Листи до приятеля

(або про що не можна мовчати)

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Пропонуємо вашій увазі фрагменти публіцистично-документальної книжки, працю над якою завершує наш автор — публіцист Мирослав Левицький. Це аналіз ментальності нинішнього українського політичного класу та розповідь про його оцінку українських спільнот поза Україною. Ідея праці народилося від, на перший погляд, банального запитання приятеля зі США, журналіста Ігоря Гулявого: “Хто буде наступним президентом України?”

Друже Ігоре, як Ти, сподіваюся, уже помітив, то питання стосовно майбутнього Президента України, про що Ти в кількох листах запитуєш, нині належить до складних. У світі з великим здивуванням кажуть: коли б нація була тверезою та відповідальною, то нині Петру Порошенкові не було б альтернативи, і вже нині могли б сказати, хто буде наступним Президентом України. І хоч Україна вже не Росія, проте Кремль і через агентуру — так званих “нашіптувачів” та різних “пророків”, і за допомогою телевізора й інтернету зробив все можливе, аби велика частина українців відкидала свого Президента, який є непохитним державником.

(…)
Мій перший редактор — добре Тобі відомий пан Мирослав Вербовий, котрий у Варшаві зробив з мене — львівського технаря — людину, яка пристрасно закохана у слово, що під його вправною рукою стало сенсом мого життя, пише у листах про переживання за Україну на надзвичайно складному етапі її буття: “З відстані аналізую події в Україні. Дуже часто розмовляю про них з іншими. Ми тут, у Варшаві, вважаємо, що попри людські похибки (а хто ж з нас, смертних, їх не має?!) Петро Порошенко єдиний нині український політик (а не політик України!), який може відстоювати українські інтереси, тримати на вуздечці Ахметових, Коломойських, Ярославських, зручно розігрувати у Харкові позицію Генадія Кернеса, тримати у шаху одеського жуліка Генадія Труханова, підстьобувати галицьких цванциґерів1”.
В одному з листів мій перший редактор розповів маловідому в Україні деталь про нинішнього Президента України: “У Польщі Петра Порошенка спочатку намагалися легковажити, сприймати як Леоніда Кравчука чи Леоніда Кучму, але швидко зорієнтувалися, що це людина на кілька політичних рівнів переростає бельведерськоновогродзький2 бомонд, політик найвищого формату. Він бо зумів вивести українську закордонну політику, в тому особливо українськопольський контекст, на такий рівень, який бентежить Варшаву та обезкрилює її провокативні замашки. Це, за моєю оцінкою, друга людина українського державного політикуму, яка зуміла, як і колишній посол України у Варшаві Геннадій Удовенко, поставити варшавських зарозумілих політиканів на свої місця. Його, президента Петра Порошенка, приїзд до Сагриня — цьому найкращий приклад. Це був прояв не лише відваги, а й доказ того, що нинішня Україна не є похилим деревом, на яке кожному посіпаці можна було б скакати і обгризати. І так повинні поводитися ті з українських політиків, котрі навідуються до Варшави, от хоча би як останнім часом Оксана Сироїд, Іванна КлимпушЦинцадзе, Микола Княжицький…
Президент Петро Порошенко свій дипломатичний клас показав і у контексті т. зв. Тримор’я, на яке в обхід Києва замахнулися Варшава і Будапешт. Це також була спроба створення антиукраїнського фронту. Причому, не так Дуда, як Качинський з Орбаном пробували грати антиукраїнською картою.
Аналізуючи з відстані події в Україні, з прикрістю констатую, що в Україні багато хто цього не розуміє. І таких людей відношу до групи політичних невігласів. Проте, крім них є ті, котрі усе це прекрасно розуміють, однак усе, що робить цей унікальний політик світового масштабу, називають зрадою українських інтересів. А це найвищої проби цинізм.
Політику президента Петра Порошенка слід оцінювати крізь призму аналізу доконаного ним, а не через викривлені чи косоокі зліснозавидющі фантазії. А українським виборцям треба не дати звестися лжепатріотами в оману і зробити все для перемоги чинного глави держави у березневих виборах. У цьому величезну роль мала б відіграти українська преса. Не заробітчани, які “пасуться” на усіх виборчих кампаніях, а, вірю, переважна більшість української журналістики, для котрої держава і правда — найвищі цінності”.
В іншому з листів мій перший редактор, ділячись варшавськими враженнями про Україну, написав: “Стосовно президента Петра Порошенка коротко можу сказати одне: Україна досі не мала і довго не матиме політика такого формату як саме він. А вже напевно такого капітального оратора, якого виступи і за змістом, і за логічно побудованою структурою викладу теми не можуть не вражати! Так собі інколи думаю — коли б його напарником на посту прем’єра й досі був Арсеній Яценюк, то цим дуетом політиків Україна могла б не лише гордитися перед зовнішнім світом, а й вчитися розуміння того, чим є державність. Яка ж велика спорідненість їхнього амплуа — і ерудиція, і широчінь політичних обріїв, і ораторство, і, врешті, знання мов. Вірю у перемогу Порошенка, хоч гіркотою обливаюся від жахіття українських ЗМІ. Отут би навести порядок і лад!
А щодо Юлії Тимошенко, то, на мою гадку, це вже зіграна карта, хоч крові може напсувати чимало. Дивує і “президентський” Львів. Чи ж би хлопці надалі не виросли з коротких штанців?
Мирославе, друже, не угавай, а надалі промивай заяложені московщиною голови”.

****
“Друже Ігоре, прикро читати, що за кордоном усі розмови українських політиків про “нову мораль” викликають, м’яко кажучи, велике здивування. А особливо тоді, коли про це говорить Юлія Тимошенко. Гойність, з якою вона “розкидалася” великими сумами під час її грудневої минулорічної поїздки до Америки ставить під сумнів усі заяви про нову мораль, про боротьбу з корупцією. Її гойність не відчинила дверей, у які вона прагнула в США увійти, а дала протилежний наслідок. Українська спільнота у цій країні, де нині проживає Павло Лазаренко, згадала, що українська корупція мала не лише татаПавла, а й мамуЮлю. Оскільки звички до розкоші і гойність не дуже то вдалося приховати від сторонніх очей, тому там, у вас, ставиться питання про моральність цієї персони з українського політичного олімпу.
Воно ставиться також і в Україні. І не лише у контексті “гойності” у час поїздки Ю. Тимошенко до США. Українців куди більше шокував інший “американський” нюанс політики цієї персони. Презентуючи у Кривому Розі 23 жовтня 2018 року свій “Новий курс України”, Юля Тимошенко не упустила нагоди, аби вкотре ущипнути в. о. міністра охорони здоров’я Уляну Супрун. Вона, як краще від мене знаєш, нащадок у першому поколінні емігрантів з України. Здобувши у США освіту, досвід і визнання, вона з чоловіком принесли своє вміння і серце в Україну. Проте в житті так часто буває (знаю про це і з власного досвіду), що за добро і посвяту отримуєш невдячність. Стосовно У. Супрун це підкреслено демонструє Ю. Тимошенко та її “Батьківщина”.

(…)
Яскравим свідченням цього є криворізькі “претензії” до Уляни Супрун, які вважаю за потрібне прокоментувати. Юлія Тимошенко сказала перед запорізькою аудиторією: “…у нас міністр охорони здоров’я спущений з НЛО сюди, на своє крісло. Людина, яка, по суті, не має ні досвіду, нічого, і до того ж погано говорить українською мовою, і зовсім не говорить поросійськи. Ну да, говорить своєю рідною мовою… Це означає, що нам просто спустили цю (медичну) реформу для того, щоб наші (люди) не змогли лікуватися. І щоб це лікування призводило до того, що українців з кожним разом ставало все менше”.
Твердження про “спущеного з НЛО” міністра аж ніяк не смішне. Це свідчення невисокого польоту думки і примітивної злосливості. Людина з такими “даруваннями” запросто може встругнути якусь дурницю і ще й хихотати при цьому, як це трапилося 2009 року під час підписання скандальних газових угод з Путіним. На саму згадку, що щось подібне знов може повторися, стає страшно…
Твердження “людина, яка, по суті, не має ні досвіду, нічого” є черговою брехнею Юлії Тимошенко. Чи це її власна видумка, чи запозичення від крикунів з опозиційного блоку — не так уже й важливо. Навіть якщо й запозичення, то це не знімає з Ю. Тимошенко моральної відповідальності за брехню. І не такто вже й складно було її виявити. У вільному доступі є архів української газети “Свобода”, який виходить у США. А там чорним по білому написано (тут узагальнюю згадки в газеті про Уляну Супрун): “Наша славна докторрадіолог, якою пишається українська Америка”. І це, виявляється, має бути “по суті, ні досвіду, [ні] нічого”… З такою логікою можна дуже далеко зайти…
Тут зупинюся на ще одному моменті “ні досвіду, [ні] нічого” Ю. Тимошенко. Можливо, пам’ятаєш, бо тоді працював у Києві, який на початку і в середині 1990х років був в Україні крик, що політикиполітв’язні, які фактично розбудили у нації прагнення незалежності, не мають “ні досвіду, [ні] нічого”. Їм на заміну прийшли люди на кшталт Юлії Тимошенко “і з досвідом, і з чимось”… І де нині є Україна у соціальноекономічному плані з Юлиним, як кажуть у народі, досвідом? А де нині є Чехія, якою у відповідальні роки трансформації керував драматург “без досвіду” Вацлав Гавел?

(…)
Зміна моралі є нині однією з ключових тез Ю. Тимошенко. Яка це буде мораль, побачимо, коли зіставимо один нюанс маленького криворізького “послання” Ю. Тимошенко до У. Супрун. Парламентарка закидає урядовцеві, що та “до того ж погано говорить українською мовою, і зовсім не говорить поросійськи”. Потім вносить маленьке “уточнення”: “Ну да, говорить своєю рідною мовою…”
Що це за “рідна мова”? Бундідунді? Виявляється, ні! У газеті “Свобода” при згадках про “славну докторку української Америки” було сказано, що вона змалечку виховувалося у рідному дусі, в українському мовному оточенні. Нині живемо у час, коли дедалі поширенішими є переконання, що ЗМІ не можна вірити. На щастя, у моєму архіві зберігається лист від Тебе, у якому Ти сповіщав мені, що колись був учителем української мови панни Юрків, себто нинішньої пані Супрун. І згадував Ти її як дуже старанну ученицю.

(…)
Волею Божою людина має таку особливість, що в пориві емоцій часто виливає назовні те, що є її внутрішньою, прихованою суттю. Докором Уляні Супрун, що вона, мовляв, “погано говорить українською мовою”, Юлія Тимошенко в очах думаючих людей не осмішує міністра, а себе — показує свою аморальність та брехливість. Її солодкі словазаклики “любити нашу безцінну мову, яка нас усіх єднає” — лише одна з політичних технологій, розрахована на наївних українців. На криворізькому прикладі бачимо, що українська не єднає, а роз’єднує Тимошенко й Супрун. Тим паче, що несподівано за першим слідував і другий “мовний докір”, мовляв, міністр “зовсім не говорить поросійськи”…
Поминаючи той факт, що така постановка питання суперечить не тільки здоровому глузду, вона ще й виходить за межі правового поля. Жодним законом чиновник державного рівня в Україні не зобов’язаний розмовляти російською. А подруге, звідки Ю. Тимошенко знати, якими іноземними мовами володіє У. Супрун? Дуже сумніваюся, що ці пані колинебудь були у глибоко приятельських стосунках, що звірялися одна одній у дуже приватних, майже інтимних справах…
А те, що Уляна Супрун у публічному спілкуванні користується лише державною мовою — приклад для наслідування, а не привід для докору. І з іншого боку — це свідчення примітивного популізму Ю. Тимошенко.
А ось, наступні слова з її “послання” до міністра далеко виходять за межі популізму: “Нам просто спустили цю (медичну) реформу для того, щоб наші (люди) не змогли лікуватися. І щоб це лікування призводило до того, що українців з кожним разом ставало все менше”… Це вже явний цинізм. Відколи пам’ятаю Юлію Тимошенко у верхніх ешелонах виконавчої влади, то так довго вона кричить про медичну реформу. А нині, коли щось реально робиться у цій сфері, то на пару з Сергієм Власенком кричить вона, що це “реформа на вимирання українців”.
Український народ має дуже цікаву приказкудокір: “Забула корова, як телятком була”. Пригадую листопад 2009 року. Україну охопила епідемія грипу. Юлію Тимошенко, як тодішнього прем’єра, звинувачували, що уряд під її керівництвом веде курс на вимирання українців. Як нині пам’ятаю її емоційні виправдання…

——————————
1 Поширена у першій половині ХХ сторіччя у тих областях України, які до 1918 року перебували у складі Австрійської імперії, іронічна назва молодої, зарозумілої людини. Походить від слова “двадцять”. Дослівно означає людину віком від 20 до 30 років та розмінну монету номіналом 20 крейцерів.
2 Назва ця — поєднання слова Бельведер — палацу, де розміщений офіс Президента Польщі, та назви вулиці Новогродзька, де перебуває штабквартира правлячої нині у Польщі партії Право і Справедливість.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment