Любов Кузнецова: Непровінційні мотиви

Любов Федорівна Кузнецова народилася на Дніпропетровщині. З дитинства зачарована красою рідного краю та зоряного неба, що знайшло відображення у віршах та пісенних текстах авторки.
Дорога життя привела на Донбас, де працювала науковим співробітником у науково-дослідному інституті з безпеки в гірничій промисловості.
Тема патріотизму та любові до рідної землі — одна з основних у творчості. Публікувалася в багатьох періодичних виданнях, в збірниках поезій на Донбасі та за його межами.

Іду через осінь
Серпом холодним осінь трави косить,
плоди достиглі в торбу вересень збира.
А я іду, до себе, через осінь,
нам наодинці побалакати пора.
На небо щойно здибав блідий місяць,
голівки похилили сумно соняхи,
а в серці щем, тонкий, як голки вістря,
це плачуть незамолені мої гріхи.
Дороги, що не пройдені лишились,
чи слово, що на серце каменем лягло…
На Божу сподіваюся я милість.
Прощаю все, що мені болю завдало.

Роздуми
У скруті кращого немає,
як небо мрійноголубе,
що так надійно обіймає
та зачаровує тебе.
Гойдають хвилі вітру розум,
спинивши біг шалений днів,
і весь життям набутий посаг
втрачає сенс свій. Поготів,
поволі відступає смуток
за тим, що так і не збулось…
І втрати мають свій здобуток,
так споконвіку повелось.
Тому жаданно, безтілесно,
пірнаєш в голубу купіль,
та виринаючи воскресно,
долаєш страх, і жаль, і біль.

Упало небо…
Ще зранку сонце, а під вечір замело…
Весна не хоче йти в наш край
стражденний.
Душа, як пролісок, чекає на тепло,
рахуючи надій політ щоденний.
Упало небо тихим смутком на поля,
що сиротіють в залишках щириці,
і поневолена, зажурена земля
в тривозі молиться Святій Цариці.
Так знівечив її шалений, хижий крук!
Тепер вона — у вирвах, сіра зона…
Все ж ніжні паростки дитячоспраглих рук
стукочуть в материнське тепле лоно.
Земля жадає миру, прагне до весни,
надію має хліб святий родити,
а не уламки мін та дикі полини.
Земля кричить: опам’ятайтесь, діти!!!

Кому що…
Зозулі вже вдавились галушками,
засохли чебреці зелених свят,
крокує літо теплими стежками,
та жаль щодня збирає болі втрат.

Для когось небо синє та безкрає,
ласкаве море, золотавий пляж,
а хтось у берцях по землі ступає
та крає серце об Донецький Кряж.

Поволі звикли рахувати втрати,
на тій і на зворотній стороні…
Лиш вічно пам’ятати буде мати,
що син її загинув на війні.
Одне бажання
Коли життя спинилось, мов зимою річка,
від холоду даремних сподівань,
сюжети мороку, як виклик потойбіччя,
з’ятрили серце до кривавих ран.
Здіймаю очі у байдужосіре небо.
Там зіронька однісінькоодна
мене пита:
— Чого тобі найбільше треба?
— Я хочу, щоб закінчилась війна!
Поготів…
Так швидко літечко пробігло,
лишилось зовсім мало теплих днів.
Я ним натішитись не встигла,
життям натішитись не встигла поготів…

А вже і осінь на порозі,
з валізою рясних, сумних дощів.
Я їх уникнути не в змозі,
а старості минути поготів…
Ще день веселкою киває,
промінчик сонця на долоню сів.
Їх втримати можливості немає,
а молодість вернути поготів…
Тепер…
Тепер я кожен Божий день сприймаю
безцінним діамантом на долоні,
з яким народжуюсь, з яким згораю
у добровільнодивному полоні.
Хвилину радості я зберігаю,
у пам’яті карбуючи навіки.
Спорідненість з природою плекаю,
красу сприймаю, як безцінні ліки.
У серпні…
У серпні небо синєсинє,
Деінде в свитці золотій
Дерева. Урожай у скринях.
Ще літом пахне деревій.

У серпні зорі, як зіниці,
Привітно теплі та ясні.
Під ними затишно так спиться
В копиці сіна, на рядні.

У серпні тиха пісня лине —
Тремтить, печалиться здаля,
Червоним повниться калина,
Зітхає стомлено земля.
Дрімає нишком на осонні,
Пірнувши в кольорові сни..

А осінь поганяє коні,
І гірко пахнуть полини.
Зустріч
Завітала до рідної хати —
Так маля припада до грудей.
Тут ходила стежинами мати,
Звідси в світ я пішла між людей.

Тихим шелестом скаржиться груша,
Що провідую рідко село,
Та признатися щиро я мушу,
Все давно, ой, не так, як було.

Хтось зрубав біля двору тополю,
На подвір’ї чужі спориші…
За життя я звикаю поволі
Неповторне носити в душі.

В ній безсонняться зоряні ночі
І мандрують Чумацькі шляхи,
До дитинства пробитися хоче
Сьогодення через реп’яхи.

Там сім’я моя в повному складі
На причілку співає пісні,
Брат, сестра — голосисті та раді
В теплім колі сільської рідні.

Я, мала, умліваю від співу
На надійних батьківських руках…

Що ж так гарячеболяче зліва,
І печалиться в світлих думках?

Я на ранок поїду до міста,
За минулим печаль промине,
Та ще довго колотиме вістря —
Чи впізнала та хата мене?
Переселенці
Переселенці — що то за личина?
Як боротьба амбіцій та ідей,
Трагічноболісночужа причина
У вир страждань занурила людей?

Покинули своє живе і мертве,
Галасвіта тікали із дітьми
Від безнадії. І болить, і терпне
Душа. Блука в феєріях пітьми.

Переселенці… Де їх Україна?
Коли закінчиться сумний політ?
Позаду — мрій окрилених руїна,
Попереду — надій примарних світ…

Деревій
В житті, бурхливому, як море,
Спливає часом, як хмаринка мрій,
Далекий спомин — в літні зорі
Так відчайдушно пахне деревій!

Біленький кошик серед поля
Не претендує на рясну красу,
У нього інший сенс і доля,
Як ляже косареві під косу.

Духмяне сіно у копиці
Гірчить медами…
Зпід прив’ялих вій,
Мені ввижається чи сниться
Дитинства квітка — “рибка”деревій.
Карпати (майже коломийка)
Краю Карпатський! Дивний, чудовий!
Серце радіє бачити знову
У Черемоші биструю воду,
Кедри, ялиці, пишні на вроду.
В горах одвіку живуть гуцули,
Їх коломийки всі, певно, чули.
Файно співає ввечері чічка,
Цебром беручи воду з потічка.
Лиш повернула в ґражду, до брами,
Затрембітала пісня горами.
Вівці збирає в гурт до кошари
Легінь. Лебідку кличе до пари.
Тут від малого і до старого
В людях єднання — славити Бога.
Храми будують, світлі каплиці
Матінці Божій, як голубиці.
Від Чорногори аж до присілка
В свято лунає ніжна флоїрка.
Чисті криниці повні по вінця,
Гордо тут кажуть — ми Українці!

Доки Карпати стоять і Говерла,
Слава Отцю! Україна не вмерла!
Зоряний спів
В травневу тиху ніч, коли не спиться,
Згадавши давні юності роки,
Зірок питаю: “Бажане здійсниться?”
Мені кивають весело зірки!

Пірнають вниз грайливомерехтливо,
Зникають, не торкаючись землі,
А ранок віником змете дбайливо
Їх рештки — срібні крапельки малі.

Нехай птахи їх вип’ють невгамовні,
Росу зібравши з ніжних пелюсток,
Щоб почуття збудити невимовні
В серцях, почувших зоряний їх спів.
Зима у Криворівні
Морозно, яснозоряно,
На горах брили сніжні,
Вітри шугають збурено —
Зима у Криворівні.

Крокує жваво, молодо,
Із легкістю чаклунки
Малює пензлемхолодом
На вікнах візерунки.

Мереживом оздоблені
Та оксамитом вкриті
Ліси, як заворожені,
В Карпатському повіті.

Лиш Черемош не кориться,
Потоком тисне кригу.
Зима, як біла горлиця,
Гортає чудокнигу.

Святами прихорошені,
Як іграшки, будівлі…
У січні оголошені
Казки у Криворівні.

Різдво, щедрівок ластівки
Стукочуть в кожну браму.
Їх привітавши радісно,
Святкує люд на славу!

Чи було, чи ні…
Лиш ві сні тепер до мене в гості
Завертає юність із села,
Де колись в веснянім розголоссі
Кетягом калиновим цвіла.

Де мені співали ясні зорі
У серпневу тиху, теплу ніч,
Де криниці, чисті та прозорі,
В очі зазирали вічнавіч.

Там ступали хутко по толоці
Сонцем припорошені ступні.
Був весь Всесвіт на моєму боці,
Обіцяв дороги осяйні…

Чи зі мною це було, чи ні?

Осінній пейзаж
Трава зелена, а дерева голі —
Це колоритний осені пейзаж.
Опале листя вже змарніло долі,
В природі тихо і прозоро аж…

Дощі холодні зникли раптом з двору,
Вітри сховались нишком в бур’яні.
Погожий день в осінню пізню пору,
Як цвіт розалій пишний на вікні.

Тумани зранку, наче кволі діти,
Піднявшись густо — стомлюються вмить.
На синім неба тлі біляві віти
Берізок. Гарно! Аж душа щемить.
Світоч правди
Садок вишневий коло хати
Білорожево розквіта,
Діток голубить ніжна мати,
Пшениці нива золота —
Це наша ненькаУкраїна.
Єдина в світі! Це для нас
Як мова рідна, солов’їна,
Яку сповідував Тарас.
Молився днями і ночами
Про долю добру для людей…

Його Кобзар навіки з нами,
Як світоч правди — Прометей!

Танцює літо свій останній вальс…
Танцює літо свій останній вальс,
В теплі і сонці руки зігріває,
Здає права, бо вичерпало час,
Зібравши урожай, відпочиває.

Малеча із пташиної рідні
Стає на крила, горнеться до зграї,
Літає вже з батьками нарівні,
Цілує небо, вперше в ріднім краї.

Осінні ще не кваплять холоди
Збиратися за море у дорогу,
Безпечно грає поросль молода,
Не розуміє батьківську тривогу.

Чекає довга небезпечна путь.
Чи витримають юні, ніжні крила?

Хай навесні тепла нам принесуть.
Зустріне радо їх вітчизна мила.

Рідному краю
Мій краю ніжноколисковий!
Хвалити Бога, ти зберіг
У рідній хаті рідну мову,
Мого дитинства оберіг.

Хай запорошена снігами
Додолу котиться зоря,
Все кличуть, наче руки мами,
Твої діброви і поля.

Бузкова юність так далеко!
Живу в чужинному краю…
Лиш уві сні летять лелеки,
Несуть краплиночку твою.

Я пригортаю обережно
Пір’їнку з їхнього крила,
Бо серцем я тобі належу,
Моя прабатьківська земля

Всі свої
Звичайні сільським дітям Сили Вищі.
Я пам’ятаю, в рідному селі
Частенько бавились на кладовищі —
Були ще нерозумні, бо малі.

Могилок в ті часи було замало,
Здебільшого ріс терен та квітки.
Тепер їх набагато більше стало,
Спливають в вічність спогади, роки…

З дерев росла стара, розлога груша.
Вкривали землю ніжні пелюстки,
Дощі шуміли чи стояла суша,
На ній завжди були смачні грушки.

Ми ними влітку часто смакували,
Росли вони здебільшого вгорі,
На віти лізли і бешкетували,
Як подобає всякій дітворі.

Могили всі ми знали поіменно —
Це — баба Марфа, це — студент Іван.
Розповісти могли все достеменно
Про наш сільський, наш хліборобський клан.

Містичного не бачили нічого.
Навкруг було все рідне, все своє,
Та й не було питання ще німого:
“Мені зозуля скільки накує?”

Пливуть роки. Покличуть Сили Вищі.
І відшумлять колись мої гаї…
Спочити хочеться на кладовищі,
Де всі односельчани. Всі свої.

Україні
Україно, моя незбагненна,
Доброти тобі стане на всіх,
В тебе мудрості силасиленна,
Щире серце, не здатне на гріх.

Україно, моя незрадлива,
За дітьми, що в далеких світах,
Тужиш чайкою. Смуток, як злива,
Змив твій усміх на ніжних устах.

Україно, моя незрівнянна!
Ти в бентежній, високій красі,
Прапорами Майданів буяла
У омріяноспраглій меті.

Україно, моя нездоланна,
У тяжкій та підступній борні,
Перемога засяє жаданна,
Скресне крига скорбот навесні.

Україно моя, моя доле!
Я до тебе, як пташка, горнусь.
Гірко плачу, коли в тебе горе,
І з тобою від щастя сміюсь.

Надвечір’я
Надвечір сонце впало в річку,
Та воду вже не зігріва.
Потік гойда яскраву стрічку
І течією розмива.

Мереживом тремтить осяйно,
Промінням б’є на глибину,
Де ряска чепуриться файно,
І риба нишпорить по дну.

На берегах завмерли віти,
І тиша, аж анітелень…
Осінні, неяскраві квіти
Ще марять про погожий день.

Рогоз сухі сплітає коси,
Де берег звівся нанівець.
Ще трохи — і холодні роси
Впадуть на Сіверський Донець.

Забутий сад
Про що ти мариш в ніч буремну,
Вишневояблуневий дивний сад?
Плоди плекаєш ти даремно,
І сонцем напуваєш виноград.

Господарі твої ліниві,
Їх душі бур’янами поросли.
А деревця, такі вразливі,
Для кого виростали і цвіли?

Все згадують, як їх садили,
Кохали, поливали із відра…
Чому дорогу загубили,
Як для плодів прийшла пора?

Для кого ця краса, принада?
Для кого яблук медовий налив?
Тяжка людська байдужа зрада…
І сохне листя від полинних злив.

Липневий етюд
Сховалось сонце за тополю,
Згорнуло промені ясні.
А літо, підтюпцем, по полю,
Несе харчі у пелені.

Мережаний пучечок кропу,
Солодкий, теплий огірок,
Що липень, парубок нівроку,
Зладнав вечерю для зірок.

У присмерку втонули трави,
Вартує спокій сон — туман.
День, завершивши час і справи,
Приліг спочити у бур’ян.

І нагодилась тепла нічка.
Така духмяна та густа!
Аж місяць, споконвічна свічка,
Розцілував її в уста.
Співали зорі
Співали високі зорі
Щось ніжне й разом сумне,
Коли ми з тобою в парі
Ділили серце одне.
Сріблястий новенький місяць
В хмарині ховав лице,
І нишком, тоненьким вістрям,
Розгойдував деревце.
До неба тяглися віти,
Пінився в яблуках сік,
Розквітли весняні квіти
У той вересневий рік.

До ранку співали зорі
Відлунням весни в полях,
І роси слізьми, прозорі
Впадали на теплий шлях.

Цвіте бузок
Цвіте бузок в моїй уяві
В левадах рідного села,
Де, забарившись в марній справі,
Давнодавно я не була…

                

Там, край села, стоять стрункі осики,
Під стріхами, в гніздечках, ластівки,
Там мої ноги босі, невеликі,
Стежки топтали полем навпрошки.

Зимою білі там сніги лягали,
Метілі вовком в димарі гули,
Дівчата гарно там пісні співали,
А хлопці парубками там були.

В ставку там місяць гострі ріжки миє,
Зірок пригнавши срібну череду.
Там рідний край. Там сонце серце гріє.
Крилом пташина відведе біду.

Над моїм батьком там, на кладовищі,
Хмаринами пливуть, пливуть роки,
А я буваю, з часом, рідше, рідше,
По правді кажучи, лиш на гробки.

Цвіте бузок, цвіте не засихає,
І в цвіті тім кохається село.
Нічого в світі кращого немає
Землі, в якій дитинство відцвіло.
Спасибі вам, стрункі осокори…
Спасибі вам, стрункі осокори,
Що скільки літ тримаєте ви небо.
З дитячої безпечної пори
Вас бачити щоденно є потреба.

Потреба прихилитись до землі,
Що смачно пахне теплим хлібом
влітку,
Милуючись, як золоті джмелі
Крильми цілують медоносну квітку.

Ходити полем в росах босоніж,
Поки ще полум’я в душі не згасло,
І бачити над головою Ківш,
З якого зорі упадають рясно.

Щоб їх джерельнокришталевий спів
Голубив душу, як Господь рукою.
І подумки, бо не потрібно слів,
Природа родичалася зі мною.
Нагідки
Розквітли на городі нагідки,
Голівки майже сонячного складу,
Це квіти на вибагливі смаки,
Не кожен зрозуміє їх принаду.

Вони не мають вишуканих чар,
Хоч квіти щонайвищого ґатунку,
Бо їх полуденний, як сонце, жар
Нікому не відмовить в порятунку.

Зігріють душу, потамують біль,
Поділяться з бджільми солодким медом.
У цьому їх покликання і ціль,
І непорушне благочинне кредо.
Ці скромні, такі милі квіточки,
Що звикли квітувати на городі,
Як наші українські жіночки,
Не навчені кохатися на вроді.

Хоч мають хист і розум, і смаки,
На себе витрачати кошт не звикли.
Любіть, цінуйте їх, чоловіки,
Пильнуйте, щоб вони, якось, не зникли.

Спогади
Коли мені, вже зрілій жінці,
Впадає в очі смуток з вій,
Я розгортаю наодинці
Дитячих спогадів сувій.

Де бачу я себе малою,
Десь на городі, босоніж,
Дивлюся, як над головою
В нічному небі сяє Ківш.

Чумацький шлях скрипить возами,
Стихає спеки денний жар,
А за межею, над ланами,
Палають вогнища Стожар.

Ріжком хитає місяць грушу
І стиглі струшує плоди.
Зірковий шепіт ніжить душу
На стежці вічної ходи.

Так поступово стихне злива,
Відступить сумнівів тягар,
Я цими згадками щаслива,
В селі дитинство — Божий дар.

Хай спомини — це чисті роси,
Яким не буде вороття,
Хай сивина фарбує коси,
Я знову спрагло п’ю життя!

Стара світлина
Спинити не вдається біг стрімкий води,
яка потоком зносить наші дати.
Світлина зупиняє плин її ходи,
щоб ми могли миттєвості згадати.

Благенький папірець, пожовклий
від років,
а здатен теплі почуття здійняти.
На ньому трійко темнооких дітлахів,
за кадром, поряд, молода ще мати…

Всі з поміркованою гідністю в очах,
В спокійній рівновазі півстоліття,
з наївною, сільською мудрістю
в серцях —
такими час зберіг їх малоліття.

Старанно вдягнені в святкове убрання,
а головне, це ж літо, навіть взуті.
Жила незаможно тоді моя рідня —
ходили босі, та дійшли до суті.

Так любо серцю пригадати ті роки,
коли були малі, щасливі, босі,
відчути дивний смак дитинства залюбки,
що сниться і дає наснагу й досі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment