Рвучи накинуті ланцюги

Валерій ШВЕЦЬ,
професор

Європейський вибір України — мрія багатьох поколінь українців. Це гасло збирало на початку дев’яностих під прапори націоналістичних організацій України всіх національно орієнтованих українців. Тоді їх було не так багато. Врешті націоналізм дев’яностих у цьому гаслі переважно і полягав. Тепер цей вибір зафіксовано у нашій конституції. Тобто те, що було мрією небагатьох, набрало у Верховній Раді конституційну більшість. Ми рухались до цього рішення довгих 28 років, але найшвидшим цей рух став в останні п’ять років. Це попри те, що перші три президенти України намагались маневрувати в рамках багатовекторної зовнішньої політики. Четвертий президент просто кинув українську самостійність до ніг Москви, за що і отримав тривалий термін ув’язнення вироком українського суду. І лише нині чинний президент України переломив цю ситуацію на прямо протилежну — на безкомпромісний шлях у Європу.
У дев’яностих роках минулого сторіччя національно свідомі українці не раз казали, що війна з Московією — це питання часу. Але думка чотирьох перших президентів України була іншою: “Братній російський народ ніколи не підніме руку на українців”. Тут відразу дві помилки. Перша — московити це не братній народ. Українці і московити належать до двох різних європейських рас (загалом їх п’ять). Українці — це переважно динарська раса, до якої належить більшість народів Центральної Європи включно з австрійцями і південними німцями, московити — це переважно східно-балтійська раса. Друга помилка — ніколи не нападе. За підрахунками українських істориків, остання війна з московитами — це вже двадцять друга подібна війна. У дев’яностих роках у нас за плечима вже була двадцять одна війна. Яким мав бути рівень державного мислення очільників нашої держави, щоб зігнорувати такий багатий історичний досвід нашого народу? Такою ж була і доктрина національної безпеки України, яка за інерцією все ще вбачала певну загрозу з боку західного кордону України. З такої доктрини випливала і цілком згубна для української держави практика. Три перші президенти просто не вбачали потреби у потужній українській армії, систематично скорочуючи її кількісний склад, зменшуючи рівень її професійної підготовки, розпродаючи її матеріальні ресурси, згортаючи розробку нових систем озброєння, демонструючи у такий спосіб свою недалекоглядність. Ці процеси набули просто катастрофічного характеру під час каденції четвертого президента, якого український суд визнав злочинцем. Тоді всі силові відомства України очолювали громадяни Московії і наполегливо готували українську армію до капітуляції під час майбутньої її агресії. Рішення про таку агресію у Москві тоді вже було ухвалене. Залишалось лише питання вибору слушного моменту. Результат — ми зустріли військову агресію фактично без боєздатної армії. Тільки останній президент переломив цю ситуацію. І ми знову маємо доволі сучасну армію — на тепер одну з найкращих армій Європи. Вона ще поступається за багатьма показниками агресору, але динаміка зростання її військової потуги значно перевищує російську. Недалекий той час, коли наша армія буде здатна не лише ефективно оборонятись від подальшої агресії Московії, а й активно наступати там, де вважатиме за потрібне в ім’я наших національних інтересів.
За сприяння перших двох президентів Україна знищила свій статус однієї з найбільших ядерних потуг світу в обмін, як тепер уже остаточно стало очевидним, на нічим не підкріплені гарантії своєї безпеки і територіальної цілісності. При цьому очільники нашої держави наївно вважали, що подібні гарантії з боку Московії чогось варті. Перше протверезіння настало 2003 року, коли Московія спробувала захопити силою український острів Тузла в Керченській протоці. Тут другий український президент виявив чоловічий характер і абсолютну безкомпромісність у відстоюванні територіальної цілісності України. Конфлікт було зупинено на українських умовах.
Московити є штучним народом: вкрадена назва країни, історія, мова, чужа державна символіка, відсутність етнічної самоназви. Угро-фінські племена Залісся об’єднала в один народу православна релігія. Після хрещення Русі у Х сторіччі почалося навернення у християнство мешканців Залісся — дикої і віддаленої від Русі території між Волгою і Окою, що хоча і контролювалась представниками Київської династії Рюриковичів з ХІ сторіччя, але ніколи не вважалась корінною землею Русі. Московське православ’я завело нас у духовну кабалу до держави Московії. Тому звільнення від колоніальної залежності для України неминуче мало б означати обов’язкове звільнення і від всевладдя Московського патріархату на нашій землі. Перші три українські президенти намагалися щось робити для створення української помісної православної церкви, але лише президенту Петру Порошенку вдалося поставити останню вагому крапку у цьому процесі. Україна тепер має ТОМОС від Вселенської патріархії. Віднині і навіки ми отримали релігійну свободу і право бути рівними серед рівних. Такі події в історії кожного народу бувають лише один раз.
Другим ланцюгом, що прив’язував нас до Московії, став у ХХ сторіччі російський націонал-комунізм. Він поступово перетворився на панівну релігію на теренах колишнього Радянського Союзу, відтіснивши на другий план Московське православ’я. Правда, тепер вони знову поступово міняються місцями. Ця ідеологія і водночас релігія становили і досі становлять на теренах України найбільшу загрозу українській самостійності. Лише за час каденції останнього президента і за його активного сприяння було зроблено рішучий крок у декомунізації українського суспільства. Декомунізація водночас означає розірвання ще одних духовних пут, що пов’язують нас із метрополією. Тому сучасна боротьба Московії за “русскій мір” є й боротьбою за збереження всіх зовнішніх атрибутів радянської епохи. Єдині території України, де ці символи збережено у недоторканності, — це окуповані території Донбасу і Криму. Єдина країна світу, де культ кривавого диктатора Сталіна знову відроджується, — це знову Московія. Зовні декомунізація майже завершена, але підґрунтям більшовизму завжди був російський шовінізм, тому декомунізація може стати насправді успішною лише з одночасною дерусифікацією українського суспільства.
Самостійність — це передусім категорія духовна. Духовна самостійність і самодостатність завжди є предтечею самостійності державної. Ідеальним підтвердженням цієї тези є держава Ізраїль. Можна сказати і інакше, загроза державній самостійності залишається реальною доти, доки суб’єкт цієї державності не стає самодостатньою культурною одиницею світової цивілізації. Це розуміли всі українські президенти. За каденції Віктора Ющенка ми вперше відчули, що очільником України є українець. Лише у нього вистачило сміливості і наполегливості порушити питання геноциду українців у Радянському Союзі на рівні першочергового питання внутрішньої і зовнішньої політики української держави. Україна постала як самостійна держава насамперед для того, щоб геноцид українців ніколи більше не став реальністю. Основою духовної самодостатності нації завжди є культура в найширшому сенсі цього слова. Це українська мова, українська книга, українська пісня, українське кіно і, нарешті, українська наука як один із головних локомотивів культури ХХІ століття. У цьому плані всі українські президенти, крім четвертого, щось робили, але реальне зрушення відбулось лише під час останнього президента. Ще ніколи не видавали стільки українських книжок, ще ніколи за державної підтримки, і це у часи війни, не знімали стільки українських фільмів, ще ніколи так часто не звучала на радіо і телебаченні українська пісня, ще ніколи державні інституції не приділяли стільки уваги ефективному функціонуванню української мови, ще ніколи українська наука не бралась за такі масштабні наукові й технологічні завдання, як сьогодні. Ми отримали у спадок від колишнього Радянського Союзу колосальний науковий, технічний і промисловий потенціал, але всі роки незалежності життя в ньому ледь жевріло, і він поволі вмирав. Лише в останні роки ми взялися за розв’язання справді масштабних завдань в авіабудуванні, ракетобудуванні, машинобудуванні, енергетиці і, я сподіваюсь, взялись без зайвої реклами, за розробку ядерних технологій усіх рівнів і призначення. Але все це і є справжня, покликана потребами українського суспільства, розбудова української держави. Неозброє­ним оком видно, хто очолює цей грандіозний похід за утвердження нашого достойного місця у сучасному світі.
Армія, мова, віра — це не дань політичній кон’юнктурі. Це логічне продовження того вибору, що зробив наш президент багато років тому. Згадайте, доволі довго єдиним телевізійним каналом в інформаційному полі України, який можна було назвати справді українським, був 5-й канал, що належав Порошенку. Він зробив безкомпромісну ставку на Україну і українців ще багато років тому і до сьогодні невпинно йде цим шляхом. Він мав колосальний досвід у зовнішній політиці, і той факт, що сучасний цивілізований світ практично одностайно на боці України — це значною мірою його заслуга. Він має колосальний досвід у сфері економіки й те, що, попри втрати території внаслідок окупації і руйнування на ній промислових об’єктів, Україна не просто економічно вижила, а й упевнено вже декілька років поспіль стабільно і впевнено нарощує свій економічний потенціал, теж значною мірою його заслуга.
Україна сьогодні нагадує потужний літак, що розганяється злітно-посадковою смугою для злету. Не дати українському літаку злетіти — головне завдання Московії. Крім майже сорока учасників президентських перегонів ми маємо ще одного потужного учасника — Московію. Вона ставить у цих виборах на аферистів, клоунів, відвертих і прихованих українофобів, людей несамостійних, нерозумних, безвідповідальних. Хто завгодно, аби не нинішній президент. Укотре українське суспільство перевіряють на міцність. Не даймо себе обдурити. Україна рухається правильним курсом. Оберімо того, хто найкраще поведе корабель української нації до мети, цілком визначеної за п’ять років останньої війни: перемоги у війні, миру на умовах святості і недоторканності наших кордонів, економічного процвітання і достойного місця серед провідних націй світу. Пам’ятаймо, що під час війни ми обираємо не стільки президента, скільки Верховного головнокомандувача, якому доведеться ухвалювати доленосні рішення військового характеру. Слава Україні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment