, його заступника, відомого шевченкознавця С. А. Гальченка та колективу Культурного центру й багатьох українських патріотів. Враження було таке, ніби Шевченків пам’ятник стояв на Арбаті з того часу, коли молодий, тридцятирічний поет написав у Москві вірш “Чигрине, Чигрине…” (1844), в якому спалахнуло гірке запитання: “За що скородили списами / Московські ребра??..”, а Український дім виріс навколо нього пізніше… Звернули увагу на дату відкриття? Тарас Шевченко містично постав у самому центрі Москви саме напередодні переломного в історичній долі України листопаду 2013 р., а точніше, за 20 днів до початку Революції Гідності, яка визначила віджитою, говорячи словами М. С. Грушевського, “нашу орієнтацію на Московщину, на Росію…” Таку подію, пов’язану з Шевченком, варто внести в аннали української історії!
Та повернімося до того дня — 6 квітня 1858 р., — коли Шевченко записав у Щоденнику… Втім, читаємо:
“Мав велике нещастя облачитися у фрак і з’явитися до свого головного наглядача графа Шувалова. Він прийняв мене просто, неформено, а головне, без належних випадку повчань, чим справив на мене вигідне для себе враження”.
Отже, молодий петербурзький оберполіцмейстер П. А. Шувалов (1827—1889) оцінив неабиякі приготування до зустрічі з ним колишнього засланця, котрий уважно прислухався до порад І. М. Мокрицького. Найперше зауважу, що Шевченко ніколи не був “фрачником” — саме так тоді називали тих, які носили “куртку з хвостами, полами” (В. І. Даль). У спогадах О. С. АфанасьєваЧужбинського є сюжет про те, як у Києві 1846 р. вони збиралися в гості. Та Шевченко зізнався:
— А не хочеться мені натягати отого фрака, щоб він ізслиз.
— То й не треба.
— А, може б, просто походити?
— Я бачу, що тобі не хочеться, ну й посидимо дома.
— А справді! Ходім лучче на Дніпро, сядем денебудь на кручі і заспіваємо.
Цікаво, де взяв Шевченко фрак у квітні 1858 р.? Очевидно, у когось із друзів, які “виходили у світ”, скажімо, у братів Лазаревських або у графа Ф. П. Толстого.
До речі, в поетичній творчості Шевченка це слово не вживалося.
Та найголовніше, що поет уже поголив бороду, і віднині й до кінця життя на всіх автопортретах (за винятком уже згаданого офорта 1860 р.) і фотографіях він постає без бороди, але з густими вусами, що звисають донизу. У спогадах І. С. Тургенєва, який уперше зустрівся з Шевченком узимку 1859 р., читаємо про його “густі вуса, що закривали губи…” Л. І. Полусмак, з якою Шевченко збирався взяти шлюб 1860 р., говорила: “Був він собі середнього росту — такий мужественний, здоровий чоловік, чорні вуса…” Шевченкові вуса бачимо на всіх автопортретах і фотографіях після гоління бороди. Вони зафіксовані й посмертною маскою поета.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment