Тамара ХОДАКОВА: «Наше українське насправді дуже якісне»

Едуард ОВЧАРЕНКО
У “СП” (ч. 10 за 2019 р.) ми друкували матеріал про прем’єру рокопери “Біла ворона” в Київському національному академічному театрі оперети. Виконавиця ролі Жанни д’Арк, заслужена артистка України Тамара Ходакова сьогодні гість “СП”.

— З чого почався Ваш шлях до образу Жанни д’Арк?
— Ця постать захопила мене ще зі шкільних років, на уроках історії. Детальніше знайомство з образом почалося з постановки “Білої ворони”. Перечитала все, що змогла знайти, передивилася доступні історичні матеріали в Інтернеті. Цей образ став дуже близьким.
Коли з’ясувалося, що буде постановка цієї опери, режисерпостановник Максим Голенко, балетмейстерпостановник Максим Булгаков та диригентпостановник Сергій Нестерук почали шукати акторів, які б могли зіграти роль Жанни. Матеріал дуже складний емоційно, тому потрібні були не лише вокальні дані. До того ж це не академічний матеріал, а естрадний. Мені дали подивитися клавір, щоб я подумала, чи зможу це зробити. Спробувала заспівати пісні, показала матеріал постановникам, і почали працювати більш детально.
Постановочні репетиції тривали менше місяця. Це дуже мало для такого матеріалу. Складність полягала в тому, що все робилося одразу. Хотілося більше уваги приділити саме музичному матеріалу, бо це рокопера, і все побудовано на музиці. А на музичні репетиції було найменше часу. Оркестрового матеріалу не існувало, тому аранжування для цієї постановки спеціально робив Олександр Корш. Потрібно було переробити саму оперу під специфіку театру оперети. На це теж потрібен час, якого, на жаль, не було. Але ми зробили все, аби за такий короткий термін підготувати якісний продукт.
— Чим захоплює Вас особистість героїні?
— Це фантастична постать. Як можна не захоплюватися людиною, яка прожила таке коротке життя, але встигла так багато зробити? Потрібно було лише два роки, щоб повністю змінити свідомість цілого народу. Бо понять “нація” і “народ” до Жанни взагалі не було. Тільки після неї до французів прийшло усвідомлення, що вони є французьким народом. Деякі історики пишуть, що вона була першою націоналісткою, і я з ними згодна.
Цей матеріал мені дуже близький і зрозумілий. Мелодії, які написав Геннадій Татарченко, торкаються душі й серця, швидко запам’ятовуються.
Дуже задоволена тим, що відбулася прем’єра “Білої ворони”. Але справжня вистава з’явиться через кілька показів.
Особисто мені треба багато працювати над розкриттям образу Жанни. Перші два покази — це лише зернятка, які будуть обростати нюансами, глибиною звучання. Змінюватиметься музичний матеріал. Щось обов’язково переписуватиметься. Ця вистава ще буде рости й рости. Зараз ми лише на початку шляху.
— Уже багато років Ваша творча доля пов’язана з Київським муніципальним академічним театром опери і балету для дітей та юнацтва. А з чого все почалося?
— Коли я ще навчалася у Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського, мій педагог, народна артистка України і СРСР Євгенія Семенівна Мірошниченко, запропонувала піти на прослуховування саме туди. Дитячий театр, по суті, нічим не відрізняється від дорослого. Просто разом із дорослим репертуаром тут ідуть дитячі вистави, в яких грають ті ж актори, що і в дорослих.
У цьому театрі вирує життя. З’являються прем’єри, багато матеріалу, є спрямованість на різні жанри. Хочеться, аби в репертуарі було більше класичної музики, класичної опери і взагалі класики для дітей.
— Однією з яскравих постановок театру останніх років стала опера “Червона шапочка”, в якій Ви виконуєте головну роль.
— В Україні фантастично обдаровані композитори, але дитячого репертуару завжди хочеться більше. Це матеріал, на який завжди буде попит, діти ростуть і потребують цього.
У репертуарі театру раніше була опера М. Раухвергера “Червона шапочка”, але музика була не зовсім вдала. Роман Смоляр, який водночас є і солістом нашого театру, написав музику і лібрето нової опери, аранжування здійснив Олексій Баженов. Моя героїня не лише проста і мила дівчинка. Це казка про те, що в будьякій ситуації завжди має перемагати добро.
— 2010 року у Вашому житті з’явилася Національна оперета України. Як це сталося?
— Ніколи не думала, що працюватиму в цьому театрі. Одного разу зустріла у Національній музичній академії Володимира Одринського, який на той час уже був солістом Національної оперети і якого я знала ще з консерваторських часів. І він мені запропонував прийти на прослуховування, яке мало відбуватися наступного дня. Чесно кажучи, була не готова. Але мала напрацьований матеріал. Мій концертмейстер Наталія Королько погодилася піти зі мною на прослуховування. Перед прослуховуванням передивилася ноти. Одну арію знала, вона була у нас в репертуарі, а “Джудіту” зі своїм концертмейстером заспівала вперше. Відтоді я працюю відразу в двох театрах.
Першою була роль Нінон в опереті Імре Кальмана “Фіалка Монмартру”. Дуже люблю цю героїню. Дехто вважає її негативним персонажем. Але насправді це жива жінка з живими емоціями, яка віддано кохає, розуміє, чого хоче і прагне. Потім була роль “Баядери” в однойменній опереті, інші роботи.
— Чи не була несподіванкою роль Кармен?
— Ніколи не сподівалася її заспівати. До того ж у мене сопрано, а на цю роль потрібно мецосопрано. Однак коли головний балетмейстер театру Вадим Прокопенко запропонував, вирішила спробувати. Напевне, якби це була повністю музична вистава, я б відмовилася. А тут виконую лише дві арії — “Хабанера” і “Циганська пісня”. Наша “Карменсюїта” вже не перший рік у репертуарі. Глядач ходить, йому подобається.
— Ви багато співпрацювали з Національним ансамблем солістів “Київська камерата”.
— Надзвичайно вдячна цьому фантастичному колективу і його керівникові Валерію Матюхіну. Це унікальний колектив з дуже широким спектром музики. Музика різнопланова, різножанрова, різностильова. Колектив виконує багато української музики. Наше українське насправді дуже якісне. Його треба доносити до слухача. Ми дуже талановита нація. Але допоки нам не вистачає ефективного менеджменту.
Серед сучасних українських композиторів, твори яких я співала з “Київською камератою”, — Вікторія Польова, Ігор Щербаков, Олег Безбородько, Юрій Шевченко, Золтан Алмаши, Ганна Гаврилець, Геннадій Ляшенко, Іван Карабиць, Леся Дичко та багато інших.
— Також Ви виступаєте в Артцентрі ім. Івана Козловського.
— Особливість цієї сцени — камерність і теплота, близькість до глядача. Виступати в цьому центрі почала, коли це ще була “Вітальня Івана Козловського”. Там співала і сольні концерти. Перед тим як їхати на конкурс, завжди намагалася винести програму на глядача. Тому майже всі конкурсні програми я переспівала в Центрі Козловського.
Режисера цього Центру Тетяну Зозулю знаю давно. Її батько — фантастичний баритон Віктор Миколайович Курін, викладав в Академії, коли я там навчалася. Він мав надзвичайно теплі, дружні творчі стосунки з моїм викладачем — Євгенією Мірошниченко. Коли була жива Євгенія Семенівна, я була у неї асистентом, а зараз викладаю вокал на кафедрі камерного співу.
— Ви часто брали участь у різноманітних конкурсах, які найбільше запам’яталися?
— Конкурси дають не тільки можливість молодому співакові показати себе, а й поспілкуватись і повчитись у світових зірок, які, наприклад, є членами журі. 2006 року на конкурсі в Баку познайомилася з Іриною Архиповою, Владиславом П’явком. А на конкурсі імені РимськогоКорсакова у Петербурзі — з Оленою Образцовою. Після цього конкурсу поїхала на майстеркласи до Фінляндії, де займалася з Оленою Образцовою, Володимиром Атлантовим, Ларисою Гергієвою. Це фантастичні люди, фантастичні особистості.
— Як Ви встигаєте робити стільки справ?
— Якщо робота приносить задоволення, і ти розумієш, що вона потрібна, тоді багато встигаєш. Також потрібно швидко мислити і оперативно реагувати на події навколо тебе.
Хотілося б співати новий матеріал. Щоб у ньому було більше саме української музики, а також і далі долучатися до шедеврів світового музичного мистецтва. У вільний від роботи час люблю плести, вишивати. Намагаюся більше часу проводити з дворічним сином. Мрію про той час, коли моя маленька батьківщина — місто Ровеньки на Луганщині — буде звільнено, і я зможу туди поїхати.

Related posts

Leave a Comment