Вояк переднього краю

Анатолій ЧЕРНОВ,
м. Полтава
“У скарбниці кожного державного народу найкоштовнішим скарбом є його минуле. Під кінець другого тисячоліття ми, українці, відродили свою державність. І щоб бути державним народом у третьому тисячолітті, треба повернути й дбайливо зберегти пограбоване окупантами історичне минуле України. Адже й “мачуха”, і “старший брат”, і “пшияцюлка” нищили наші роди, що були живими носіями історії, стирали з лиця землі святі могили-дороговкази, перекручували історичні факти, навішували налички, оббріхували наших рідних…” (Іван Монолатий, передмова до книжки Павла Шандрука “Сила доблесті”, Івано-Франківськ, 2008). В цьому розрізі новітньої історії спробуємо дослідити життєвий шлях визначного українського військового діяча, генерал-хорунжого Генерального штабу Української Національної Армії Павла Шандрука, що відбував військову службу у чотирьох арміях і був учасником трьох воєн; одного з національної “старої гвардії”, яка відійшла, передавши естафету молодшому поколінню.

Народився Павло Шандрук 28 лютого 1889 року в селі Борсуки (нині Лановецький район на Тернопільщині) у родині заможних селян. Навчався в духовній семінарії, згодом перейшов в Острозьку класичну гімназію. Після закінчення гімназії вступив до Історикофілологічного інституту ім. князя Безбородька у Ніжині (закінчив 1911 року). На той час колись могутня Росія після ганебної поразки від Японії готувалась до нових військових подій на Заході. Їй були потрібні військові кадри. Можливо, тому 22річний історик Павло Шандрук вирішив здобувати військову освіту в Алексєєвському офіцерському піхотному училищі в Москві. Перебуваючи після Лютневої революції в резервному полку міста Твер, командир батальйону штабскапітан Шандрук із землякамиофіцерами спробували організувати окрему українську частину. Але шовіністично налаштована Рада робітничих і солдатських депутатів влаштувала провокацію і арештувала Шандрука. І тільки завдяки підтримці озброєного батальйону, яким він командував, його було звільнено. Шандрук повертається до свого 70го Рязького полку 18ї піхотної дивізії на Російськонімецький фронт. Він формує з вояків полку український підрозділ і висилає посланців з повідомленням до ЦР в Київ. Відповіді не отримав. Російська армія доживала останні дні. Наприкінці 1917 року Павло Шандрук повертається до Харкова. На початку січня 1918 року більшовицькі війська захопили місто. Павло Шандрук відразу виїхав до Лубен, де мешкали батьки і де перебував його рідний брат Олександр — капітан Рязького полку. Після проголошення незалежності України група вояківукраїнців на чолі з П. Шандруком влилася під Ромоданом в Окремий Запорізький загін генерала Натіїва (з березня 1918 року — Запорізька дивізія). У моторизованому дивізіоні дивізії підполковник Шандрук командував озброєним гірською гарматою броньованим автомобілем, якій назвав “Полуботок”. Запорізька дивізія визволяла від більшовиків Полтаву і Харків. Моторизований дивізіон влився на станції Лозова до новосформованої Кримської групи під командуванням полковника Петра Болбочана. Шандрук за наказом Болбочана сформував панцерний потяг “Запорожець”, поставивши на окремій платформі броньовик “Полуботок”. “Запорожець” на чолі з Павлом Шандруком брав участь у Кримському поході. Після закінчення походу Шандрук повертається до своєї родини в Харків, отримує призначення до міської комендатури. Наприкінці грудня 1918 року розпочався новий наступ більшовицьких військ на Харків. Підполковник Шандрук під вогнем місцевих більшовиків завантажив і вивіз у ешелоні цінності Харківського банку до Полтави, де прийняв командування Окремим Запорізьким куренем, який влився в Запорізький корпус, а в червні 1919 року в 3ю Стрілецьку дивізію Армії УНР полковника Олександра Удовиченка. В жовтні 1919 року полковник Шандрук очолив 1й рекрутський полк охорони в Кам’янціПодільському, який у березні 1920 року був приєднаний до 3ї Залізної дивізії полковника Удовиченка. За успіхи в спільному польськоукраїнському наступі на Київ (квітень 1920) командувача 7ї бригади дивізії полковника П. Шандрука представили до звання генералхорунжого, яке він отримав під час інтернування у Польщі (1922 р.). Керовані полковником Шандруком військові з’єднання відзначилися у вересні 1920 року під час форсування Дніпра та Збруча, після розгрому Червоної армії під проводом М. Тухачевського під Варшавою, а також у боях проти більшовиків під час листопадового наступу Армії УНР на Жмеринку і Вапнярку. Як відомо, після важких боїв Українське військо під тиском переважаючих сил противника відступило за Збруч, на територію Польщі. Павло Шандрук у спогадах писав: “Незважаючи на проголошену ідею права нації на самовизначення, українській нації, що потопала в крові, було відмовлено в матеріальній, технічній і навіть у медичній допомозі. Це було однією з основних причин перемоги наших ворогів, а зовсім не брак нашої віри в перемогу, або небажання йти на пожертви…” (П. Шандрук, “Сила доблесті”, ІваноФранковськ, 2008).
Перебуваючи у таборі в Каліші, Шандрук організував початкову школу, викладав у таборовій гімназії, на педагогічних курсах. Із 1923 року генерал Шандрук виконував обов’язки керівника відділу Українського Центрального Комітету в Лодзькому воєводстві. Разом з колишнім прем’єрміністром уряду УНР Прокоповичем редагував військовонауковий часопис “Табір”, який видавався до 1939 року. В часописі Павло Шандрук надрукував низку публікацій на військову тематику. В серпні 1927 року було створено визнаний військовим командуванням Польщі Генеральний Штаб Армії УНР, керівником якого на 1927—1936 роки призначено генералхорунжого Павла Шандрука. Незважаючи на зайнятість, генерал у 1929 році закінчує Радіотехнічний інститут, а в листопаді 1936 року вступає до Академії Генерального штабу Війська Польського. Закінчивши Академію (1938), генерал Шандрук отримав контракт підполковника і вступив на службу до Війська Польського. У березні 1939 року направлений до Львова для організації Українських військових бригад. Потрапив у фронтову зону, заступив хворого командира польської 29ї бригади і відзначився в боях проти німців, за що одержав від польського уряду найвищу військову відзнаку — Хрест “Віртуті мілітарі”. Під час сутичок з німецьким військом поранений, опинився в полоні. Згодом Павла Шандрука, як важкохворого, випустили з концтабору і він повернувся до міста Скєрнєвіце, до своєї родини. Та вже в січні 1940 за доносом його заарештувало Гестапо. Завдяки зусиллям Президента УНР Андрія Лівицького полковника звільнили, і він з родиною осів в Скєрнєвіце. Працював директором кінотеатру.
До військової і політичної діяльності Павло Шандрук зміг повернутися лише наприкінці 1944 року, коли над Німеччиною нависла загроза поразки. За ініціативою Президента УНР в екзилі А. Лівицького було створено Український Національний Комітет (УНК), який поставив завдання: “шукати шляхів порятунку української політичної еміграції… та перебрати від німців турботу про сотні тисяч вояків різних українських формувань збройних сил Німеччини, особливо Дивізії “Галичина”, яку в разі капітуляції німців можна повернути проти більшовиків” (Я. Середнецький, “Генерал П. Шандрук і антигітлерівська військова опозиція”, Тернопіль, 2014). Очолити УНК запросили генералхорунжого Павла Шандрука, кандидатуру якого висунув А. Лівицький та підтримали С. Бандера, А. Мельник та П. Скоропадський. Давши згоду на цю посаду, Шандрук розумів, що “…вимушене співробітництво з німцями сприйматиметься ворожо, виглядатиме незрозумілим на останньому етапі війни…” (Я. Середнецький, там же). Німці наполягали, щоб УНК підпорядковувався Комітету визволення народів Росії (КОНР) під проводом А. Власова і сформувати уряд “вашої російської батьківщини”. “Побачення з Власовим, — пише Шандрук, — відбулося 30 січня 1945 року… Він запитав, чому я не хочу увійти як автономний комітет до його КОНР… Я відповів йому те саме, що говорив німцям, себто: він — окремо, я — окремо, але в інтересах боротьби можемо узгіднювати нашу діяльність… Тоді Власов підкреслив, що я своєю впертістю гальмую цілу справу… і продовжив, що через 23 місяці він матиме 6 дивізій і рушить… на Україну в надії, що там більше матеріальних можливостей і населення вороже наставлене проти червоних. На це я сказав, що він помиляється, бо український народ вороже наставлений проти москалів взагалі і буде битися проти нього теж, що в українців є своя батьківщина і не для того ми воювали на вашій землі, не для того втратили майже 50 тисяч наших товаришів, щоби повертатись під руку Москви…” (П. Шандрук “Це було так!”, ж. Розбудова держави, ч. 3, 1954). Щодо дивізії “Галичина”, то УНК вимагало: дивізія має бути під командуванням українців, всіх вояківукраїнців, що перебували в різних військових підрозділах перевести у винятково українське формування, які повинні мати український прапор, форму, відзнаки, присягу на вірність Україні. Також вимагали звільнення українських лідерів і тисяч українських патріотів з тюрем і концтаборів. Наказом по війську УНР від 15 березня 1945 року, підписаним Головним Отаманом А. Лівицьким, і Постановою Президії УНК генералхорунжого Армії УНР Павла Шандрука підвищили до рангу генералпоручника і призначили командувачем Української Національної Армії (УНА). Першим кроком командувача стало рішення перетворити дивізію “Галичина” в Першу Українську дивізію. Потім почався процес формування з полонених українців Другої Української дивізії УНА під командуванням полтавця генерала Петра Дяченка. До складу УНА також ввели Бригаду Особливого Призначення (парашутну) під командуванням генерала Тараса БульбиБоровця, Бригаду Вільного Козацтва полковника Терещенка та інші підрозділи. 27 квітня 1945 року Перша Українська дивізія прийняла присягу на вірність українському народові. Наказом генерала Шандрука було “усунуто з однострою відзнак приналежності до зброї СС і накладення на шапки української кокарди з тризубом… Дивізія мала на рукаві символ Галицької Землі — золотого лева на блакитнім тлі”. (П. Шандрук “Правда про 1шу Українську дивізію і Українську Національну Армію”, Матеріали до історії Української дивізії “Галичина”, ТоронтоНьюЙорк, 1990). 2 травня 1945 року відбулася зустріч Шандрука з командувачем кубанських козаків генералом Шкуро. Шандрук запропонував генералу перед здачею в полон британським військам приєднати козачі формації до 1ї УД. Шкуро відмовився. Подальша доля козаків, яких британське командування передало на “родіну”, відома. (Я. Середнецький, там же). Коли капітулювала Німеччина, Шандрук виїхав до дивізії і наказав “зійти з фронту найпізніше світанку 8 травня і організовано вийти до Юденбурга. Запасний полк, а при нім штаб Армії на чолі з генералом М. Кратом, уже були у дорозі до Юденбурга. Вояки здійснили 50 км марш і були інтерновані англійцями і американцями…” (П. Шандрук “Правда про 1шу Українську дивізію). Тепер головним завданням генерала Шандрука стало зберегти вояків дивізії від видачі їх більшовикам. “Треба було вживати гарячкових заходів, щоб дивізію не було видано більшовикам, — писав Шандрук. — Я інтервеніював різними шляхами, а в тому було моє звернення до Святішого престолу через архієпископа Івана Бучка. Мої листи до Архієпископа пішли через руки Апостольського Візитатора для українців у Німеччині М. Вояковського, який приклав немало зусиль, щоб допомогти воякам дивізії і мені. В наших заходах для збереження дивізії брали участь члени уряду УНР в екзилі та багато інших патріотів України. Дивізію було збережено і перевезено до Великої Британії. (П. Шандрук “Пропам’ятне видання у 20річчя стрілецької дивізії “Галичина” Першої Української дивізії УНА”, Чикаго, 1963). Так завдяки Павлу Шандруку жодного вояка Дивізії не було передано на розправу совєтським органам.
Після війни генерал Павло Шандрук виїхав до США, де брав активну участь у комбатантських і громадських організаціях. Помер Павло Феофанович 15 лютого 1979 року у м. Трентоні, штат НьюДжерсі. Похований на українському кладовищі Баунд Брук.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment