Іван ЧИЖ,
м. Київ
Коли крізь призму 100-річчя нашої історії оглядаєш початок Української революції та в її контексті 100-річчя зародження дипломатичної служби, котра постала на потребу Української Народної Республіки, Української держави, Західноукраїнської Народної Республіки, та щойно відзначене 100річчя Акту Злуки УНР та ЗУНР як вияв Соборності України, це спонукає до роздумів про долю Української держави на нинішньому складному історичному рубежі.
Десь така ж неймовірної ваги обставина, з поправкою, звісно, на історичне тло столітньої ретроспективи, рухала Головою Генерального секретаріату УНР Володимиром Винниченком і Генеральним секретарем з міжнаціональних справ Олександром Шульгіним, коли вони підписували “Законопроект про створення генерального секретарства міжнародних справ”. І та обставина, що першому міністру закордонних справ УНР Олександру Шульгіну було лише 28 років, а його наступникам не набагато більше (Всеволоду Голубовичу — 32, Миколі Любинському (до речі, студентові) — 26) свідчила не лише про брак досвідчених кадрів в українському революційному державотворенні, а й про певний символізм: молоду державу творили і захищали (свідчення тому — герої Крут) молоді.
Можливо, найбільша заслуга першопрохідцівдержавників у тому, що в колишній Малоросії, окрайцю імперії, вони утверджували Україну. І саме з’ява дипломатичної служби, розгортання її закордонних місій (остання з них після поразки Української революції була закрита в Угорщині 1924 року), визнання низкою країн самостійної України як держави і було важливим державотворчим чинником.
Одначе реальний перебіг подій 1917—1920 років в Україні, як аргументовано доводить І. М. Дзюба в книжці “Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна” [1, c. 32—33] “не вкладається в майже узвичаєну нині, але спрощену модель окупації України російськими більшовицькими військами… Червона армія відігравала вирішальну роль у поваленні УНР, але й протиборства політичних сил у самій Україні та й наявності певного ґрунту для місцевого більшовизму — як у соціальній структурі суспільства, так і в ідеології та психології революціонерства — не можна заперечувати…”.
В. Винниченко пояснював поразку УНР не в останню чергу її невдалою соціальною політикою і свідчив, що українській владі довелося тікати від українськихтаки селян [1, c.33].
Основною причиною втрати Україною державності за всіх часів були внутрішні чвари, конфлікти і перевороти, котрі ослаблювали її настільки, що вона ставала легкою здобиччю. І ніякі опори на зовнішні чинники (Скоропадський — на німців, Петлюра — на поляків) не могли врятувати молоду державу, надто ж з огляду на зовнішню агресію російського шовінізму, — неважливо, білого чи червоного.
Яскрава ілюстрація цього — доба гетьманщини від часів Богдана Хмельницького. Коли козацька держава була сильною, опиралася не тільки на власне козацтво, а й на селянство загалом, переможною визвольною боротьбою вона здобула визнання і домоглася державотворчого успіху у Зборівському договорі з Польщею (8 серпня 1649 р.) Тоді ж Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства королівство польське офіційно визнало за Україною як державою; розміщення польських військ було заборонено; державні посади обіймали православні; реєстрове козацтво мало налічувати 40 тис.; було здійснено амністію.
Проте вже за два роки, після сумнозвісної битви під Берестечком, укладений з Польщею новий, Білоцерківський, договір (18 вересня 1651 року) залишив за Україною лише Київське воєводство, повернув на інші території польську адміністрацію та шляхту, дозволяв мати лише 20 тис. реєстру і, що дуже важливо, забороняв зносини з іншими державами. Фактично це означало втрату суб’єктності держави.
Наступний договір з Росією (Переяслав, 8 січня 1654 р.), вочевидь, був вимушеним кроком гетьмана Богдана Хмельницького перед загрозою тотальної катастрофи. Він, усвідомлюючи слабкість України як держави перед зміцнілою польською військоводержавною потугою, пішов на це заради збереження державності. Максимально можливий у тих умовах інтерес України був прописаний у Березневих статтях (14 березня 1654 р.). Зокрема, щодо виборів гетьмана і старшини на раді; розширення військового козацького реєстру до 60 тисяч; створення і функціонування самостійної адміністрації і суду; збирання старшиною податків для царської казни та відповідна платня старшині; спільна з Росією війна проти Польщі. А щодо дипломатичних зносин, то вони заборонялися лише із султаном і королем.
Як бачимо, і тут державна суб’єктність була урізана, хоча й дещо зміцнювала Україну, особливо порівняно з втратністю, зафіксованою у Білоцерківській угоді.
По смерті Богдана Хмельницького перестала, по суті, існувати й сама Українська держава. Наступні гетьмани діяли ситуативно, шукаючи опори не у власному народі, а у тих іноземцяхінородцях, хто видавався їм надійнішим захистом. Бо інакше чому не постала більше Україна як держава аж до 1917—1920х років?..
І. Виговський знову подався до короля, виторгувавши у нього через Гадяцький трактат (6 вересня 1658 р.) “Велике князівство Руське” із трьох воєводств. Юрій Хмельницький Переяславськими статтями (17 жовтня 1659 р.) фактично перекреслив усі здобутки свого батька, повністю підкоривши Україну Москві, включно із забороною вести зовнішню політику без дозволу царя; тільки за царським наказом козаки зобов’язані були вирушати у похід. Навіть українська церква підпорядковувалася московському патріархатові (ось як далеко корінням сягає проблема, яку аж нині долає українське православ’я!) Мине неповний рік, і Ю. Хмельницький підписує з Польщею Слободищенський трактат (7 жовтня 1660 р.), за яким гетьманщина розривала стосунки з московським царем на основі Гадяцького трактату І. Виговського, але вже на правах лише обмеженої автономії (без заявленого Великого князівства Руського) та, по суті, мала посилати козацтво на війну за інтереси Польщі.
А далі — ще гірше. Московські статті (1665, вересень), підписані І. Брюховецьким, підпорядовували українські землі владі московського царя, українська церква підпорядковувалася московському патріархатові, дипломатичні зносини гетьманському урядові заборонялися, царські воєводи збирали податки з українського населення тощо. Глухівські статті (березень 1669 р.) з Москвою Д. Многогрішного дещо послаблювали попередню кабалу, але залишали Україну залежною від Москви. Конотопські статті (червень 1672 р.) І. Самойловича, як і Коломацькі статті (25 липня 1687 р.), скріплені І. Мазепою, тільки посилювали залежність від Москви. В усіх випадках зовнішні дипломатичні зносини гетьманській обмеженій владі заборонялися. Україношведський договір, на який пішов Іван Мазепа (29—30 жовтня 1708 р.) був реальною спробою утвердити державну незалежність України. На жаль, поразка у Полтавській битві поховала ці сподівання аж до Лютневої революції 1917 року в Петербурзі та Української революції 1917—1921 рр.
Цей стислий екскурс у віднесені в часі історичні події потрібен для чіткого усвідомлення загроз Українській державності.
Хіба б могла трапитися анексія Криму, війна на Донбасі, коли б не помилка України, зафіксована у Будапештському меморандумі?.. Покладаючись на так звані “гарантії”, Україна виявилася ошуканою, пограбованою одним із тих самих “гарантів” та отримала військову агресію. А так званий “Північний потік2” — це вже як вишенька на тортику на поминках зруйнованих ілюзій…
Треба сказати, повертаючись до історії розвитку пореволюційної України, що паростки самостійної держави, закладені її фундаторами, проступали і в логіці поведінки деяких видатних більшовицьких діячів, які здійснювали владу в Україні Радянській періоду 20х років. Ідеться насамперед про головного ідеолога українізації Миколу Скрипника, у котрого, на думку Івана Дзюби [1, c.37—45], озивалися сильні українські симпатії, а конкретна робота з українізації відкривала очі на всю глибину національної проблематики і “перевертала душу”. “Не останню роль у проведенні українізації, — стверджує І. М. Дзюба, — відігравали вихідці з українських (національних) лівих партій — боротьбистів, укапістів. Крен … у бік компромісу з більшовиками не був зрадою національних інтересів, як це їм часто закидалося і закидається, — якраз навпаки, це була спроба гарантувати, бодай почасти, національні інтереси і в тій внутрішній і міжнародній обстановці, що реально складалася. Це була спроба внести виразну українську складову в комуністичний рух, з яким тоді в революційних колах пов’язувалося майбутнє людства”.
Треба було мати неабияку мужність, аби з такою упертістю і наполегливістю у тих умовах буквально “пробивати” ідею “коренізації”, українізації, як це робив М. Скрипник. Ця титанічна робота прикривалася догматичною тезою, виголошеною 1923 р. на нараді в ЦК РКП(б): “Для того, щоб зрозуміти українське селянство, ми мусимо підійти до пролетаріату і сказати: “Передові загони робітничої кляси, навчіться української мови для того, щоб вести українське селянство до соціалізму”. Для самого Скрипника, як і для О. Шумського, В. ЕлланаБлакитного “це було партійнокон’юнктурне прикриття далекосяжних планів будівництва соціалістичної України таки як модерної держави з повноцінною культурою і забезпеченою національною мовою” [1, c. 38—39]. М. Скрипник ще в часи громадянської війни різко виступає проти виділення так званої ДонецькоКриворізької республіки та публікує 1920 р. статтю “Донбас і Україна”, умотивовуючи українізацію. Для українського більшовика Миколи Скрипника, як і для державників УНР та ЗУНР, взагалі не стояло питання цілісності, Соборності України. Інакше й не могло бути для справжніх українців. Їх помирила історія… І віддала їм належне.
Трагедія штучного Голодомору 1932—1933 років, виразний акцент на якому поставив Іван Дзюба у згадуваній книжці, ідеологічнодиявольським замислом шуганула до України зза кремлівських двоголовоорлих веж, проте могильним мороком накрила українські села діяннями доморощених “активістів”убивць. Десь аж із самісінького генетичного коду відчуваю відразу до слова “активіст”, бо саме такі “землячкиативісти” позбавили життя більше трьох сотень односельців у моїх рідних Пишках та сусідній Ожарівці на Поділлі.
Голос на захист села підняв лише розкуркулений одноосібник, принциповий супротивник колгоспів, мій рідний дід Касян Андрійович Чиж. Він, непроханий, прийшов у переджнив’я на колгоспні збори, де в президії воссілися начальники з району і місцевий актив, усі як один одягнуті у фарбовані шкірянки, і попри їхнє гадюче сичання, закликав селян рятуватися від голоду, що насувається. “Це ваша земля! Це ваш хліб!.. Зажинайте, рятуйтеся від біди…”. Таку зухвалу непокору не простили йому. По двох місяцях, листопадовими сутінками, коли голод уже кістляво придушував село, по нього прийшли… “Активісти” донесли “органам”, що хлібозаготівля провалюється через “кулака Чижа Касяна Андрейового, який веде активну антирадроботу серед селян…”. Тортури не змусили діда, якому минуло лише п’ятдесят, визнати свою вину. Не визнав і вироку — сім років висилки на Північ. Оголосив голодування і помер у Любарській в’язниці.
Отож навіть із позиції особистого порахунку зі шкурництвом, продажництвом і прислужництвом поділяю висновок Івана Михайловича Дзюби: нам потрібна “…чесна національна самокритика (поки що вся наша критична енергія спрямована назовні, а не на самих себе). Скажуть: ми й так биті, цьковані, принижені — як же нам ще й самих себе картати? Але ж хіба в кращому становищі була Україна в ХІХ столітті, яке породило могутню хвилю національної самокритики у Шевченка, Франка, Драгоманова, Лесі Українки, Володимира Самійленка та ін.? І хіба самокритика є самоприниженням та самокартанням, а не навпаки: самоочищенням, самооновленням, самомобілізацією? Національна самокритика завжди була і буде не тільки зворотним боком національного поступу, але — що особливо важливо — і його єдино міцним фундаментом, єдиною гарантією морального здоров’я і справжності такого поступу” [1, с. 142].
Висновок, у якому утверджуюся. За лаштунками майбутнього криються наші колишні гріхи та нинішні помилки. Історію не переписати. Та її уроки потрібно і знати, і засвоювати, і застосовувати у нових суспільнополітичних реаліях. Заради України і заради щасливої долі українців.
Література:
1. Дзюба І. М. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна. — К.: Криниця, 2003. — 144 с.
2. Ген. М. ОмеляновичПавленко. Спомини. ЛітературноНауковий Вісник, 1930, СІ, кн. ІІ. 277 с.
