За правду і незраджену національну пам’ять — до криміналу?

Післяслово до справи про так званий злочин українського історика з Польщі Григорія Купріяновича

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст
Фото автора
Наприкінці минулого року Окружна прокуратура в польському Замості закрила кримінальне слідство у справі Григорія Купріяновича — відомого в Польщі та за кордоном історика, доктора, голови Українського товариства в Люблині. У розповсюдженому засобами масової інформації офіційному повідомленні прокуратури йшлося про те, що ознак кримінальної дії в цім питанні не виявлено.
Втім, тоді, у грудні, було ще рано радіти. Бо могла бути апеляція на таке рішення головного призвідника кількамісячного досудового розгляду — Люблинського воєводи Пшемислава Чарнека. Однак апеляцію не було подано, і рішення прокуратури набрало чинності.
Тож нарешті можемо говорити не лише про перемогу здорового глузду, а й про уроки, які мають винести українці по обидва боки Сяну і Бугу з цієї історії.

Хмари над українцями
Польщі
Ця історія громом пронеслася і Польщею, і всім західним світом та упродовж кількох місяців тримала в напрузі чи не все свідоме світове українство.
Хмари над українцями Польщі згустилися після події, формат і зміст якої навіть близько не нагадував того, що згодом крайовий представник уряду цієї країни публічно назве “провокацією”, “гуцпою”, “скандалем”.
Торік 8 липня у селі Сагринь, що неподалік Холма, відбулися скорботні урочистості з нагоди вшанування пам’яті українців, які загинули тут 10 березня 1944 року від рук відділів Армії Крайової. На заповнений прибулими з близьких і далеких сторін українцями цвинтар у Сагрині приїхав Президент України Петро Порошенко з офіційною делегацією з Києва, Львова та ІваноФранківська.
Головним доповідачем на цій церемонії був Григорій Купріянович.
Наведу лише дві короткі витинки його виступу:
“Ця земля довкола Сагрині — це серце Холмщини, регіону, який так помітно записався в історію українського народу. Не лише тому, що Холм був столицею ГалицькоВолинського князівства…, усипальницею руських князів та місцем народження першого голови Української держави Михайла Грушевського. Це регіон, у якому століттями побутувала і розвивалася українська культура і мова, де жили в минулому сотні тисяч синів і дочок українського народу”.
“Сьогодні згадуємо події березня 1944 року. У ці воєнні дні, в розпалі польськоукраїнського протистояння, захисту в Сагрині шукали українські мешканці сусідніх сіл. Саме в ніч з 9 на 10 березня 1944 року, у день особливий в українській національній традиції, атаку на село здійснило об’єднання відділів Армії Крайової… Атака на Сагринь почалася близько четвертої ранку і тривала до десятої, коли село було повністю спаленим. Досі не знаємо точної кількості жертв. Того ж дня формування Армії Крайової провели також атаки на сусідні українські села: Шиховичі, Ласків, Малинці, Метелин, Турковичі, Теребин, Теребинець, Верешин та інші. У результаті акції польського підпілля ці села були частково або повністю спалені, а їхні українські мешканці вбиті”.
Загалом, як зазначалося в оприлюднених ще до цієї події матеріалах, у Сагрині та довколишніх селах тоді було вбито близько 1300 українців.

1478 слів промови — під
прокурорським мікроскопом
Реакція польської сторони була несподіваною.
Уже наступного дня, 9 липня, Люблинський воєвода Пшемислав Чарнек заявляє журналістам на пресконференції, що Григорій Купріянович у своєму виступі не лише “зневажив польський народ”, а й порушив закон про Інституту національної пам’яті. Як відомо, в ухваленій торік у Польщі новій редакції цього закону, що викликала гостру міжнародну реакцію, за “заперечення злочинів українських націоналістів” передбачено тюремне ув’язнення терміном до трьох років.
Жалобні урочистості українців у Сагрині за участю Президента України воєвода називає “провокацією” й подає скаргу на Григорія Купріяновича до прокуратури.
Почалася досудова тяганина, що насторожила всіх українців: справою Купріяновича паралельно займалися дві прокурорські установи Польщі — слідча частина Інституту національної пам’яті та Окружна прокуратура в Замості.
Загалом у промові Купріяновича, як підрахувала програма комп’ютера, було 1478 слів. Якщо поділити ці слова на близько 150 днів, упродовж яких у різних державних законодавчих інстанціях тривала тяганина, то виходить, що щодня там вивчали по десять сказаних прилюдно істориком слів правди, відшукуючи в них щось, що можна було б, бодай за вуха, притягнути до ознаки криміналу.
Ще не було ніяких висновків у тих дошукуваннях, а поважного історика, фактично без пояснень, виводять зі складу Комітету із захисту пам’яті боротьби і мучеництва Інституту національної пам’яті в Люблині. Водночас зі сторінок преси посилюється критика його імені у низці польських ЗМІ. Помітним стало наростання так званої мови ненависті в Інтернеті.
В одному зі своїх інтерв’ю Купріянович про це висловився так: “Воєвода спаплюжив мою особу і моє добре ім’я, не чекаючи на рішення суду. Фактично, у публічному просторі він уже домігся “покарання” мене за мою діяльність як лідера української громади. Незалежно від висновків прокуратури чи рішення суду, медійна кампанія воєводи вже таврувала мене й українську громаду, а це впливає на наше життя”.
Пожвавішали явні й приховані недруги України і українців.
Чого вартують, скажімо, публікації у відкритій мережі професора Вроцлавського університету Богуслава Пазя. Ось одне з його висловлювань: “Сьогоднішнє толерування владою в Польщі бандеризму за східним кордоном знову стає серйозною загрозою для нашої безпеки, коли в країні проживає 2,5 мільйона українців”.
До слова, цей університетський викладач давно не приховує своїх антиукраїнських поглядів і періодично збурює громадськість зловісними сентенціями. Для прикладу, 2015 року він на своїй сторінці у Фейсбуці, в унісон із російською пропагандою так коментував відео, на якому донецькі сепаратисти знущаються над захопленими в полон українськими вояками: “Бандерівське стерво отримало доброго прочухана, аж приємно. Як тут не любити руських…”.

“Провина” історика в тому,
що писав і говорив правду
У лютому 1998 року в канадському Вінніпезі відбувся Міжнародний симпозіум з нагоди 25ліття упокоєння Івана Огієнка (митрополита Іларіона) та 80ліття очолюваної ним упродовж тривалого часу Української православної церкви в Канаді. Головними доповідачами на поважний науковопросвітницький захід організатори запросили двох дослідників із Європи: автора цих рядків та молодого на той час викладача Університету Марії СкладовськоїКюрі в Люблині історика Григорія Купріяновича.
Відтоді не без захоплення стежу за публікаціями цього вченого, оскільки низка їх присвячена дослідженню життя і творчості героя моїх книг митрополита Іларіона на теренах Польщі. На цю тему він має десятки статей і виступів. Базуються вони зазвичай на малодоступних для українських дослідників архівних документах.
Огієнківська послідовність, наполегливість, сміливість вивела його на дослідження й іншої теми, яка на теренах Польщі з офіційної точки зору вважалася наперед невдячною, а то й ризикованою — доля українців Польщі, кривди влади православному населенню. Результатом кількарічних архівних пошуків стала унікальна книгаальбом Г. Купріяновича “Акція руйнування православних церков 1938 року на Холмщині і Південному Підляшші”. Книга вийшла польською і українською мовами і стала чи не першим виданням в історіографії про цю замовчувану донедавна подію.
Непростим сторінкам історії українців Польщі присвячені й інші його книги, де він виступає і автором, і упорядником: “А Турковичами живе вся земля Холмська наша…: Православна традиція Туркович”, “Михайло Грушевський та його Мала Батьківщина — Холмщина у XIXXX століттях”, “Кліщелі, Підляшшя, Україна”. Ці книги також вийшли двома мовами — українською і польською.
Переконливим адвокатом свого послідовника міг би виступити сам Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Адже саме цей діяч першим говорив у своїх численних текстах про непросту сторінку польськоукраїнських відносин на Холмщині у період 1939—1944 років.
Доктор Купріянович — багаторічний голова Українського Товариства, що діє в Польщі, відомого своїми численними акціями на захист українських пам’яток сакральної культури на теренах Холмщини і Підляшшя, збереження української ідентичності і культури та повернення землякам історичної правди.
Тепер стає зрозуміло, чому йому не знайшлося місця на історичному факультеті Люблинського університету (не продовжили черговий строковий контракт), чому виключили з праці у відповідній комісії Інституту національної пам’яті.
Атаки з боку найвищого представника уряду Польщі у краї, паплюження імені у деяких польських ЗМІ, кількамісячні переживання за долю сім’ї (має три доньки) і за своє майбутнє в час досудового слідства у справі не похитнули безкомпромісну позицію цієї особистості. В одному з інтерв’ю варшавській газеті “Наше Слово” на запитання про його ставлення до цієї надуманої ворогами українства справи він відповів словами Тараса Шевченка: “Ми просто йшли… У нас нема зерна неправди за собою…”.
В іншому інтерв’ю історик твердо наголошує: “Вважаю, що моїм основним аргументом перед прокурором та — якщо відбудеться судовий процес — у суді має бути моя промова, виголошена у Сагрині 8 липня 2018 року. Хто вміє, нехай вкаже, де там неправда, у якому місці я скоїв злочини, в котрих звинувачує мене люблинський воєвода”.
Вчинок і позиція, варта наслідування сучасними українцями в Україні.

Українці Польщі і
світу єднаються
Так звана справа Купріяновича підтвердила давню істину про те, що українці здатні об’єднатися й відкинути дрібні та несуттєві розбіжності між собою в моменти, коли перед ними постає реальна загроза.
Таке усвідомлення виявили і лідери української громади в Польщі та численні її члени. У Фейсбуці швидко з’являється сторінка “Підтримуємо Григорія Купріяновича — Wspieramy Grzegogza Kuprianowicza”. Портрет його із написом “Купріянович — один із нас” активно поширюється мережею, мандрує шпальтами багатьох різномовних газет світу.
Чітку й однозначну позицію з підтримки історика заявила редакція найстарішої українськомовної газети в Польщі “Наше Слово”. Тут уперше було вміщено повний текст промови доктора Купріяновича в Сагрині. А далі, фактично щономера, часопис давав своїм читачам усебічну інформацію про перебіг подій. Притому — в різножанрових матеріалах: від інформації, інтерв’ю до аналітичних статей.
Показово: в той час, коли прокуратура Замостя вже дала повний хід розгляду заяви воєводи Люблина проти Купріяновича, редакція за кілька днів друкує базовану на архівних матеріалах та спогадах очевидців ще одну правдиву аналітичну статтю Г. Купріяновича на цілу шпальту з промовистою назвою “Удар по християнських храмах у християнській країні: Холмщина і Південне Підляшшя 1938 року” .
Не був осторонь і щорічний “Український Альманах” (орган Об’єднання українців у Польщі). Черговий його випуск, що вийшов у світ на початку 2019 року, містить низку об’єктивних і сміливих, як на нинішню ситуацію, публікацій довкола справи Купріяновича. Постійною ця тема була на шпальтах нової газети для українців у Польщі — “Наш Вибір”.
Без зволікань заявила про себе організована українська спільнота і в Західній Європі, і в Америці. Із гострою заявою виступив Світовий Конгрес українців. За повідомленнями преси, вживалися заходи, аби донести суть цієї справи до Конгресу США, організувати там зустріч з українським істориком Польщі. З подібними заявами виступили українські спільноти Португалії, Естонії, Греції.

А що історична
Батьківщина?
Було б неправильно стверджувати, що в перебігу резонансної справи проти українця Люблина, а якщо ширше, — проти наших однокровних братів у Польщі — Україна стояла осторонь.
Пошлюся на висловлювання міністра закордонних справ України Павла Клімкіна. Ось коротка цитата: “Провиною” Г. Купріяновича, наскільки я розумію, стало те, що він “мав сміливість” сказати, хто був жертвою, а хто здійснив злочин, тобто ще раз озвучив давно відомі факти, які досі нікому навіть на думку не спадало заперечувати”.
Щоправда, це висловлювання не прозвучало як офіційна думка Міністерства закордонних справ і не поширювалося відповідними каналами, а було оприлюднене на особистій сторінці міністра Клімкіна у Фейсбуці. До того ж, більше ніж через місяць після того, як доктора Купріяновича польські борці з “українським бандеризмом” уже послали на чергове коло моральних і фізичних випробувань.
Справедливості ради варто згадати, що заступник глави МЗС Василь Бондар зустрічався з послом Польщі в Україні Яном Пєклом. За словами заступника міністра, він закликав польську сторону “припинити переслідування історика Григорія Купріяновича, голову Українського товариства в Люблині”.
Отож ідеться чи не про єдину публічну, хоча й запізнілу, реакцію центральної виконавчої влади.
Щодо крайової влади, то тут небайдужість проявили лише дві обласні державні адміністрації — Львівська та Тернопільська. Там прийняли звернення до нашого МЗС. Було то 30 серпня і 7 вересня. Публічної реакції Києва на те, як видно, не було.
7 вересня Григорія Купріяновича запросив відвідати Львів голова тамтешньої ОДА Олег Синютка. Звісно, досліднику приємно було почути в місті Лева таку заяву: “Українська громада в Люблині і особисто Г. Купріянович завжди мають відчувати, що Українська держава стоїть на захисті українців у всьому світі”.
Інше питання, наскільки така словесна риторика відповідає реаліям.
Втім, цю думку варто підсилити такою деталлю.
Безумовно, що так звана провокація українців у Сагрині торік 8 липня була викликана офіційним українським чинником. Купріянович постраждав за виступ на заході, який проводився з відома офіційного Києва, за безпосередньої участі першої особи Української держави. Навіть за протоколом, у такій ситуації, коли всіх собак за той захід польські офіційні чиновники вирішили повісити на одного доповідача, громадянина Польщі, Київ не мав морального права віддавати його на поталу. Якщо не президент, то його адміністрація, гуманітарний прем’єрміністр — хтось із них мав би подати голос від імені всієї України на захист мудрого й сміливого зарубіжного українця. І не через сторінки Твіттер чи Фейсбук.
Ще сумнішим є це питання в українському національному інформаційному просторі. “Справа Купріяновича”, трагедія Сагрині в той чи той спосіб висвітлювалася на небагатьох мережевих платформах. Зосібно на офіційному сайті Українського інституту національної пам’яті, міжнародному порталі “Європейська правда”, кількох сайтах Волині та Галичини. Із центральних газет не були байдужим хіба що “День” та “Слово Просвіти”. Для низки інших всеукраїнських газет, інформаційних агентств, не кажучи вже про більшість центральних телевізійних каналів, така тема виявилася другорядною. Або, як це часто доводиться чути від керівників ЗМІ останнім часом, — “неформат”.

Тривожні тенденції
Усі, хто добре ознайомлений із сучасним польським політикумом, розуміє, що наступ воєводи Чарнека був спрямований не стільки проти Григорія Купріяновича. Проблему слід розглядати ширше. Виглядає на те, що компрометація особи авторитетного в громаді Голови Українського товариства в Люблині мала на меті створити в польському суспільстві відповідну атмосферу довкола українців.
Частина місцевого українського населення після так званої “пацифікації” 30х років та післявоєнної операції “Вісла” стала боятися відкрито проявляти не лише свої національні, а й релігійні почуття, уникати активної участі в житті українських культурологічних осередків. Тепер же, після ухвалення нової редакції так званого антибандерівського закону, охочих відкрито називати себе українцем чи прилюдно гордитися цим поменшає.
Натомість охочих позбиткуватися з українців — і заробітчан, і автохтонів, народжених українцями на землях своїх пращурів, побільшало. Публічною поведінкою і реальними діями проти інтересів українського населення Польщі Люблинського воєводи, який є членом уряду, багато поляків, особливо молодшого покоління, отримали своєрідне посилання. Суть його зводиться до того, що національно свідомі українці в Польщі, мовляв, роблять щось не так, щось протизаконне. Отож їх можна зневажати, ігнорувати, публічно лаяти, звинувачувати в пропаганді бандеризму. Благо, для цього й поправку до закону прийняли.
Останнім часом у польській та зарубіжній пресі побільшало повідомлень про дискримінацію українців у Польщі. Йдеться не лише про так званих сезонних заробітчан із нашої поки що нещасливої країни, а й тих, хто приїздить туди в ділових справах.
Зверну увагу на висновок журналіста порталу PROstir.pl Ігоря Ісаєва, який упродовж кількох років збирає та аналізує інформацію про часті випадки побиття українців. Ось один із його висновків: “Це не поодинокі ситуації, а тенденція, проти якої повинен боротися весь державний механізм (органи публічної адміністрації, прокуратури, суди, уряд). Тим часом у Польщі дедалі більше цих коліщаток — ненависть підгодовують, а не зупиняють”.
У тому, що названа вище тенденція стала проглядатися останнім часом чіткіше, пересвідчився і автор цих рядків, перебуваючи нещодавно в науковому відрядженні у східній частині Польщі. У тамтешніх архівах та бібліотеках збирав матеріал до своєї нової книги про історію українськопольських відносин та українську книгу і пресу на цих теренах.

Як у бібліотеці Сяніку
зневажили журналіста
з Києва
Неприємно історія трапилася в Сяніку. І не десь на базарі, на вокзалі чи в кафе, а в міській публічній бібліотеці.
Туди зайшов із наміром переглянути в читальному залі, де зазвичай встановлені комп’ютери для загального користування, новини в Інтернеті та передати до редакції в Києві електронною поштою щойно написаний матеріал. Представився, що з України, показав працівниці бібліотеки Посвідчення члена Національної спілки журналістів України і коротко виклав суть справи.
У відповідь почув, що зробити цього не маю права, оскільки не є читачем бібліотеки. Далі пояснила: щоб отримати доступ до комп’ютера, треба мати пластикову картку читача. Для цього мав заповнити низку паперів і дочекатися дозволу директора. Оскільки прийшов до бібліотеки в суботу, то такий дозвіл міг би отримати лише в понеділок. Та я того ж дня увечері мав виїздити вже до Перемишля.
На моє чемне прохання потелефонувати панові директорові й повідомити йому, що в Сяніку журналіст із України просить елементарного — скористатися Інтернетом, відповіла, що робити цього не буде. Назвати своє прізвище навідріз відмовилася.
Розмовляла зі мною пані бібліотекарка вкрай неввічливо.
Звісно, захотів пересвідчитися, чи така нечемність до українця властива окремо взятій бібліотекарці провінційного польського містечка, чи тут теж маємо справу з тенденцією.
По поверненні до Києва написав офіційне звернення на кілька адрес: уряду міста Сянік, міністерству культури Польщі, посольству Польщі в Києві, до редакцій польських газет — “Gazeta Wyborcza” Rzeszуw” в Жешуві та “Наше Слово” у Варшаві.
Як і слід було очікувати, польські урядові чиновники таке звернення зігнорували. Крайова “Gazeta Wyborcza”, що друкується в Жешуві, подала виклад проблеми у властивій для європейської журналістики манері: кореспонденцією Катажини Казанецької було означено позицію обох сторін — коротко і без коментарів. Другій стороні, а саме бібліотекарці, була надана можливість дати своє пояснення. Звісно, що та переконливо “перевела стрілки” на “невдячного українця”. Найцікавіше було читати замітки польських читачів на сайті газети як відгук на таку публікацію. Вони нагадують висловлювання згадуваного професора з Вроцлава пана Пазя на кшталт: ну й правильно вчинила бібліотекарка із Сяніка, нехай українські “денникарі” сидять удома, не вештаються польськими закладами, а коли вже зайшли туди, то не сміють “качати права”.
Направду випадок у Сяніку дикунський.
Про таке тверджу не випадково, адже маю з чим порівняти. За час численних наукових і журналістських поїздок країнами Західної Європи чи Америки, відвідуючи тамтешні публічні бібліотеки, приємно вражався, як там старалися оперативно і ввічливо посприяти в пошуку потрібної інформації. Скажімо, в бібліотеці Женевського університету лиш показав свій закордонний паспорт і попросив допомогти з’ясувати, скільки і яких книг Івана Огієнка (митрополита Іларіона) є у фондах цієї бібліотеки. Мені як далекому гостеві запропонували безкоштовно скопіювати потрібні матеріали.
А ось фрагмент із мого інтерв’ю кореспонденту американської газети “Sower” у числі від 25 травня 2014 року про враження від наукового стажування в Стемфорді: “Ніхто в мене не запитав про паспорт чи якісь інші дозвільні документи. Коли довідалася, що я з України і хочу переглянути тривожні новини звідти (тоді в Україні наростала Революція Гідності. — М. Т.), щиро поспівчувала і побажала українцям вистояти: “Америка з Вами!”. Не чекав такого від нібито прагматичних і холодних американців”.
Ще наголошу на одній важливій деталі. При вході до бібліотеки, в якій українському журналісту відмовили в доступі до Інтернету, стоїть пам’ятник великому тутешньому просвітнику “Григорію із Сяніка” (за даними дослідників — українця за походженням), який прославив Польщу своєю мудрістю та просвітительською діяльністю ще за доби Відродження…

***
Насамкінець — про два найголовніші уроки зі “справи Купріяновича”.
Урок перший
У країні, яка за статусом члена ЄС толерує європейські цінності, не може бути засуджений учений, який пише і говорить правду; який публічно користується правом українців на власне бачення історії; який не зневажив, не забув національну пам’ять свого роду і сотень тисяч своїх земляків, що народилися і мешкають поза межами своєї історичної Батьківщини.
Урок другий
Кожен із нас має відстоювати свою національну, людську і професійну гідність за будьяких обставин. Зокрема й за кордоном. Якщо впевнений, що чиниш мудро і зважено, у правовому полі. Заради правди й істини.

Київ—Варшава—Люблин—Холм—Сянік—Перемишль—Київ

Від редакції:
Коли цей матеріал уже було підготовлено до друку, стало відомо, що Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) в Києві та наукововидавничий центр “Наша культура і наука” висунули кандидатуру Григорія Купріяновича на здобуття Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка за 2018 рік.
Наречення лауреатом цієї престижної премії відомого за кордоном і в Україні історика, громадського діяча, голови Українського Товариства у Люблині матиме позитивний міжнародний розголос. Про премію та її лауреатів знатиме світова спільнота. А Україна пишатиметься достойником, якого по праву можна вважати гідним послідовником справи Великого Українця Івана Огієнка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment