Микола ЦИМБАЛЮК
Київ—Світлодарська дуга
Сьогодні, як і сто років тому, Товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка активно співпрацює зі Збройними силами України. З початком російсько-української війни просвітяни одними з перших включилися у волонтерський рух. Немає жодного обласного об’єднання, районної чи міської організації товариства, члени яких би не допомагали фронту. П’ять років тому, у розпал бойових дій на сході, Товариство започаткувало спільно з Генштабом, Головним управлінням з морально-психологічного забезпечення ЗСУ і його підрозділом — Центром МПЗ ЗСУ нову програму з інформаційної, мистецько-культурної і патріотичної підтримки наших захисників. Щойно з чергового виїзду на фронт повернулася наша мобільна просвітянська група внутрішніх комунікацій.
Цвяхи “язика”
Опівночі, завантажившись необхідним, цього разу потягом (бо 10 тис. грн на бензин для машини для нас непідйомна сума) виїжджаємо на схід, у зону ООС оперативно-тактичного угруповання “Північ”. Пасажирів у вагоні не густо, гомонять між собою суржиком. Під вечір, коли висаджуємося з потяга і виходимо на привокзальну площу, Марина Соченко, яка тут уперше і є другим номером — ні, напевно, першим — нашого екіпажу, звертає мою увагу на великий рекламний транспарант. На ньому аршинними літерами закликають скористатися автобусними рейсами з Бахмута на Петербург, Москву, Ростов-на-Дону, Крим. Одразу з’являється зрадливе відчуття, ніби сюди вже остаточно прийшов і утвердився “русскій мір”. Але пам’ять повертає до дійсності: за кілька кілометрів звідси вже п’ять років точиться кровопролитна війна з нашим непримиренним ворогом. І навіть коли сідаємо у машину до пасторів, які мають відвезти нас у розташування підрозділу, цвяхи російського “язика” боляче вганяються у душу.
У Героя України
На світанку, лавіруючи між перешкодами, підстрибуючи на численних і подекуди глибоких вибоїнах дебальцевської дороги, наш старенький уазик несе нас на передок. Назустріч лише зрідка попадаються військові машини, легкові й вантажні. Обабіч виростають високі труби, розбиті корпуси закинутого, колись великого підприємства. Тут з’їжджаємо на чорне місиво ґрунтовки з глибокою колією. Водій переходить на понижену передачу, і до блокпоста поволі сунемо узбіччям. За хвилину-другу ми вже в розташуванні командного пункту одного з батальйонів.
Знайомимося з комбатом: Іван Вінник. Усміхнений, із уважним і зосередженим поглядом, атлетичної статури молодий підполковник. Родом з Харківщини. На початку війни був командиром танкової роти. Брав участь у відомому рейді в складі батальйонно-тактичної групи героїчної 30-ї Окремої механізованої бригади. Його танки одними з перших прийняли бій на Савур-Могилі. За його плечима бої за Міусинськ, Червону Поляну, Лутугине, Білокам’янку, Степанівку, Щастя та інші населені пункти, значна кількість знищеної живої сили і техніки ворога. Був поранений. “Та головне, — зазначав Президент України Петро Порошенко, коли за кілька днів перед нашим приїздом у батальйон вручав підполковнику Віннику “Золоту Зірку” Героя України, — 2014 року під Савур-Могилою тоді ще капітан Віннік показав виняткову сміливість, вмілість, витримку та мужність у бою. Виходив із найскладніших, часом, здавалося б, безнадійних ситуацій”. За цими словами важка і напружена фронтова праця воїна, яку складно зрозуміти тим, хто ніколи не стояв на межі життя і смерті. А вона не раз чигала над ним. Виручала не лише мужність, надійність і злагодженість у найскладніших ситуаціях побратимів, а й досвід військової справи. Зрештою, Вінник — справжній командир. Мені часто доводиться зустрічатися з цим новим для нас типом українських офіцерів. Відданість військовій присязі для них святе. Незважаючи на шалену путінську пропаганду і яловість нашої, української, вони чітко розуміють, проти кого і за що воюють. Солдати і молодші офіцери глибоко поважають таких командирів не за високу посаду чи звання, а за виправдану вимогливість і турботу, бо всі вони — одна бойова родина, яка живе одним життям.
Це одразу видно в “хазяйстві” Івана Вінника. На передову їхня бригада зайшла зовсім недавно, змінивши іншу, яку вивели на переформування і відпочинок. Зайнявши відведені їм позиції, його підрозділ одразу взявся за облаштування. Попри звичні вже в армії проблеми з польовим, чи то пак фронтовим побутом, у Вінника є все, щоб хлопці почувалися не як на семи вітрах. Охайність і продуманість у всьому: маскуванні, їдальні, лазні, пральні, не кажучи про службові приміщення чи спортзальчик. Так-так, у батальйоні, як загалом у 30-ці, культ сили і здоров’я. На війні, коли боєць виконує бойове завдання і постійно перебуває в зоні небезпеки — під обстрілами, — фізичне чи психологічне розвантаження особливо потрібне. Цьому послужив і наш приїзд.
Пасіонарний комбриг
Славнозвісна і героїчна 30-та Окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького завжди вирізнялася серед подібних військових частин Сухопутних військ. За п’ять років російсько-української війни вона зазнала чи не найбільше втрат. Але тридцятку, як вогню, бояться вороги за лінією розмежування. Бо знають і не раз відчули на своїй азіатській шкурі, що воїни-волиняки нікому, хто підняв на них меч, не спустять. Ця бригада була і залишається найбоєздатнішою у Збройних силах України. І це завдяки тому патріотичному духу, високій бойовій виучці, які незмінно тут демонструють. Насамперед їхній комбриг, Іван Гараз.
Це довелося побачити на власні очі. Того дня, коли ми з Мариною працювали у підрозділі, надійшла оперативна інформація про черговий обстріл наших позицій не лише зі стрілецької зброї (тут це повторюється щодня), а й мінометів великого калібру. В результаті з нашого боку було двоє поранених. Уранці разом з комбригом я виїхав на місце бою. Полковник безпомильно і миттєво оволодів ситуацією, в кількох словах охарактеризував дії командирів, що відповідали за свою ділянку, віддавав чіткі й необхідні накази. Він був як вулкан енергії і світла, який раптом вибухнув у цьому бліндажі. Уже згодом довідався, що ворог отримав гідну відсіч. “Ми дотримуємося всіх вимог так званого перемир’я, — суворо говорить комбриг, — але я горло перегризу тому, хто замахнеться на життя мого солдата!” З таким командиром наші хлопці почуваються, як за кам’яною стіною. Про це мені неодноразово говорили на передовій. Без перебільшення: такі офіцери — військова еліта, яка вже нізащо не допустить повторення 2014-го.
“Намалюйте мене”
Як і 2017-го, коли виїжджав з Мариною Соченко на передову в бригади і госпіталі, бійці нас зустріли насторожено. А коли довідалися, що ми не генштабівська перевірка, а один із нас художник, — відверто дивувалися. Мовляв, усе бачили, але щоб такого дива!?. Але так було спочатку.
Починаю пояснювати, що і для чого. Командирам втокмачую, що портрет, написаний такою відомою і талановитою художницею — це більше ніж нагорода — медаль чи відзнака від командування. Тим часом Марина сідає на свій похідний розкладний стільчик, дістає аркуш італійського паперу, коробку різноколірних пастелей і починає працювати. Натура — наш солдат-герой, за якусь хвилину переходить на невимушене спілкування. Присутність цікавої і розумної жінки в дуеті з моїм інтерв’ю знімає напруженість, настороженість. Мені це простіше, бо військова служба, постійні виїзди на фронт, знання їхніх проблем, а найголовніше — чимало спільних знайомих робить спілкування радісним і приємним для всіх. Тим більше, що переважна більшість із них — мої земляки з Новограда-Волинського. Хоча поняття “земляк” і у колишній, совєтській армії, і в нинішніх Збройних силах України має одне значення — близька, рідна, дорога тобі людина…
Невблаганно летить час. Марина зосереджено працює вже не над першим портретом. На кожен їй треба хвилин сорок—година. І так весь час, з короткими перервами на перепочинок. За спиною в неї хлопці весь час зазирають, спостерігають, як народжується пастельне диво — портрет ніби давно знайомого, але водночас нового образу товариша. Щойно закінчує роботу, герой тут же несміливо і сором’язливо просить сфотографувати на смартфон. За якусь мить його портрет бачитимуть чи то батьки, чи дружина з дітьми. Друзі жартують, незлобиво кепкують. Хтось заздрить, інші просять намалювати і їх. Але всі горді від того, що заради них ми приїхали за сотні кілометрів, аби подарувати миті радості й почуття власної гідності.
Данець
У зенітно-ракетному дивізіоні мене здивували. Спочатку не повірив, бо історія видалася аж надто неймовірною. Але коли виїхали на вогневий рубіж, заступник комдива підкликав до себе молодого воїна. Познайомилися. Виявляється, він данець, нині служить у Збройних силах України за контрактом.
Точніше сказати — данець українського походження. Коли йому було тринадцять років, його батьки виїхали з України за кордон: його мама отримала від бабусі спадок у вигляді нерухомості, коштів на банківських рахунках і певний відсоток акцій у великій міжнародній компанії, яка займається нафтопромислом у Північному морі. Ганс, так назвемо нашого данського українця, закінчив у Данії школу. Крім російської і гірше української, вільно володіє данською і англійською. Спочатку навчався в університеті на економічному факультеті. Провчився два роки і полишив його — не сподобалося. Вступив до іншого, медичного. Провчився теж недовго, так і не закінчивши навчання. Зайнявся бізнесом, ІТ-технологіями. Заробляв пристойно, вистачало не лише на звичайне заможне життя європейця, а й на численні розваги. Багато мандрував світом. Коли я запитав, у яких європейських країнах він ще не побував, назвав три: Португалію, Андорру і Фінляндію. Так і жив би Ганс приспівуючи, якби не ультиматум матері (батько на той час помер): вона готова переписати на нього свій багатомільйонний спадок, якщо він відслужить строкову службу в Українській армії. Вони підписали угоду в нотаріуса, і він вирушив в Україну. В навчальному підрозділі заприятелював з двома нашими хлопцями і вирішив іти не на строкову службу, а на контракт. Так і потрапив на фронт. Тепер Ганс несе військову службу на землі своїх дідів-прадідів. З ним часто трапляються на службі, як розповідали хлопці, різні кумедні історії. Але він чітко усвідомлює, що за тією лінією розмежування ворог — російський окупант. Правду про війну України з Росією на його другій батьківщині мало хто знає. “Європейці егоїсти, завжди цікавляться більше власним життям, ніж чиїмсь, а тим паче якоїсь далекої і незрозумілої їм України, — каже він. — І лише тоді, коли росіяни збили в небі над Донбасом Боїнг, вони зрозуміли, що Україна — не Росія”. Взагалі він стверджує, що за кордоном дуже мало української присутності: в інформаційному, культурному, політичному і економічному просторах…
Я прощався з данцем українського походження, так і не зрозумівши, що його потягнуло під російські кулі й міни: бажання стати власником кількох сотень мільйонів євро чи все-таки любов до землі свого дитинства.
