Вимогливість до оцінки фактів

Осип ЯКИМЧУК
Нині практично кожний день приносить інформаційні несподіванки. Для мене особисто вже не перший рік 9 березня є днем великого розчарування. І не лише тому, що попри старання багатьох політиків, а згодом і Українського Інституту національної пам’яті досі не вдалося перенести вихідний день з брежнєвського 8 березня на шевченківський 9 березня.

У СРСР 1965 року Міжнародний жіночий день оголосили вихідним. Люди, котрі добре пам’ятають ті часи, кажуть, що оголошення 8 березня святковим днем було зумовлене прагненням російських імперіалістів (тих, що “ліпили” з усіх поневолених націй СРСР “совєтський народ”) вичавити з української пам’яті традицію шевченківських святкувань. І це, на жаль, значною мірою вдалося зробити. Нині, на 28-му році незалежності України, в Києві дуже часто 7 і 8 березня незнайомі вітали одне одного “с празднічком”. І жодного разу не чув, аби зі святом Шевченка.
Нині проти того, аби українці якомога менше думали про свою хату зі своєю правдою, працюють потужні сили. І вже згадуваний бізнес квітів та подарунків є у тому плані не найпотужнішим гальмівним чинником. Проте з подачі і кремлівських провокаторів, і своїх популістів у багатьох склалося викривлене сприйняття реальності. У неділю 10 березня мав я досить важку розмову з колишнім колегою Віктором Л. Він не допускає іншої думки, окрім своєї. За його логікою, у всіх нинішніх негараздах винна влада, а не Путін. На той момент я не знав про існування перехопленої розмови, яку вважають за діалог Юлії Тимошенко з Ігорем Коломойським. Там є слова, які належать співрозмовнику Тимошенко: “Ми ж поки мети не досягнемо — ми не заспокоїмося”… Тому не міг я довести, що багато негативних явищ є провокативними. А багато роблять любителі “ловлі рибки в каламутній воді”. Усе краще видно у порівнянні.
Оскільки я народився у сім’ї, яка була депортована у рамках операції “Вісла”, тому з посиленою увагою спостерігаю за подіями у сусідній Польщі. Усе добре стараюся показувати як приклад. І від усього негативу намагаюсь застерігати мою читацьку аудиторію. А там негативу не набагато менше, ніж у нас. Візьму чотири найбільш вражаючі випадки з польського життя. Нині там іде процес повернення нерухомості (значною мірою вона належала євреям), яка була націо­налізована в комуністичні часи. Віковий рекордсмен, якому “повернули” втрачену у комуністичні часи власність, “мав” 147 років. А таких хто “мав” далеко за 100, було близько двох десятків. Усі вони “повернуті” їм кам’яниці у центрі Варшави тут же за співучасті довірених нотаріусів “перепродували” квартирним шахраям. Оскільки це “реприватизаційне” явище має коріння у часах попередньої влади, то його активно використовує нинішня влада для дискредитації попередників. По суті, як і у нас! Проте на відміну від нас, там значно менший прошарок суспільства піддається впливові подібних інсинуацій. Тверезо мисляча частина суспільства каже, застерігаючи владу, що шахраї швидше придумають, як обійти закон, аніж встигає реагувати законодавець на їхні витівки. Тому ще не відомо, які “шедеври” “випливуть” у час нинішньої влади.
Вони вже “випливають” — “цікаві” і, скажімо відверто, небезпечні для України. Нині у рамках також і міжнародних зобов’язань Польщі про мінімізацію викидів, які забруднюють атмосферу, проводиться у державі заміна опалювальних котлів. І тут як тут з’явилися “винахідники”, які, змінивши таблички з маркуванням на старих котлах, продають їх як нові — суперекологічні. Після того, як інформацію про це було оприлюднено на телебаченні, я з великою тривогою ставлюся до оголошень в Україні про суперекологічні опалювальні котли з Польщі.
Виявляється, “екологічне опалювання” — не єдина галузь діяльності шахраїв. Вони активно діють і в медицині. Часто чуємо про випадки того, як держава доплачує до ліків, які ніколи не потрапляли до пацієнтів, а вивозилися за кордон. Не виключено, що й постачальники польських ліків в Україну також таким чином заробляють… Вершиною цинізму вважаю факти виписування лікарями рецептів на ім’я давно покійних пацієнтів та прийому вже покійними лікарями також покійних хворих. За такі випадки “обслуговування хворих” торік Національний фонд здоров’я Польщі виплатив 57 тисяч золотих. Однак у Польщі ніхто не додумується прив’язувати усі ці ненормальності до діяльності перших осіб держави, ніхто їх не оголошує корупціонерами, усе це вважається наслідком суспільної патології. Чому у нас іде прив’язка різних патологій до перших осіб держави?
Своє бачення цього складного і політичного, і ментального явища дав голова “Просвіти” Павло Мовчан. За його оцінкою, головна причина проблеми в тому, що інформаційна сфера практично перебуває у руках чужих Україні людей. “Нині інформаційна проблема є найважливішою для України. Нині ми нічого не можемо змінити, зокрема й норму закону про президента, який дозволяє кожному, хто може зібрати суму застави, балотуватися у президенти. Інформаційна проблема мусить бути загальнонаціональною”.
І поки вона такою не стане, то навіть у випадку, коли законодавець замість 8 березня оголосить неробочим днем 9 березня, важко буде сподіватися, що на рівні суспільного загалу збільшиться розуміння ролі Тараса Шевченка у кристалізації української політичної нації.
Цікаво, як до факту і до слова ставитиметься наступна журналістська зміна? Саме так ставити питання змушує мене зовсім випадкова зустріч з групою студентів журналістики Таврійського національного університету ім. В. Вернадського (це евакуйований з Сімферополя до Києва університет після окупації Криму). Професор цього університету Олександр Тур’ян завітав із майбутніми журналістами на презентацію книжки кандидата історичних наук Ярослава Папуги “Змова мовчання: ставлення Заходу до Голодомору”, яка 28 лютого 2019 року відбувалася у Національному музеї “Меморіал жертв Голодомору”.
Позитивним враженням цієї зустрічі були цікаві запитання студентів. Вони нагадували мою студентську допитливість. Цікавим був і виступ професора Тур’яна. Усі ставили запитання прекрасною українською мовою. А гнітить душу те, що до початку офіційної розмови усі вони розмовляли російською. І коли чую, як на вході до Київського університету чи політехніки “цвірінькають” по-російськи, то вважаю це недопустимою формою роздвоєння особистості. Чи у випадку Таврійського національного університету ми у тому питанні повинні бути більш поблажливі? Не знаю.
І це, виявляється, не єдиний прикрий момент з презентації книжки Я. Папуги “Змова мовчання”. Автор, як витікає з його слова на презентації, зараховує і газету “Діло”, і інші українські видання за межа­ми тодішньої УСРР до розряду закордонних видань. Тим він фактично стає на польський бік у дискусії з приводу питання про окупацію Галичини і Волині у міжвоєнний час. Як це розуміти? У В. Папуги чомусь не знайшлося часу, аби дати відповідь на це запитання.
Початок березня вразив мене ще одним прикрим моментом. Виявляється, намір греко-католиків здійснити 7 квітня 2019 року прощу до собору Святої Софії в Києві не був “качкою”. Тому як греко-католик, державник, не можу залишити цього без коментаря. Вважаю цю ініціативу у нинішній складний момент непродуманою. Тим паче, що тиждень після виборів буде ще напруженим. Путін шукатиме найменшої нагоди, аби “підпалити” Україну або, у крайньому випадку, дискредитувати ПЦУ. Час на прощі і на інші заходи ще буде. Та перед тим мусять пролунати прохання про вибачення за страшні діяння, які коїлися на Київщині між 1596 та 1839 рр. Цього вимагає українська соборність…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment