(старе в новім)
***
кожен сізіф затято котить себе мов камінь
під гору круту речення
свого життя кожен камінь випорскує з рук
у долину кожен сізіф над
ним горбатіє знаком питання знову котить
камінь під гору круту
навряд чи докотить обірветься речення
крапка загублена серед крапок
пилинок речень розвіяних може осяде
на марне чоло
нового сізіфа затято котить мов камінь під
гору круту речення свого
скільки сізіфів навкруг і кожен котить себе
мов камінь під гору круту
скільки сізіфів було скільки ще буде
але жодному ще не судилось
зійти на вершину і не горбатіти знаком
питання над каменем свого
життя знає Господь
***
на тебе дивиться безталанна голова козача
побусурманена знайдена у кураю
може та сама що її здіймаючи плаче
Сірко неначе здіймає свою
літопис мовчить ні ради йому ні досади
нічого не чув нічого не бачив і край
а німець тим часом картопельку садить і садить
перекопавши Сіркову сльозу і курай
***
Каштани щезли з Хрещатика…
Тепер хоч ридай, хоч смійся
Поміж скелетів камінних,
що Києвом називалися.
В пополотніле небо впивається синій місяць
І біле отруйне світло стікає в утробу звалищ.
Дніпра не питай. Немає.
Витік, мов кров, з артерії.
Нині він схожий на Стікса
в розщепленому античасі.
Тусується вурдалаччя, ламаючи стіни і двері,
І ціпеніє Лавра у сатанинській рясі.
***
Сьогодні опоночі місяць місить глизяве тісто.
Вони обростають шерстю, кігті відточені в них.
Задки сідають і виють по-вовчи на ціле місто
І місто від жаху чмаріє, забите у чорний сніг.
Тіні шугають чорніші. Плями криваві
на площах.
Не дай Бог, сюди заб’ється
напівпритомне авто,
На розпал їдкого бенкету —
така вовкулача проща,
І хто вже на неї потрапить, не вийде із неї ніхто.
Півні не проспівають — ні перші,
ні другі, ні треті,
Бо жодного не лишилось.
Та й ніким їх замінить.
Ранок таки настане. Про це напишуть в газеті.
Тільки забудуть сказати,
що сонце загасло вмить…
***
Речення вулиць порожніх завершив ліхтар
знаком питання.
Куди ми йдемо? Хто нас чекає поміж
оглухлих вогненних крижин?
Прірва очей. Брила ночей, що навік
перекрила світання.
Залишки Бога останні. Чи, може, — наші з
тобою, де тіні бредуть навздогін.
Звідки ми в рідному краї — свідки явора,
зрубаного на дрова?
Кишло примарних рибин:
бетонована кров з них тече.
З попелу бризки потятих листів затисли
блискавку слова,
Здатного осліпити, щоб зняти полуду.
Тому вони не прочитані ще.
***
Я не перечу: іди туди, де виють жирні коти,
А хто з них кращий чи ні —
то не судити мені.
В суцільний роздеритор зліпилися їхні роти,
І кожен прагне когось ковтнути
у цій метушні.
Перформансів дерибан:
на клан налітає клан,
Реклами в очах вищать —
то симулякрів печать.
Прощай, я сам собі пан,
дарма що подертий жупан.
Я знову самотній, як Бог,
тому не питай про печаль.
***
Нарешті дорога добігла мети
Скільки зусиль і ось перед нами
Трава без трави вода без води
Земля без землі нулі між нулями
Які ельдорадо навкруг муляжі
Себе проковтнули клоновані шлунки
Смітник смітників ні живої душі
Ні Бога ні юдиних поцілунків
Над попелищем дітей і рибин
Зависла полуда масна і “пречиста”
…який режисер дадаїст сучий син
Зліпив цей пейзаж з мертвого тіста
***
Москаль повіяв… Спопеліли
Садки вишневі. Наче крук,
На чорнім камені могили
Регоче клятий Басаврюк.
Той регіт душу наскрізь виїв,
Коли (не літо, не зима)
У Києві шукаєш Київ,
А в Києві його нема.
***
…кров проллється …буде море крови…
Не питайте: де? чому? коли?
Не вовки сьогодні — людолови
полювання хиже почали…
***
Не дощ, не сніг, а так собі — кисіль.
Вже котрий день — суцільна калабаня.
Збігаються дороги звідусіль
В це позасвіття, в позаіснування,
Що поглинає ветхі “Жигулі”
І тракторця — він марно силкувався
Їх витягти: обидва в сірій млі
Ще бовваніють… По самотніх пальцях
Ще кров тече і гусне в міхурі.
З пандориної скрині лізе гаддя
В дядьківську хату, щоб в гадючій грі
Довершити на ній своє прокляття.
***
Обшарпані дерева,
Закаляні кущі,
Шматок гнилого неба
І — жодної душі.
Чи був ти тут раніше?
Чого прийшов сюди?
Від кам’яної тиші
Не збожеволів ти?
У горлі спазм гарячий
Заціпеніє вмить,
Як гойдалка дитяча
Самотньо проскрипить.
1986
Очей забиті вікна — впізнаєш?
Саркома в кожнім оці запеклася.
У кропиву глухого позачасся
Пропав народ і ти з народом теж.
Куди бредеш? Кому й чого кричиш?
Ніде ніхто нікого не чекає.
Позаду — тінь оманливого раю.
Попереду — розпука бездоріж.
***
Та кажеш: рута-м’ята…
Насправді — кропива.
Сіріє древня хата,
Неначе удова.
За обрисами хати
Лише Великий Льох.
Прийшов сюди вмирати
Всіма забутий Бог.
***
Той пес на місяць вив… Не витиме ніколи.
Ні місяця, ні пса. Лише дорожній знак
В пустелі кропиви, мов привид випадковий.
Сльоза у кулаці. Розірваний кулак.
***
Тут, здається, не Мекка
І не Єрусалим.
В полив’яного глека
Є столиця із глин,
Її гамірний вулик
В колі житніх осель,
Що на променях вулиць
Грає щедрим райцем.
Тут привілля буй-туру…
Докричатися як
Йому крізь арматуру
Амнезованих мряк?
Як пробити дорогу
Крізь шансон і бетон?
Між рогами у нього
Сонце, а не фантом.
Прозираючи сутнє
Із далеких пра-пра,
Він жахнеться: майбутнє —
Безнадійна діра.
***
…а дощ уже не дощ, а так собі — пшоно,
Що сиплеться щодня й немає тому ради.
Зависло над дощем вікно — старе рядно
З потоками облич, та їх не розпізнати,
З корінням, що стекло поволі під асфальт,
Звідкіль уже назад ніхто не повертає.
І бадилина та, що згадував Паскаль,
Давно перегнила…
але то вже — деталі.
***
у велелюдному місті порожньо
як у пустелі
переполох
чутки зворохоблені липнуть до кожної оселі
— явиться Бог —
ніхто не знає на ослі чи на кадилаці
пополудні чи вночі
хоча відомо кожному центуріону
фарисею собаці
що і по чім
от звідки його зустрічати завтра коли не сьогодні
гармидер і крик
в порожньому велелюдному місті самотній
бреде чоловік
він не являвся ні звідки був завжди і знав чимало
що йому до химер
дивиться крізь долоні скільки його розпинали
бодай би хоч раз упізнали
тоді чи тепер
***
бредеш у кучугурах слів і не вибредеш
розгрібаєш їх замети на споді —
смітник
мимоволі сам стаєш сміттям
хоч би янголом був
обгорнутий сухозлоттям
пронизаний порожнечею
закаляний матюччям
здригаєшся
один на весь світ
де ж воно
Слово
яке в Бога було
і Слово було Бог
***
І ось тебе призначили мішенню.
Довкруж треновані й меткі стрільці.
Та, стежачи за непорушним птахом,
Дивуєшся: чому нестерпно довга
І нескінченна ця, остання мить.
***
і тебе відпустив Господь
як відпускають гріхи
як випускають в’язнів на волю
як спускають пса з ланцюга
тепер ти Адаме
голий
як бубон
котись під три вітри
на всі чотири сторони
тішся Адаме
тепер ти
ніхто
***
це не страх, не одчай і не втеча,
це не ігри якісь чи бридня…
упритул — крижана порожнеча,
неминуча, як ніч після дня;
заморозить і душу, і тіло,
невблаганна, як вирок судді
…а скажіть, кому яке діло,
що зі мною буде тоді…
***
…отже, світ покришений, мов крига,
Й течія несе його кудись…
А куди? — не скаже жодна книга.
Та й книжки давно перевелись.
Вже громаддя лізе на громаддя:
Хряск одчаю переходить в крик
Й греблю, перечавлену на шмаття,
Невблаганний проковтне потік.
Він скажений. Він не знає впину,
Все змітає на своїм шляху.
…в Інтернеті, в рубриці “новини”
Скинуть інформацію глуху.
***
Легкий капіж. Година тиха.
Пташині гомонять посли.
А на душі — та ж сама крига.
Чи скресне? Хто зна… І коли?
***
Дощ підкрався тихо, непомітно
І, тепер, високий, як сосна,
Бачить нас, хоч нам його не видно
Навіть з найвиднішого вікна.
Пахне дощ черешнями й грибами —
Аж до млості… думає про те,
Як трава зеленими губами
Сік його спиває і росте.
Ростемо… снуються золотинки
І бринять на дощовім хмелю
Під рукою лісової жінки:
Вона грає… я її люблю.
***
Він каже: важка недуга, ще й прогресує щодня,
Не знайдеш на неї ліків, немає ні ради-розради,
Мовляв, божевільна повінь перевéрне човна,
Закрутить у чорториях — нікому її не вблагати.
Він каже, що янгол принадний,
насправді — безжальний звір.
Він мудрий, та тільки мудрість у нього
якась чорнорота.
Коли вже хвороба в любові,
пораднику мій, повір,
Нічого на світі не треба, була б тільки
ця хвороба.
***
однієї любові
замало
якщо вона й
переповнила нас по вінця
без віри вона сліпа
без надії вона сльотава
без тебе вона порожня
не може вона вмістити
тебе
в собі
так
як ти несеш її
у жмені серця
не розхлюпавши навіть
***
Зустрілись два вітри, переплелись
В обіймах смерчу, в пристрасті торнадо,
Неначе увігнали гвинторіз
У мозок, в тіло, в душу тарапату
До млості, крику, хряскоту в кістках
Під жорнами щільної круговерті —
Все почалося з чистого листка,
Де вже немає ні життя, ні смерті
***
…час пережити зиму,
Навалу рясних снігів.
А далі не буде стриму
Конвалій і солов’їв;
Сплетуться тіла й коріння
Увійде в рахманну плоть.
Розгорнеться ще сторінка,
Яку заповів Господь.
Без пафосу і овацій
Так буде, як хоче Бог,
Чергова пора вегетацій,
Що люди назвуть — любов
Нічого нового…
Вона прийшла. Нарешті. Тут уже.
Жадана. Перемріяна встосоте.
Та тільки наскрізь хижа і чужа.
“Чого, — питає, — кликав, ідіоте?
Як ти посмів, зухвальцю, перетак?..”
Полуда спала. Враз. Як перед смерком…
І, стежачи за зграєю собак,
Ти відчуваєш: щось в тобі померло.
Ну й що…
Трипільці — які? Чи етруски?…
На наших очах сьогодні
Наш глечик зойкнув на друзки
— у потойбіччя безодні.
Яке тут — у біса — “раптом”?
Над марними черепками
Досвідчений реставратор
Лише розведе руками…
***
Доки пташина б’ється в тісній ополонці неба
Ангели з нею поруч перед порогом Різдва
Раду бентежну радять коли заметіль черешнева
Ирій розбудить нарешті в обидві долоні Дніпра
Нині або ніколи нині і вже навіки
Азбуку невідому щойно відкрили волхви
Кличуть таємні знаки душу нову явити
Осі вже перетнулись сваргами загули
В гострих потоках Плуга в маковому всесвітті
Артезіанських інсайтів щедрої коляди
Ластівка защебече у двадцять першім столітті
І невгамовний щебіт лунатиме скрізь і завжди
Вже Віфлиєм почався
Господи
Благослови
***
Пам’яті В. Яцюка
в піски пішов і став уже піском
розсипавшись між сосон позачасся
лишився слід прописаний хрестом
сльози що наче стигма запеклася
тепер ти скрізь метою без мети
в своїй оселі що понад віками
піски на нас чекають як завжди
допоки ми не станемо пісками
***
Пам’яті В. Портяка
витікають пальці
крізь пальці
наче цілюща вода
не лишаючи ані краплі
пустка така
що не про-
дих-
нути
тільки камінь
у горлі клекоче
пасмуги чорного світла
немає межі за межею
крім убивчої тиші
яка поглинає мовчки
тому нічого не скаже
***
Ніч горобина. Понурий пором.
І перевізник — суворий невіра.
Він править веслом, наче пише пером
Свій вирок на всіх: на людину і звіра.
Немає ні грішних, ні праведних тут.
Він робить роботу свою, як уміє.
Він перевізник. Він ще не суд.
Суд буде там, де вмирає надія.
***
Вони приходять частіше,
Не кличуть до себе, ні,
Приносять запахи тиші
І гомонять в напівсні,
Що все на світі — минуще
І грішне в земних краях;
Тут кожен, одвічний учень,
Не відає, щ о і я к.
І того, котрий зганьбився
В трясовині сухозлоть,
В полоні сліпих амбіцій,
Спитає колись Господь.
Лиш тому нема виправдання,
Хто завжди брехав і крав,
Хто на людських стражданнях
Звів сатанинський храм.
…Вони сновигають, мов тіні,
І не питають, хто — ти:
В сковородинській торбині
Твій шлях і твої світи.
***
Залишиться рама,
Лише без портрета —
Знебарвлена пляма
Анахорета.
Він душу мав горду
І всього доволі…
Утік від комфорту,
Але не від долі,
Але не від себе.
Забутий світами,
Він небо безнебе
Прокляв молитвами.
***
Що вдієш, як пора осіння,
Коли не гріє, не пече.
Лише стіна кукурудзиння
Нагадує про літо ще.
Її, здається, не перейдеш…
Ну, крок, ну, два — і вже нема,
З пленером вицвілим впереміж
Тебе заповнює мана.
І не питай: навіщо? звідки?
Розвіється, як дим, твій слід,
Лишивши місце для примітки,
Так — декілька порожніх слів.
***
Хто відає, куди і звідки
Струмує час — в пісок вода.
Попереховувалися свідки:
Їм запечатано вуста.
Життя примарне промайнуло…
Та схаменувся б ти хоч раз:
На тебе мчить твоє минуле
Й твоє майбутнє водночас,
Як хвилі щедрі та нещадні,
З усіх боків, з віків усіх.
Вони тебе або розчавлять,
Або приборкаєш ти їх.
