У слові Бориса Грінченка — сила зброї

Публіцистична спадщина Бориса Грінченка

Василь ЯРЕМЕНКО,
професор

Публіцистичні жанри: нариси, фейлетони, критичні статті, полемічні статті тощо — серцевина журналістики. Публіцистика у будьякому періодичному виданні творить обличчя цього видання, декларує належність його до тієї чи тієї ідеології.
Комуністична ідеологія трактувала Бориса Грінченка як ідеолога буржуазного націоналізму, як “співця петлюрівщини”. Це здобуток радянської методології. В часи Грінченка націоналізм означав патріотизм, а не шовінізм. Космополітизм трактували як інтернаціоналізм. З часом суть термінів змінилася до протилежної.
Грінченко відстоював визначений Шевченком національний шлях розвитку України і в реалізації цього шляху бачив суть свого життя. Він схилявся до ідеології радикалізму і для реалізації програми національного розвитку і побудови національної держави створив Українську радикальну партію, згодом об’єднався з Демократичною партією Л. Жебуньова в Українську радикальнодемократичну партію. Серед 15 партійних брошур кілька написав сам Грінченко, а ще він уклав (№ 7) збірник поетичної публіцистики “Червона квітка”.
“Листи з України Наддніпрянської”, “Галицькі вірші”, “На беспросветном пути”, “Зачем?”, “Тяжким шляхом”, “Було, є, буде”, “Нова сем’я”, “Нарід в неволі” — це класика української публіцистики неубутнього значення. Ці твори мають вивчати студентижурналісти, які історію журналістики мають вивчати не як історію періодичних видань, а як історію української суспільнополітичної думки, відбитої на сторінках цих видань.
1892 рік засвідчив остаточний ідеологічний і культурнонауковий вибір Бориса Грінченка. Свідченням цьому є полеміка Грінченка з Драгомановим про шляхи розвитку України і роль Шевченка в націєтворенні (“Листи з України Наддніпрянської”). Цього ж року Б. Грінченко започаткував статтею “Галицькі вірші” гостру дискусію з Іваном Франком, фактично поставивши на новий рівень проблему соборності України під кутом зору єдиної для Галичини і Наддніпрянщини літературної мови, як норми.
І нарешті, 1892 року було утворено “Братство тарасівців”. Серед його засновників були Б. Грінченко, В. Боровик, І. Липа, М. Міхновський, до них приєдналися М. Коцюбинський, В. Самійленко, Є. Тимченко, М. Вороний, О. Черняхівський, В. Шемет. Цю акцію задумав і зреалізував Олександр Русов, який під прикриттям статистичної експедиції на Полтавщину зібрав групу студентів Одеського, Київського, Харківського університетів, аби вони встановили між собою зв’язки і перед початком статистичних робіт з’їхалися до Канева, на Чернечу гору, де на могилі Тараса Шевченка дали клятву працювати все життя задля національного відродження і розвитку України.
Центром “Братства тарасівців” обрали Харків, та після арештів і обшуків серед інтелігенції Київський гурток остаточно переняв на себе лідерство (1893 р. обшук був і в Бориса Грінченка, що змусило його залишити вчителювання в школі Х. Д. Алчевської на Луганщині і переїхати до Чернігова).
1891 року львівська “Зоря” друкувала повість Б. Грінченка “Сонячний промінь” і на першій сторінці (ч. 12) помістила його портрет, а тогочасний головний редактор “Зорі” Василь Лукич у супровідній (першій біографічній) статті до портрета 28річного Бориса Грінченка уже відзначив його заслуги в українському письменстві і науці: “На ниву літературної діяльності виступив він з початком 1880х років і зразу вже виявив талант неабиякий. Досі пробував своїх сил і в поезії і в белетристиці, критиці і в популярних літературнонаукових розправах — а всюди з успіхом дуже добрим…” Та шлях до того, як “Зоря” стала “числити його між своїх найщиріших помічників”, був складним і трудним. Сам Борис Грінченко в автобіографії для “Історії літератури руської” професора О. Огоновського писав: “Скоро (р. 1881) дізнався я про Галичину, — побачив “Діло”, а р. 1883 і “Зорю”, то зараз з усієї сили прихилився до галичан… Тим часом ніхто й не озвався, а праці часом клалося багато… Тільки д. Ів. Франко озвався p. 1886 до мене: од його дізнався я, що мої праці варті друку. За це повинен я йому дякувати”. Тільки непохитна впевненість Бориса Грінченка у потребі спільної праці українців у АвстроУгорщині і в Росії не дали йому зневіритися у своїй роботі. Праця задля України уже з початку 80х років ХІХ ст. стала його програмою, життєвим credo, громадянським обов’язком, справою служіння народній просвіті і творенню єдиної літератури для селян та інтелігенції.
За незалежної України увага до “Листів з України Наддніпрянської” Бориса Грінченка і “Листів на Україну Наддніпрянську” Михайла Драгоманова значно посилилася. Здійснено кілька перевидань цих пам’яток гострої полеміки з національного питання і шляхів подальшого розвитку України.
Однією з перших робіт після 1991 року на цю тему була брошура відомого українського вченого в діаспорі академіка НАН України Аркадія Жуковського “Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу”, видану 1994 року в Києві з нагоди 100річчя появи цих пам’яток. М. Драгоманова вчений А. Жуковський атестує як “політичного мислителя, історика, публіциста”, а Грінченка називає “письменником, фольклористом, педагогом, відомим, перш за все, завдяки його славнозвісному словникові української мови”. Це твердження потребує уточнення, яке б пояснило кілька речей. На 1892 рік Б. Грінченко ще не мав слави ні фольклориста, ні автора “Словаря української мови”, який постане майже на 20 років пізніше. 1892 року Грінченку було лише 29 і був він відомий як педагог, саме тоді працював учителем на Луганщині у приватній школі Х. Д. Алчевської в с. Олексіївці, як письменник, автор поезій і повістей із життя української інтелігенції — “Сонячний промінь” і “На розпутті”. Борис Грінченко був відомий під прибраним ім’ям Василя Чайченка. Для публіцистичних листів він уже прибрав інше ім’я — Вартовий. Треба згадати, що І. НечуйЛевицький виступив у цей час під іменем Баштового. Уже псевдоніми підкреслювали роль, яку брали на себе відомі діячі: бути на сторожі, вартовими, баштовими, себто бути охоронцями національних інтересів свого народу. Якщо Драгоманов як публіцист і полеміст уже відбувся і з авторитетом і славою трибуна уже закінчував свій шлях, а для більшості українських інтелектуалів був незаперечним авторитетом, то 29річний Борис Грінченко тільки починав шлях борця за національну ідею — соборну, демократичну, вільну Україну без російського гніту і русифікації, нищення культури, зокрема нищення мови як форми тієї культури, засобу її збереження і передачі наступним поколінням. Попереднього 1891 р. статтею у львівській “Правді” Грінченко публікує гостропубліцистичну статтю “Галицькі вірші”. Ці дві статті і представили українській і слов’янській спільноті нового ерудованого, пристрасного публіциста Бориса Грінченка, який “на рівних” уже міг полемізувати з М. Драгомановим і І. Франком.
Утворення “Братства тарасівців” було 1892 р. знаковою подією в ідеологічній боротьбі Бориса Грінченка. Ідеолог “Братства тарасівців” І. Липа написав програму товариства “Profession de foi молодих українців” і опублікував 1893 року на сторінках львівської “Правди”, де щойно друкувалася стаття Б. Грінченка “Галицькі вірші”, до обговорення якої включилися Іван Франко, Агатангел Кримський, Ілля Кокорудз та інші. Публіцистична активність Б. Грінченка визначалася програмою “Братства тарасівців” і широкою зацікавленістю української громадськості.
“Наша інтелігенція була відірвана від народу, мало підготовлена до міцного єднання, щоб це закохання в естетичну вдачу народу (А. Ніковський розповідав, що його брат викрав собі дружину в сусідньому селі, “бо в неї хода ловка” — В. Я.) та його надзвичайно звеличену чистоту етики мало б спроможність дати якнебудь примітні практичні результати, корисні українському народові” (с. 86).
Дві публіцистичні праці Б. Грінченка “Нова сем’я” і “Було, є, буде” поширювалися в 60х роках ХХ ст. у “самвидаві” шістдесятників. Сказане в них було суголосне їхнім заявам, боротьбі, ідеалам майбутньої України. “Рівности, братерства, волі, права кожному жити, як він хоче, — ось чого бажав і козакзапорожець, і хліборобселюк, і Семен Палій, і Юрко Немірич. Виборовий лад, народоправство, вільна просвіта, вільне слово людське — ось яким ладом хотіли наші предки досягти тих ідеалів”. І далі, продовжує Б. Грінченко: “Поставлений між трьома державами, що його роздирали, край наш знесилений упав у нерівній борні за ці ідеали […] і вони, сі ідеали, живуть і досі в душі у нашого народу. Обстаючи за людську волю, палкими словами протестуючи проти неволі, Шевченко тільки виявив з геніальною силою те, що носить у собі душа народна; він […] казав те, що наболіло в душі народній за довгі роки нещасливого історичного життя. І ми, духовні ученики Шевченкови […], дивлючись на всі народи, на всіх людей, як на своїх братів, — ми, разом із тим, згадуємо з лицарською гордістю, що ми сини українського народу, який боровся (і може бореться й досі) за ті ідеали, що їми живе або повинен жити ввесь світ”.
Це все писав і виголосив Б. Грінченко в Чернігові у жовтні 1894 року, себто 125 років тому. Сказане було актуальним 125 років тому, не втратило своєї актуальності в 60—70х рр. ХХ ст. і, на жаль, актуальне і сьогодні, в ХХІ ст. Публіцистичне слово Б. Грінченка піднесене до рівня художності — складова нашої духовності. “Згадаймо, — закликає Б. Грінченко, — чим ми були, за віщо боролись! Згадаймо, що ми, як і всі люде, маємо право жити своїм власним життям! Візьмімо цю думку собі в душу, в серце, зробімо її частиною нашого Я, і тоді ми станемо вільні духом. А вільні духом не бояться ніяких припин, ніяких перешкод, бо знають, що вони — вільні, що їх ідея — правда, і що та ідея не вмре, а подужає”. Це були пророчі слова. Хіба не про це сьогодні десятки разів повторює святійший патріарх Філарет: “Ми переможемо, бо за нами правда, а де правда — там Бог. А Бог непереможний”.
Уже 1883 року 20річний учитель виступає зі статтями про “мету народної школи” у СанктПетербурзькому педагогічному журналі “Русский начальный учитель” (№ 5, с. 296—299). “Народный учитель Мрс” (так підписував свої статті в цьому журналі Борис Грінченко) фактично дискутує з редакцією журналу, яка зробила до статті три полемічні примітки: 1) не маючи ніяких знань, селяни не можуть висловлюватися про придатність чи непридатність тих знань; 2) автор, мовляв, забув сказати, що розвиток без знання неможливий, буде уявним і носитиме характер заучування думок учителя; 3) Грінченко вважає помилковими думки, що за допомогою народної школи можна підготувати селянського хлопчика до практичного життя як селянина, а редакція у примітці відстоює такі думки як правильні (“это справедливо”). Редакція нічого нового не побачила у статті, але привітала сам факт, що учителі на питаннях мети народної школи зупиняються. І все.
Грінченко заперечував приготування учня народної школи до селянського життя як кінцеву мету народної школи. Він вважав, що народна школа має виховати розум дитини, наскільки це можливо для народної школи, розвинути його, зміцнити і зробити його здатним до подальшої діяльності — “именно в этой дальнейшей деятельности и лежит вся суть. Только работая над своим развитием самостоятельно, по выходе из школы, человек из народа и может принести себе пользу и приобрести необходимые знания”. Виходячи з такого визначення мети народної школи, педагог, що ще не підписався своїм власним ім’ям, вважав, що ті знання, які дає народна школа, — це лише засіб для розвитку розумової сили учнів. Репертуар навчальних дисциплін, за Грінченком, має строго відповідати цій меті народної школи.
Через двадцять років, після відміни “стеснений малорусского языка” ситуація докорінно змінюється, а чи змінюються педагогічні погляди Грінченка на “мету народної школи”?
21 вересня 1884 р. гласний від Нижньої Сироватки Василь Попов доповідав на черговому земському зібранні: “На днях от заведующего училищем учителя Гринченко получено заявление (прилагаю в копии) о том, что по закону в НижнеСыроватском образцовом училище положено два учителя при 120 учащихся, а так как их в прошлом году было 167 и в настоящем году он начал принимать новых, коих дойдет до 200 душ, поэтому необходимо обществу изыскать средства для третьего учителя или помощника, на что потребуется нового расхода от 200 до 350 руб.”1. Борис Грінченко, як бачимо, не просто вчителював, а розбудовував зразкове НижньоСироватське училище, вимагав коштів на навчальні підручники і посібники, на утримання третього учителя, яким, очевидячки, мала стати дружина Б. Грінченка, адже 1884 року він одружується з Марією Миколаївною Гладиліною (в літературі стала відомою українською письменницею Марією Загірньою), дочкою богодухівського купця, яка познайомилася з Борисом на літніх Зміївських учительських курсах 1883 р. У цьому маємо штрих для характеристики Б. Грінченка і як педагогічного діяча, і як сім’янина.
Окремою сторінкою журналістськопубліцистичної роботи Б. Грінченка є боротьба за вихід на сторінки столичної російської преси. Пошуки шляхів виходу на столичну трибуну Грінченко розпочав у 1883 р. статтями у місячнику “Русский начальный учитель” під прибраним ім’ям “Народный учитель Мрс”. Це були початки боротьби за українську школу. Далі були статті “Зачем?” у “С.Петербургских ведомостях” (історію публікації статті див. у Примітках до кн. І “Педагогічної спадщини”, с. 540—544) і розвідка “На беспросветном пути” в “Русском богатстве” (1905) за сприяння В. В. Лесевича і В. Г. Короленка. Нарешті, свої наукові амбіції засвідчив у “Большой энциклопедии” за ред С. Южакова (понад триста статей із етнографії, фольклористики, літературознавства, про українських етнографів і письменників). Інтелектуальна Росія знала Б. Грінченка, хай і заперечувала його домагання національної школи, українського театру. До речі, він був членом всеросійського об’єднання драматургів.
Одну з ділянок його роботи складає журналістська діяльність: Б. Грінченко — організатор і видавець низки альманахів, збірників, декламаторів, календарів “Просвіти”, він редактор першої щоденної загальноукраїнської газети “Громадська думка”, журналу “Нова громада”. Учасник десятка періодичних і не періодичних видань — українськомовних і російськомовних, що надавали часом свої шпальти для висвітлення українських проблем.
Організована публіцистична діяльність вимагала політичної організації. Грінченко завжди її мав. Учителювання у приватній школі обрусительки Х. Д. Алчевської вело до “Братства тарасівців”, програма якого “Profesion de foi молодих українців” стала програмою громадської діяльності Б. Грінченка. З переїздом до Чернігова Борис і Марія Грінченки вступають у підпільну “Чернігівську громаду”. Саме на зібраннях Чернігівської громади публіцист спочатку апробував свої праці, що стали публіцистичною класикою: “Нарід в неволі”, “Яка тепер народна школа на Україні”, “Було, є, буде”, “Нова сем’я”.
З переїздом до Києва Б. Грінченко засновує Київське товариство “Просвіта”, в якому обіймає посаду Голови і керівника видавничої комісії. Важко уявити обсяг роботи в цей час: праця над Словарем української мови, редагування першої щоденної української газети “Громадська думка”, видання журналу “Нова громада” і створення педагогічної публіцистики в їхніх блискучих зразках: “Народні вчителі і українська школа”, “На беспросветном пути”, “Тяжким шляхом”, “Якої нам треба школи”. І, врешті, на останньому прузі життя Грінченко вдається до найвищої форми організації — створення політичної партії. Його “Українська радикальна партія” чи не єдина в Україні, що не взяла прикладки “соціалістична”, тоді як більшість українських партій її мали: соціалістифедералісти, соціалістиавтономісти, соціалістиреволюціонери, соціалістидержавники, соціалістисамостійники. Це був тріумф драгоманівської ідеї соціалістичного шляху розвитку для України. Грінченко шукав прихильників шевченківської ідеї національного шляху розвитку, на який він безоглядно став. Спільника знайшов в особі секретаря редакції газети “Полтавщина” Л. Жебуньова, який заснував “Українську демократичну партію” також без налички “соціалістична”. Партії об’єдналися в “Українську радикальнодемократичну партію”. Зв’язки Грінченка і Жебуньова досить змістовні. Вони були в Петербурзі на з’їзді політичних партій нацменшин Росії, Жебуньов запрошував Грінченка очолити редакцію “Полтавщини”, обидва мали план відновити “Нову громаду”.
Серед безлічі ідеологічних звинувачень Б. Грінченка у найбезглуздішим було звинувачення в боротьбі з робітничим рухом. Це звинувачення спростовує виступ Б. Грінченка на першому зібранні Київського товариства “Просвіта”. Грінченко чітко й однозначно зауважив, що просвітня діяльність серед народу має зазнати змін, оскільки на арену активної політичної боротьби виступає робітничий клас, просвітню роботу серед якого має вести і Київське товариство “Просвіта”. Тож коли б ми знали про Грінченка те, чого не знаємо, то ми б мали іншого Бориса Грінченка і перед нами постала б справді священна вершина нашої науки, культури і, зокрема, публіцистики. У сучасних спробах знайти наукову оцінку зробленого Грінченком найближче до істини наблизився професор Юрій Ковалів.
В одній із сучасних “Історій педагогіки” читаємо, що “Для того, щоб вивести український народ з безпросвітності і безкультур’я, необхідно, на думку Б. Грінченка, щоб українська інтелігенція повернулась обличчям до свого народу, заговорила з ним рідною мовою…” Обережно з категоричними твердженнями! В усій науковій спадщині Б. Грінченка ми не знайдемо твердження, що український народ жив у “безкультур’ї”. Безпросвітність і безкультур’я не синоніми. Народ справді жив у безпросвітності (згадаймо “На беспросветном пути”), але мав високу культуру, навіть “духовний (переважно християнський) аристократизм”. Чужий уряд намагався знищити національну культуру, зокрема її носія і форму — національну мову. Знищити мову — означало знищити культуру, а значить і націю. Грінченко розумів це як ніхто інший і піднявся на безкомпромісну і безоглядну боротьбу проти русифікації, за націоналізацію (українізацію) школи, освіти, науки, себто взявся за рятування української культури і духовності, водночас працюючи над їхнім збагаченням. У цьому була основна суть, ідеологічна спрямованість журналістськопубліцистичної і видавничої діяльності Б. Грінченка.
На часі створити державну видавничу культурномистецьку програму і виконувати її як програму створення боєздатної національної армії, в якій слово, його сила — могутня зброя.
Націоналкомуністи за перші десять років після перевороту 1917 р. заснували низку українських видавництв — ДВУ, “Рух”, “Книгоспілка”, “Слово”, “Сяйво”, “Час”, “ЛіМ” (Література і мистецтво) і т. ін. Лейтес і Яшек видали двотомну бібліографію надрукованого за 1917—1927 рр. Побачили світ кілька антологій — української і світової класики, зокрема тритомна антологія української поезії з неповторними портретами українських письменників роботи Василя Кричевського. Виходили десятки серій — “Бібліотека класики”, “Літературна бібліотека”, “Народна бібліотека”, “Бібліотека повісті”, “Бібліотека оповідання” тощо.
Те, що зробили боротьбисти в 1917—1927 рр. плюс ще за 5 років (бо вже 1932 р. Москва почала радикально нищити українську національну культуру, науку, освіту), — врятувало нас від знищення тоталітарним сталінським режимом, брежнєвськосусловським самодержавством, путінськоянуковичівським бандитизмом, зокрема українська книжка, гасло М. Хвильового “Геть від Москви”. А чи стали ми іншими за 27 років Незалежності? Як привозили за Януковича в кожен кіоск один примірник “Літературної України”, так і сьогодні одержують один примірник. Українські журнали “Київ”, “Дніпро”, “Вітчизна”, “Дзвін”, “Березіль” у кіоски взагалі не надходять. В Україні кілька десятків тисяч шкіл, коледжів, вишів, але фахових періодичних видань не передплачують, а отже, і не читають. Сьогодні ми прагнемо реставрувати літературний процес ХІХ ст., подати таким, яким фактично бачив його Б. Грінченко і схарактеризував у енциклопедичній статті “Малорусская литература”.
Ці екскурси в минуле засвідчують сьогоденну актуальність публіцистики Б. Грінченка.
Можемо стверджувати, що багатогранну свою діяльність він почав із публіцистики. Нею і закінчив своє коротке, сповнене роботою і боротьбою життя.
Щоденна невидима для ока робота Б. Грінченка нагадує легенду про будівництво Лаврської дзвіниці. Згідно з легендою все, що зводили будівничі за день, вночі опускалось у землю, і тільки коли дзвіницю було увінчано хрестом, вона наступного ранку несподівано постала в усій своїй красі, величі й віковічній сутності. Вся важка щоденна робота Б. Грінченка всотувалася в народні глибини, щоб в один із днів 1917 року постати нацією, державним народом і возвістити світові про своє народження з ім’ям УНР, а 1991 р. — з ім’ям Держава Україна.
У чому тільки не звинувачували Грінченка: у “каганцюванні” перед народом, культуртрегерстві, “малих ділах”, навіть у тому, що з хатньою робітницею Палажкою обідали разом за одним столом. Поліція хотіла підкупити Палажку, щоб шпигувала за Борисом Грінченком, але вона відмовилася і розповіла йому про це.
Б. Грінченко вів неспинну і безоглядну публіцистичну боротьбу на трьох фронтах. Насамперед проти російського самодержавства. Як представник народницького резистансу (проф. Ковалів), Грінченко завдав російському царизму суттєвої поразки і зброєю його було слово.

[Заповіт і послання Б. Грінченка до національної еліти ХХІ століття]
“Яка б гірка правда не була, але все ж вона ліпша за оману. Через те треба нам, українцям російським, якомога частіше згадувати про те, що ми так мало зробили, як ніякий інший народ, що претендує на своє власне культурне життя. А то в нас більше спочивають на лаврах… незроблених діл” (лист до В. Гнатюка від 3.ІІІ.1899 р.).
“Мушу Вам признатися, що я деякий час мав таку думку, що мабуть таки можна буде якось так поладнати з ляхами, що вони покинуть нарешті свою політику денаціоналізації українського народу там, де можуть се робити. Та останні роки довели й мене до тих думок, що ляхи, як і кожні інші, поладнають з нами тільки тоді, коли ми будемо такою силою, не рахуватися з якою буде шкодливо самим ляхам, яка могтиме сказати: досі і не далі! Взагалі можна запевне сказати, що ми, вкраїнці, ні відкіля і ні від кого не можемо сподіватися помочі, — і ми мусимо скрізь і у всьому рахувати на свої власні сили. Пособляють тільки тим, кому корисно, задля себе самого пособляти, а через те — тільки дужим, чи таким, яких можна тим чи іншим способом підгорнути під свою ласкаву протекцію. Єдиний наш рятунок — бути дужими. Добра порада народові, який двісті років виявляє за малим не саму несилу! Порада, що скидається на іронію! Може. Але іншої нема. Або се, або смерть.
Я певний, що ми не вмремо, отже — я певний, що ми будемо дужими. Які б тяжкі пригоди не траплялися нам на дорозі, — се все дочасне: ми мусимо стати й будемо дужими! Наше горе в тому, що ми досі все робили завтра. (Тільки галичани останніми часами ділом показують, що то є робити сьогодні. У нас же не то завтра, а й позавтрьому!). А щастить досягати чогось тільки тому, хто завсігди робить сьогодні. Тоді він іде поперед тих, хто живе тим “завтрам”. Друге наше горе, що ми завсігди єдналися з кимсь, а приятель за поміч сідав нам на шию. Досить згадати хоч би поєднання Хмельницького й його наступників з туркотатарами.
Третє наше лихо, що ми ніколи не могли поєднатися сами з собою…, бо й досі ми самих себе їмо гірш, ніж всі наші вороги.
Наша інтелігенція мусить виховатися тепер у напряму супротивнім цим трьом великим нашим вадам і тільки тоді вона стане дужою і зможе поєднатися з народними масами біля одного діла” (лист до В. Гнатюка від 8.Х.1901 р.).

ЗЕМЛЯКАМ
що збираються раз на рік
на Шевченкові роковини
співати гімн “Ще не вмерла Україна”

Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерті!

Не хваліться, що жива ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава!

Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Вас на світ рабами.

Не пишайтеся ж у співах
Ви козацьким родом:
Ви — раби, хоча й пани ви
Над своїм народом!

Україна вам не мати:
Є вам інша пані,
Зрадних прадідів нікчемних
Правнуки погані!

Тільки той достойний щастя,
Хто боровсь за його,
Ви ж давно покірні слуги
Ледарства гидкого.

Ви ж давно не люди — трупи,
Без життя і сили,
Ваше місце — кладовище,
Ями та могили.

Як живі покинуть мертвих,
Щоб з живими стати,
“Ще не вмерла Україна!”
Будемо співати.

Як живі покинуть мертвих, —
Прийде та година,
Що ділами, не словами,
Оживе Вкраїна! (1898)
———————
Див. “Журналы сумского очередного уездного земского собрания 20—24 сентября 1884 года”. — Харьков, 1885. — С. 159—161.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment