Два слова

Нещодавно один харківський поет пожалкував, що я, витиснувши із себе лірика, займаюся літературознавством й літературною історіографією. Він висловив поширене уявлення, мовляв, для вченого віршування — своєрідна “гімнастика” інтелекту в перервах між науковими студіями, тому не здатного на художні осяяння. Літературна практика спростовує такі твердження. Три роки тому я на замовлення Укрдержтелерадіо впорядкував антологію українських поетів-вчених (на жаль, досі не надрукована не з моєї вини), що охоплює творчість близько 50-ти авторів, одночасно поетів і вчених, які проживають в Україні і поза її межами: Віра Вовк, Ю. Тарнавський, Ольга Башкирова, Б. Бунчук, Олена Галета, Оксана Забужко, М. Ільницький, Р. Чілачава, Оксана Пахльовська, Ольга Пресіч, Валентина Коваленко, О. Астаф’єв, Р. Мельників, Галина Яструбецька, Ольга Слоньовська, Галина Крук, В. Неборак, Тетяна Ліхтей, І. Лучук, Олена О’Лір, І. Павлюк, П. Білоус, Ірина Старовойт, Г. Штонь, Тетяна Нечай, А. Мойсієнко, Тетяна Яковенко, Мар’яна Комариця, О. Ушкалов та багато ін. Для переважної більшості лірика стала життєвим покликанням, екзистенційним сенсом. Серед них — чимало провідних письменників сучасності. Вони, своєю творчістю формуючи й осмислюючи її визначальні тенденції, продовжують традиції Юрія Котермака, Павла Русина з Кросна, Хоми Євлевича, Софронія Почаського, Лазаря Барановича, Івана Максимовича, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Митрофана Довгалевського, Григорія Сковороди та ін., які своїм віршуванням не ілюстрували власні концепції, а трактували їх проявом поетики — наукової дисципліни, як пізніше М. Костомаров або І. Франко. Потім випадає говорити про І. Стешенка, Б. Лепкого, М. Рудницького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмару, М. Рильського, О. Ольжича, Юрія Клена, О. Бабія, І. Качуровського, І. Світличного, Є. Сверстюка та інших.
Маючи наукові звання, поети-науковці викладають або працюють в наукових установах, збагачуючи — поряд і разом з рефлексійними, часом схильними до інтелектуальної пристрасті поетами-автодидактами (тут не може бути жодних протиставлень) — українську лірику власними поезіями, концептуалізують її, осмислюють жанрово-стильову специфіку, версифікаційні й тропаїчні закономірності, обґрунтовують теоретичну основу поетики (ars poetica). Перекодування з наукових алгоритмів на поетичну образну систему — і навпаки не складає для них особливої проблеми, знають літературний процес як власний досвід, ізсередини. Це не парадокс, а закономірність. Здається, я пояснив мотиви власної поетичної творчості, синхронної науковим студіям, зумовленої непідвладним свідомості інсайтам. Вона почалася на початку 60-х років, стимулювалася під потужними віяннями шістдесятництва, зокрема в білоцерківській літературній студії “Заспів”, на семінарах творчої молоді (середина 60-х рр. тощо), на студентській лаві Київського педінституту ім. М. Горького, в різних протестах, зокрема біля пам’ятника Т. Шевченку. Науковцем бути не збирався, хіба що обме­жував себе спорадичною літературною критикою, якби не порада заввідділу критики “Літературної України” М. Слабошпицького податися до Л. Новиченка, який шукав собі “неординарного” аспіранта, якби не його сувора школа філологічного мислення й зацікавлення “білими сторінками” історії української літератури, що потребують скрупульозного вивчення, робота в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, в якому у 80–90-ті роки сформувався новий потужний потенціал неординарних українських дослідників, викладання в різних вишах України, нарешті — в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, де я поєднав дві практики — університетську, відкриту реципієнтам (студентам), й академічну, строго верифіковану. Однак поезія ніколи мене не полишала.

Юрій КОВАЛІВ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment