Ювілейне слово про Оксану Франко
Петро ШКРАБ’ЮК,
доктор історичних наук
Знаному історикові, етнологу, архівісту, доктору історичних наук, професору Оксані Омелянівні Франко виповнилося 80 років від дня народження та 50 років від початку наукової діяльності.
Говорити про Оксану Франко — означає ще раз торкнутись родоводу великого Каменяра, насамперед його брата Онуфрія (Онуфра, Онофера), двадцять вісім членів розгалуженої “фамілії” якого зазнали жорстоких репресій з боку тоталітарної влади, з них п’ятеро загинуло.
В Івана Яковича були два рідні брати: Захар (1859—1942) та Онуфрій (1861—1913). Захар постійно жив у Нагуєвичах, де й помер, а Онуфрій на початку квітня 1904 року перебрався з дружиною Юлією (з Дидинських) (1861—1945) і сімома дітьми в село Підгірки поблизу Калуша, де сімейство спільно з Іваном Франком придбало пожиточну садибу. Тут 22 серпня 1906го народилася їхня восьма дитина — син ОмелянВолодимир. А влітку 1913го сталося нещастя: Онуфрій ловив рибу в річці, застудився і 28 серпня зійшов зі світу. На поховання брата 30 липня 1913 р. приїжджав Іван Франко.
Батько ювілярки, ОмелянВолодимир (1906—1981), мав низку талантів і суспільногромадських чеснот: був фотографом, мисливцем, риболовом, керівником місцевого юнацького спортивновійськового товариства “Луг”, одним із організаторів крайового національнопатріотичного та культурологічного руху. Такою ж національно свідомою була і його дружина, мама Оксани, активна пластунка Анна Тацуняк (1913—1991).
Через два роки в подружжя народився первісток Мирослав (1936—1991), а 11 квітня 1939го з’явилася на “білий світ” Оксана Омелянівна, яка є прямою спадкоємицею роду Франка, себто онукою рідного брата самого Івана Яковича і правнучкою їхнього батька Якова Франка.
До школи Оксана пішла у вересні 1945 року. Це був час боїв з повстанцями, заслання в Сибір, плачі, зойки… Все це закарбувалося в юній пам’яті, як і арешт улюбленої вчительки Ольги Іванівни Мричко: вона давала дітям читати вірші Тараса Шевченка, а на звороті книжки було зображення тризуба.
1968 рік. Найбільше пам’ятний, позаяк улітку Оксана Омелянівна переїхала з Ленінграда, де вона працювала, в давно омріяну українську столицю, де опинилася в середовищі вітчизняних інтелектуалівджерелознавців. І її як фахівця архівної справи прийняли на роботу в Центральний державний історичний архів УРСР у Києві. Бо вже мала досвід: ще 1960 року в Державному архіві Львівської області готувала до публікації документи з нагоди 300ліття університету ім. Івана Франка.
У ЦДІА працювали такі знані археографи, як Іван Бутич, його дружина Марія Бутич, Іван Глизь. Разом із ними Оксана Франко підготувала до видання тритомовий корпус документів і матеріалів “КирилоМефодіївське товариство”. Але це був тривожний 1971 рік. Починались нові репресії проти української культури та її яскравих провідників. І фундаментальне тритомове видання побачило світ у видавництві “Наукова думка” лише 1990 року. Частину документів вдалося переслати за кордон. І президент УВАН (Української Вільної Академії наук) у США Марко Дмитрович Антонович (онук провідного українського історика Володимира Боніфатійовича Антоновича) зумів їх опублікувати.
Подібне сталось і з виданням “О. Ф. Кістяківський. Щоденник (1874—1885)” у двох томах, що його підготували до друку згадані вище науковці (серед них і Оксана Франко, а також Валентина Шандра) під керівництвом скромного “титана” археографічної праці Івана Лукича Бутича. Щоденник так само заборонили. Його текст оприлюднили тільки в 1994—1995 рр. (Київ, видво “Наукова думка”).
Згуртований колектив редколегії та упорядників обох резонансних археографічних видань під загальною назвою “Українське національне відродження в документах і мемуарах ХІХ століття” (252 друковані аркуші) у 1996 р. було висунуто (вийшов у фінал конкурсу) на здобуття Державної премії України в царині науки і техніки. Натомість публікація “О. Ф. Кістяківський. Щоденник (1874—1885)” 1998 року була відзначена премією ім. Михайла Грушевського НАН України.
1975 року Оксана Омелянівна у Києві очолила науковий архів академічного Інституту археології. Тут їй до серця припала творча спадщина етнографа, антрополога, археолога Федора Вовка, частину якої вперше оприлюднила. Це було справжнє відкриття досі замовчуваного, як наголошує дослідниця, світового Вченого з великої літери, до того ж, дійсного члена НТШ.
Оксану Омелянівну захоплювала діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка. А коли вона почула радісну звістку про історичне повернення НТШ в Україну, то 8—9 червня 1989 року спеціально відвідала Львів, щоб побувати на цій епохальній події. Виступила на академічному форумі разом із “прелєґентом” — сином Андрієм Франком, тоді ще студентомісториком, із співдоповіддю про співпрацю Федора Вовка з НТШ. Доповідь було опубліковано у виданні “Т. Шевченко і українська національна культура. Матеріали наукового симпозіуму до 175річчя від дня народження Т. Шевченка та 115річчя заснування Наукового товариства ім. Шевченка (Львів: Світ, 1990)”.
1990 року перебралася до Львова, на кафедру історії та етнографії України (тепер — кафедра етнології) історичного факультету Франкового університету. 2000 року в Інституті українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України захистила докторську дисертацію на тему “Наукова та суспільнополітична діяльність Федора Кіндратовича Вовка”. 2011 року отримала звання професора. Відтоді і донині працює на кафедрі етнології. І продовжує вивчати наукову спадщину інших дійсних членів поважної організації академічного типу — Наукового Товариства імені Т. Шевченка. Причому досліджує їхні архіви не тільки в Україні, а й у Празі, Мюнхені, Кракові, Парижі (Сарсель), Петербурзі та інших містах — там, де жили і діяли члени Товариства. Знайшла маловідомі документи Федора Вовка в Парижі (1995 р.), побувала у Відні, Бухаресті, Тульчі, Дунавці, де мешкав наш знаменитий науковець у часи еміграції.
В 1995 р. Оксана Омелянівна перебувала на стажуванні в Європейському центрі НТШ у Парижі (Сарсель), який очолював Аркадій Жуковський. Невтомна і наполеглива вчена також виявила та опрацювала архіви Вадима Щербаківського в Празі (1996 р.) і Мюнхені (2017 р.). У збірнику доповідей і повідомлень наукових сесій та конференцій НТШ у Львові у видавничій підсерії “З історії Наукового товариства імені Шевченка” (т. 10) опублікувала в 1998 р. свою ґрунтовну новаторську працю “Діяльність Федора Вовка в Науковому товаристві ім. Шевченка”.
Отож діяльний член НТШ Оксана Франко — автор двох монографій, одна з них під назвою “Федір Вовк” 1997 року вийшла друком у НьюЙорку — у видавничій серії УВАН під найменуванням “Джерела до новітньої історії України” (т. 4), а друга книжка побачила світ у Києві 2001 року у видавництві Європейського університету під титульним заголовком “Федір Вовк — учений і громадський діяч”. Разом з тим наша ювілярка — співупорядник наукового видання “Листування Федора Вовка з Володимиром Гнатюком” (Львів, Київ, 2001). Принагідно варто згадати про участь Оксани Франко як співавтора у написанні колективної монографії “50 років Інституту археології АН УРСР” (Київ: Наукова думка, 1984).
Особливо наполегливо Оксана Омелянівна працює над упорядкуванням творчої спадщини Івана Франка. Вона є співупорядником томів 51 і 54 академічного видання “Додаткові томи до Зібрання творів Івана Франка у п’ятдесяти томах” (нагадаємо, що томи 51—54 та “Покажчик купюр” побачили світ у 2008—2011 рр.). Оксана Франко є також одним із авторів коментування та упорядкування текстів тому 55 (готується до друку) і вже підготовленого до публікації тому 56го. Ретельну роботу вона здійснює поряд із відповідальним секретарем 51го тому Андрієм Франком, який входить до складу Головної редколегії цілісної серії всіх додаткових томів на чолі з академіком НАН України Миколою Жулинським.
Вона має солідні публікації у Франції, Англії, США, Німеччині, Чехії, Польщі та в інших країнах. Розробила та опублікувала творчо “закроєні” навчальнометодологічні, проблемнотематичні програми з курсів загальної етнології, історії української етнографії та інших істориконародознавчих предметів. Водночас плідно працює в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка (секція етнографії та фольклористики), бере активну участь у різноманітних конференціях, симпозіумах, круглих столах тощо. Майже п’ятнадцять років є членом Спеціалізованої ради із захисту дисертацій Інституту народознавства та Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України. Входила також до складу Вченої ради історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка. Була членом Спеціалізованої ради з фольклористики ЛНУ ім. Івана Франка. Зараз входить до складу редколегій наукових видань у Чернівцях, ІваноФранківську, Калуші, зокрема упродовж десяти літ є головним редактором “Вісника Інституту археології Львівського національного університету ім. Івана Франка”.
Оксана Омелянівна завжди була діяльна в суспільнокультурному житті. У 70х—80х роках ХХ ст. органічно увійшла до згуртованого кола націєцентричних однодумців, серед яких були такі безстрашні, самовіддані діячі, як Лідія Орел, Ярослава Грендиш, Леопольд Ященко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Василь та Петро Шклярі, Микола Литвин… Наша ювілярка знала в Києві практично всіх дисидентів, з багатьма дружила. Їздила на батьківщину Тараса Шевченка та Василя Симоненка, до Холодного Яру, на етнографічні святкування Івана Купала з вогнищами на Трухановому острові в Києві, на Закарпаття, де мальовничою дорогою зі Львова відомий львівський історик, архівіст і знавець філіграней ОрестНестор Мацюк таємно показував могили Січових стрільців…
У пам’ятку — сміливий “похід” на могилу Алли Горської на Берковецькому цвинтарі (це був, здається, 1976 рік, у шосту річницю її загибелі 28 листопада 1970 року), на якій Оксана Франко побачила символічні три дошки у формі тризуба.
На закінчення — важливий штрих до портрета ювілярки. Оксана Омелянівна цілком альтруїстично віддала свій будинок у Калуші — коштовну батьківську спадщину — для увічнення пам’яті Франкового роду. Зараз це “Музейоселя родини Івана Франка”, один із центрів світового та вітчизняного франкознавства, а також регіональний осередок краєзнавства, де регулярно проводяться міжнародні, всеукраїнські, місцеві наукові конференції, симпозіуми, семінари, різноманітні освітньокультурологічні заходи та виходять друком збірники наукових праць. Музей було засновано (офіційно відкрито) 30 серпня 1992 року за сприяння тодішнього міського голови Романа Сушка, реконструйовано в 2016 р.
Оксана Франко та її син Андрій як ініціатори і співорганізатори Музеюоселі зібрали й зберегли для цієї установи багато родинних, меморіальних речей Івана Яковича, виявили нові архівні документи та дослідили “родинне дерево” розгалуженої “фамілії” великого Каменяра, яка налічує близько 300 осіб — у Канаді, США, Білорусі, Польщі, Україні (основний осередок) та інших країнах, зокрема на теренах пострадянського простору, де чимало Франкових нащадків опинилося на засланні після відомих репресій 40х—50х років ХХ ст. Скажімо, кілька сімейств роду геніального письменника мешкає нині в республіці Комі у складі РФ.
Щоб зберегти садибуобійстя від варварської ліквідації, на початку та всередині 80х років ХХ ст. Оксана Франко написала понад шістдесят листів у найвищі владні інстанції. І добилася їх позитивного розгляду, — а це було непросто здійснити в часи панування “імперії зла”. А коли представники цинічної місцевої влади таки послали бульдозер, щоб брутально знести хату, — там мали споруджувати “Нафтобурмаш” і вже викопали траншею, — то Оксана Омелянівна відчайдушно залізла в цю траншею, залиту водою, і подивований бульдозерист відмовився від злочину, не бажаючи брати гріх на душу…
х х х
Така вона, достойна спадкоємиця і берегиня Франкового роду, фахова дослідниця, професор, лектор, суспільногромадський діяч, любляча дочка, дружина, мати…
А ще майстриня фотографії, відеозйомки (в співавторстві з сином Андрієм створено відеофільми про родину Івана Франка, що демонструвалися на екранах канадського, американського, вітчизняного — центрального та регіонального — телебачення). А ще майстриня малярства: в її художньому арсеналі налічується кілька десятків ескізів, картин та олійних полотен, зокрема зі стереометричним зображенням Видубицького монастиря та церкви св. Юра.
А ще поціновувач поетичної творчості: готує до видання збірку“ізмарагд” власних талановитих віршів…
Залишилося побажати: з роси і води! І ще многаямногая літ!
