Тарас Шевченко: «Звідки взяв початок цей недоладний звичай?»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Наш проект умотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
У черговій публікації Володимир Мельниченко розповідає подробиці шевченкознавчих історій, пов’язаних із днем 1 квітня.

“Обманюють і обманюються”
Першого квітня 1858 р. Шевченко записав у Щоденнику: “Обманюють і обманюються. Добре, якби це траплялося тільки першого квітня. Звідки взяв початок цей недоладний звичай?”
Перша безпосередня згадка про 1 квітня, як Свято дурнів, датується 1686 р. Втім, є версія, що на нашій прабатьківщині відзначення 1 квітня коріниться ще в Давній Русі, нібито в цей день зі сплячки виходив домовик, а його зустрічали веселощами, дотепами, витівками. Відомо чимало гіпотез походження свята 1 квітня в багатьох країнах світу. Науковці припускають, що в Україну звичай відзначати цей день прийшов із Німеччини, ймовірно на початку XVIII століття. У Москві, з якою пов’язані першоквітневі розповіді Шевченка, почалося з розиграшу в 1703 р. Глашатаї того дня ходили містом і запрошували всіх на “нечуване дійство”. Від глядачів не було відбою. Та коли у призначений час розкрилася завіса, вони побачили на підмостках полотнище з написом: “Первый апрель — никому не верь”. На цьому вистава закінчилася.
У творах прозаїків і поетів рядки про першоквітневі розиграші почали з’являтися з кінця XVIII століття і набрали розмаху в ХІХ столітті. Скажімо, шанований Шевченком О. С. Пушкін у листі до А. А. Дельвіга восени 1825 р. писав:
Брови царь нахмуря,
Говорил: “Вчера
Повалила буря
Памятник Петра”.
Тот перепугался.
“Я не знал!.. Ужель?” —
Царь расхохотался:
“Первый, брат, апрель!”
Очевидно, Шевченкові сподобався би пушкінський жарт щодо повалення пам’ятника Петру І, який, за його словами, “руку простягає, / Мов світ увесь хоче / Загарбати”.
Цитований уривок зі Щоденника — це, здається, єдиний відомий випадок поетового безпосереднього реагування на веселий день 1 квітня. Проте саме 1 квітня 1854 р. Шевченко взявся в Новопетровському укріпленні за доволі незвичний свій лист до щирого друга, письменника і військового діяча Я. Г. Кухаренка, який дописував 10 та 16 квітня. Настільки незвичний, що видатний шевченкознавець С. О. Єфремов стверджував: “Оповідання про походеньки в Москві, записане під датою 1 квітня, цілковита фантазія”. Це не так. Отже, про все по чину.

“Поїхав собі в Москву”
У листі до Я. Г. Кухаренка, розпочатому 1 квітня 1854 р., Тарас Григорович залишив чимало цікавого і лише недавно розшифрованого про його перебування в Москві:
“Я оце сидячи лічу літа та долічуюсь до того року, як ми з тобою вперше побачились. Угадай, чи багато я налічив їх, тих нікчеменних марних літ? Трохи чи не буде чотирнадцять, коли не брешу, а як матимеш час, то сам здоров перелічи1. Остатній лист твій получив я року Божого 1846го в Миргороді. І того ж Божого року, написавши тобі лист2 і гарненько власними руками у тім же богоспасаємім граді Миргороді оддавши на почту, поїхав собі гарненько в престольний град Москву…”
Шевченко в Москві у 1846 р.? Ні, не було його того року в місті. Втім, як і в Миргороді. Щоправда, поетів біограф Л. Ф. Хінкулов висловив припущення, що мова могла йти про весну 1847 р., але воно не підкріплювалося серйозними аргументами і не було підтримане більшістю вчених, зокрема, П. В. Журом у “Трудах і днях Кобзаря”. До того ж, сам Шевченко у Щоденнику двічі чітко вказував рік, у який він востаннє перед засланням був у Москві. Четвертого липня 1857 р. поет записав, що бачив М. С. Щепкіна “востаннє в 1845 році”. Ще більшої уваги заслуговує чітка констатація, зроблена Шевченком у Москві в березні 1858 р., коли він вів Щоденник особливо скрупульозно: “Я не бачив Кремля з 1845 року”. Тож прислухаємося нарешті до самого поета. Директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік М. Г. Жулинський справедливо відносить події, описані Шевченком у процитованому листі, до весни 1845 р.:
“Шевченко наприкінці березня—на початку квітня 1845 року, прямуючи в Україну, “з тиждень чи й більш блукав” по тій Москві, розглядав “як чоловік іностранний” “то церкви, то собори” і випадково зустрів чорноморського козака. Спинив він його і почав розпитувати:
“А щото там поробляє наш кошовий Кухаренко? — Який, каже, Кухаренко? — Та Яцько, кажу! — Еге! каже, його на Зелених святках поховали. — От тобі й на! — подумав собі, — чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву. А його вже й поховали! — Попрощавшися з чорноморцем, зайшов у якусь старупрестару церков, одправив по твоїй душі панахиду…”3 Так згадує Тарас Шевченко у листі з Новопетровського укріплення в квітні 1854 року до наказного отамана Чорноморського війська Якова Герасимовича Кухаренка. Навряд чи вдасться відшукати цю “старупрестару церков”, в якій Шевченко замовив панахиду по своєму вірному другові, з яким познайомився далекого 1840 року в Петербурзі і який, на щастя, виявився живим…”4
Церкву, про яку писав Шевченко, точно вказати, справді, немає можливості. Проте можна назвати “старіпрестарі” церкви, що збереглися до наших часів, які поет безперечно відвідав або принаймні бачив. Скажімо, буваючи у О. М. Бодянського, Шевченко ніяк не міг обминути церкву Старого Вознесіння Господнього біля Нікітських воріт. Не випадково саме в ній в лютому 1901 р. відбулася панахида за Тарасом Шевченком, про яку мало хто знає. Мені пощастило віднайти про неї інформацію в газеті “Московские ведомости”: “Панихида по Т. Г. Шевченко. 25 февраля, в храме Большого Вознесения, что у Никитских ворот, после литургии, была совершена панихида по поэту Т. Г. Шевченко по случаю исполнившегося сорокалетия со дня его кончины. На панихиде присутствовали почитатели таланта покойного, а также и некоторые представители литературного и публицистического мира”. Вперше цю нову інформацію було опубліковано в “Слові Просвіти” на початку 2014 р.
Так само невипадково у недалекій церкві Феодора Студита біля Нікітських воріт 26 лютого 1911 р. пройшла панахида, приурочена до 50річчя з дня смерті Шевченка. Через сто років Національний культурний центр України в Москві провів у цьому храмі панахиду за Кобзарем, а до 200річчя з дня його народження 11 березня 2014 р. — у церкві Старого Вознесіння. У квітні 2007 р. було започатковано традицію щорічних молебнів за Тараса Шевченка в знайомій йому церкві Успіння Божої Матері на Успенському Вражку, що в Газетному провулку, 15, де в квітні 1861 р. на сороковини з часу смерті поета відбулася панахида, яку організував О. М. Бодянський. Культурний центр України щорічно проводив молебні за Тараса Шевченка в каплиці Бориса і Гліба на Арбатській площі, зведеній на місці церкви Тихона Амафунтського (знесена 1933 р.), в якій 27–28 квітня 1861 р. стояла домовина з його прахом і відбулася панахида.

“Бий лихом об землю…”
У згаданому листі до Я. Г. Кухаренка Тарас Григорович взагалі писав про минулі події крупними мазками, не дотримуючись точного датування. Скажімо, виходить, що часом свого арешту він називав не 1847 р., як це було насправді, а 1846 р. Утім, нагадаю, що навіть в “Автобіографії”, написаній в 1860 р., Шевченко неточно назвав і рік свого звільнення: “У 1858 році 22 серпня… звільнили його з Новопетровського укріплення”. Тоді як засланець залишив Новопетровське укріплення 2 серпня 1857 р., тобто на рік раніше. Або Шевченко заявляв у листі до Я. Г. Кухаренка: “Засадили мене в Петропавловську хурдигу…” Насправді поет був ув’язнений в казематі ІІІ відділу, а не у Петропавловській фортеці, між іншим, ця неточність стала джерелом численних помилок у біографічних працях про Шевченка. Або Тарас Григорович писав: “Через півроку вивели мене на світ Божий…” Насправді — через неповних два місяці…
Ще однією загадкою чи дивницею Шевченкового листа є переказ поетом слів Я. В. Кухаренка: “…Чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву”. Річ у тім, що це дослівний (!) повтор жартівливої поради Я. Г. Кухаренка в листі до Шевченка, написаного 25 травня 1845 р.: “Бий лихом об землю, як швець мокрою халявою об лаву”. Лише на основі цього факту дехто міг би стверджувати, що Тарас Григорович був у Москві 1846 р., бо ж у 1845му він від’їхав із міста вже на самому початку квітня. Коли б не безліч отаких неточностей у Шевченковому листі. Щодо буквального повтору фрази Я. Г. Кухаренка, то Шевченко, маючи добру пам’ять, одразу засвоїв народну приказку, а, може, вже й знав її. Підтвердженням є й те, що у повісті “Варнак”, написаній у Новопетровському укріпленні (орієнтовно в 1853 р.), зустрічаємо буквально те саме: “Э, э! Земляче! Бый лыхом об землю, як швець мокрою халявою об лаву”.

“Мені в Москві зострівся не хто другий, як сам сатана…”
Цікаво, що Шевченко цілком у дусі довгого й місцями химерного листа пояснив неправдиву інформацію про смерть Я. Г. Кухаренка сатанинськими витівками: “Ну так і єсть, що то мені в Москві зострівся не хто другий, як сам Іродів син сатана. Та й справді, якатаки недобра мати понесе чорноморця в Москву? Чого він там не бачив? Адже чорноморці з коша прямують на столицю через Курське, через Орел та на Смоленське, а не на Москву. Аж тепер тілько догадався, що я хоч і в школі вчився, а сам бачу, що дурень. Та ще хто і одурив? Сатана, ледачий син, бодай йому і в пеклі добра не було!”
Таким чином, Шевченко на вісім десятиліть випередив із московськосатанинською темою М. О. Булгакова…
Що й говорити, справді першоквітневий, сказати б, легковажний дух пронизує Шевченків лист. Але його зміст не є “цілковита фантазія”, не вигадка, не побрехенька на догоду дню бездумної неправди й безтурботного обману.
Навпаки, жартівливоточні штрихи до московського перебування наповнені високим і серйозним смислом. Ось Шевченко пише: “…Приїхав я у тую Москву та й гуляю собі по улицях, звичайне, як чоловік іностранний…” Яке жорстке позиціювання своєї гордої козацької персони до чужого, нерідного міста! Чи побувавши в Кремлі, котрий йому подобався, Шевченко не шукав, як усі інші, духовної опори в Успенському соборі, Кобзарева зацікавленість не мала релігійного забарвлення. Скажімо, його ровесник і любимий поет М. Ю. Лермонтов називав Кремль “алтарем Росії” та схилявся перед дзвіницею Івана Великого, а Шевченко буденноглузливо зауважив, що буквально “тілько вже не лічив ворон на Івані великому”. Між іншим, дуже точне спостереження щодо ворон, які впродовж віків обсідали кремлівські храми.
Очевидно, стосовно Москви таки йдеться про 1845 рік, коли Шевченко побував у Миргороді, а ще до того їхав з Петербурга в Україну через Москву. Про цей приїзд Шевченка лапідарно писав П. В. Жур: “28 березня. Прибув до Москви. Тут зустрівся з М .С. Щепкіним та О. М. Бодянським…5 2 квітня. Виїхав з Москви на Україну…”6
Такі цікаві подробиці Шевченкових відвідин Москви у 1845 р., які переплелися з його першоквітневими оповідками.
Ця стаття побачить світ якраз незадовго до цьогорічного найнезвичайнішого у новітній українській історії першоквітневого дня, адже він наступить одразу слідом за днем виборів Президента України. Головне, щоб під покровом старовинного Дня Сміху чи Дурнів над нами вчергове не посміялися злобливо та не пошили в дурні…
До речі, зінтегрований розум українців неминуче й швидко міцнішатиме за умови невідкладного звільнення суспільства від надлишку непорядних, аморальних (не лише корумпованих) осіб у владі. Малознайому нам формулу залежності розуму від моралі в болісних духовних шуканнях вистраждав шанований Шевченком українець М. В. Гоголь: “Ум идёт вперёд, когда идут вперёд все нравственные силы в человеке, и стоит без движения и даже идёт назад, когда не возвышаются нравственные силы”. Можна сказати простіше словами давньогрецького філософа Антисфена, який застерігав, що держави гинуть тоді, коли люди перестають відрізняти дурних від розумних, порядних.
У цьому контексті нагадаю Шевченкове поетичне моління з його “Давидових псалмів”:
Молюсь, Господи, внуши їм
Уст моїх глаголи.
Бо на душу мою встали
Сильнії чужії,
Не зрять Бога над собою,
Не знають, що діють.

———————————
1 Шевченко полічив правильно, з часу його знайомства з Я. Г. Кухаренком минуло 14 років.
2 Обидва ці листи невідомі.
3 Не можна погодитися з П. В. Журом, що поет описав зустріч з “чорноморцем”, який повідомив його про смерть Я. Г. Кухаренка, “в тоні першоквітневого жарту”. З такими речами, як смерть приятеля і панахида по його душі, Шевченко не став би жартувати.
4 Жулинський М. Україна у Москві на Арбаті // Київ, 2005. № 3. — С. 8.
5 Докладніше про це див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко в Москві. — Київ: Либідь, 2009.
6 Маршрут у рідний край мав такий вигляд: Москва—Подольськ—Тула—Орел—Дмитровськ—Есмань—Глухів—Кролевець—Батурин—Ромни—Лохвиця—Миргород—Мар’їнське. Всього — 827 верст.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment