Перед небезпекою пастки «русского міра»

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

В останні дні перед першим туром виборів президента України багато друзів, з якими тримаю контакт у соціальних мережах чи у телефонному режимі, казали про відчуття тривоги і неспокою. Це пов’язано з тим, що український обиватель у загальній масі зневажає Президента попри те, що саме завдяки йому російські танки не бряжчать гусеницями на вулицях Києва чи Львова. Засліпленому московським інформаційним димом обивателю байдуже до того високого авторитету, який здобула Україна у світі за останні роки. Я сподівався, що рейтинги віртуального кандидата також віртуальні, бо кілька випадкових осіб у Києві з різних середовищ, з якими розмовляв на тему виборів, висловлювали велике здивування з приводу рейтингів, мовляв, ніхто з наших знайомих не підтримує Зеленського. Проте після повернення з поїздки на Івано-Франківщину Богдана Гориня та Дмитра Павличка (були вони там 20 й 21 березня) став стривожено дивитися на перспективи нашого українського світу. Особливо гнітючою була їхня зустріч в одному з навчальних закладів міста Надвірна. Вели розмову “з порожнім залом”, хоч приміщення було заповнене молоддю. Проте ніякого контакту між іменитими постатями української культури і молодіжною авдиторією не було. “Таке вперше у житті трапилося”, — розповідають учасники цієї поїздки.
З дещо подібним випадком зустрівся, коли повертався 31 березня додому. Знайомий юнак хвалився, що підтримує Зеленського. Спроба його у чомусь переконати не дала жодного результату. Досить грубо хлопчина мені відповів, що йому вже минуло 18 і він має свій розум, тому не потребує “повчань”. Прикро було таке чути, бо ж навіть найвидатніші мислителі світу дослухаються до чужих думок і враховують раціональне зерно.
Того хлопчину знаю від народження. Не раз його мама приходила позичати “Кобзаря” чи інші українські книжки, коли синові у школі давали домашнє завдання з української. Десь два роки тому я запитав цього фактично російськомовного, вже майже дорослого хлопця, про його оцінку політичних процесів. Відрізав, що політика його не цікавить. Тож на якій підставі хлопець, який ще вчора заявляв, що політика його не цікавить, нині робить такі кардинальні висновки, що Зеленський є єдиним кандидатом на керівника української нації?
Драматичність ситуації полягає у тому, що хлопчина не хоче чути аргументів інших людей, зокрема й тих, хто присвятив життя справі будівництва України, до чиєї думки дослухаються політично та національно відповідальні люди. Ще драматичнішим є момент, що в цьому випадку чоловік бабусі того хлопчини ще кілька років тому декларував себе як націоналіст, бував на з’їдах КУНу, виголошував там патріотичні декларації. А внук Тараса Дмитровича (хоч і нерідний) стає “під приколи” Зеленського.
Після оголошення результатів екзит-полів з багатьох кутків світу линуть слова здивування. Звідусіль пишуть: жах і сором. Професор Мирослав Іванек з Канади констатує: усі сподівалися реваншу від покоління совків, а удар завдала космополітична молодь. Чому?
І в Україні, і за її межами шукають відповіді. Є з цього приводу різні міркування. Навіть такі дикі, як докори владі, що надто мало виділяла грошей на освіту й культуру, що вилилося у низький рівень освіченості молоді… Я особисто схиляюся до версії, що суспільство, яке жило в умовах російського тоталітаризму, ще не вміє бути вдячним, не може осягнути реальність, бо не читає, не вчиться… Йому всі винні, йому все мало…
Без очікуваної відповіді з боку суспільства залишилися заклики-застереження церковної влади, аби не голосували “проти”, бо це, де-факто, голосування проти свого майбутнього. Глава УГКЦ Блаженніший Святослав в інтерв’ю “Українській правді” висловив здивування: чому люди, попри декларовану високу довіру до Церкви, не дослухаються до її голосу?
Хоч не тільки в Україні суспільство у загальній масі ігнорує голос отців Церкви, попри те, що Церква закликає дотримуватися високої моралі й патріотизму. Під впливом російської пропагандистської обробки українських мізків після голосування 31 березня нація поки що відкидає того, хто зробив для неї дуже багато.
Про це з болем написала у листі близька знайома львів’янка, яка нині проживає у Варшаві: “Я вже кілька днів страшно переживаю зі своїми добрими колежанками і навіть із деким з рідні. Таке враження, що їх підмінили. Або я їх не знала. Чим більше говорила, пояснювала, тим більше темноти від них. Так багато хворих на сліпоту і глухоту, а що гірше — в серці нічого українського”.
Боляче таке читати. Можна лише уяви­ти, що переживають ті тисячі українців, котрі свого часу з патріотичного поклику жертвували свободою і навіть життям задля Батьківщини, коли бачать небезпеку, перед якою може опинитися Україна, якщо нація 21 квітня засвідчить безвідповідальність. Про це з тривогою пише журналістка (нині офіцер Збройних сил України) Олена Білозерська: “30 з гаком відсотків за Зеленського — це, перепрошую, капець. Це трагедія для держави. Не тому, що актор і “клоун” (це всього лише професія), не тому, що без політичного досвіду (була б людина правильна, а будь-яких знань можна набути) — а тому, що це ментально і по суті представник “русского міра”. Зокрема в агітаційному фільмі “Слуга народу” немає ані слова ні про війну, ні про Росію, українські політики виведені монстрами, націоналісти мерзотниками і клінічними дурнями, а українська мова вигадана для роз’єднання людей. Зеленський пустить коту під хвіст усе, що ми кров’ю відвойовуємо уже 5 років.
Отож ідеальний (і єдиний нормальний) варіант зараз — якщо Тимошенко визнає свою поразку і не буде “хитати”, а голоси усіх притомних виборців, які в першому турі голосували по совісті, а не за “менше зло”, у другому турі відійдуть таки “меншому злу”. На кону наша держава. Думайте”.
Це слова-прохання, слова-застороги.
Зі словом перестороги до нації на своїй сторінці у Фейсбуці виступив також один із підписантів листа українських літераторів на підтримку кандидатури Петра Порошенка Віктор Терен: “Отож російський комік має реальний шанс стати українським президентом. Напередодні виборів один з претендентів на гетьманство прислав мені есемеску: “Вам не соромно?” Це після того, як я, разом з групою українських письменників (Жулинським, Малковичем, Любою Голотою та ін.) підписав звернення на підтримку Порошенка. Я відповів, що нам усім буде соромно після голосування. Як у воду дивився! І що тепер? Я не звинувачую бабусю, яка горбатилася все життя на грядках і не розбирається в тонкощах політики. Але я ніколи не прощу нашим так званим націонал-патріотам, які разом з московськими пацюками гризли, відгризали по шматочку голоси в Порошенка. І що ж тепер? Отямилися? Звичайно, ні! Гриценко вже встиг заявити, що він нікого не буде підтримувати — ні українського Порошенка, ні Зєлєнського. Смєшко — в дусі відомих традицій — мовчить і ясно, що мовчатиме й далі. Відклав свої вила горластий Ляшко, і притих дуже, дуже націоналістичний Кошулинський. Садовий, що так бадьоренько висаджував по ютубу ненависть до Порошенка — теж мовчечки. Юля — ну ясно, Юля останніми словами сварить екзит-поли та звинувачує соціологів — лише не себе… Ну, а що ми з вами? Що ми? На новий Майдан, на базар, на гастролі 95-го кварталу, куди?”
Тут з прикрістю мушу сказати, що не всі з літераторів переймаються поставленими В. Тереном питанням: “Куди?” Багато хто отримує насолоду від перерахунку справ, які за час своєї каденції повинен був би зробити Петро Порошенко, але не зробив. І ніхто з них не згадує про ті історичні здобутки, які зусиллями Петра Порошенка було досягнуто на шляху європейської інтеграції України. Прик­ро спостерігати за такою легковажністю творчої еліти.
Раз творча еліта проявляє легковажність, то чи можемо дивуватися, що ця недуга глибоко зачепила наше заробітчанство. Дуже критичним до його аполітичності є мій приятель — журналіст і видавець з міста Гурово-Ілавецьке у Польщі Богдан. Він називає заробітчанську масу з України дуже гостро — безвідповідальною юрбою, якій національне єство мало що важить порівняно з нулями на грошових знаках Польщі.
Вони є жертвами путінської пропаганди, ретрансльованої медіа-ресурсами мера Львова Садового — газетою “Експрес” і телеканалом “24”. Цей посадовець, розповів мені колишній посол України у Польщі Дмитро Павличко, поки не став мером, приїжджав до Польщі у складі делегацій “полонії з України” і плакав перед польською владою, як то українська влада “прітєсняєт” поляків в Україні. Ось вам коріння “феномену” “коміка” у Варшаві.
Одна з українських журналісток (із числа українських автохтонів у цій країні) Ярослава Хруник написала після оприлюднення результатів екзит-полу: “В Україні загострилася шизофренія. З одного боку, хочуть у Європу, на Захід, бо там краще і демократичніше живеться, а з іншого — не можуть жити без Росії. Побачивши, що Росія творить з Україною, світ об’єднався проти неї, а Україна кличе її до себе. От буде вам прикол, українці! Не довго доведеться чекати. Тільки сидіть тоді уже у себе, не кличте Заходу на допомогу…” І такі слова зневаги будуть тільки посилюватися, якщо 21 квітня нація не схаменеться.
Інша з українських журналісток-автохтонок з Польщі, волонтерка, яка активно займається організацією збору у Польщі допомоги для охопленого війною сходу України, Єва Поштар на своїй сторінці у Фейсбуці написала гостру репліку про політичні орієнтири українських заробітчан: “Коли часом слухаю, що заробітчани кажуть про українських політиків, мені не хочеться вірити, як можна бачити тільки кінчик власного носа, повторювати лозунги тролів та недобачати, як багато змінилося. Тому задумуюся, чи не краще було б для всіх нас, коли б деякі з них залишилися вдома”…
Польща належить до тих країн, де дуже багато голосів отримав Зеленський (майже 40 %). Правда, з-понад мільйона громадян України, які нині проживають у цій країні, участь у голосуванні взяло 7500 осіб. Але і цього достатньо, аби чужинці (у цьому випадку поляки) дивилися на українців, як на безвідповідальну націю дурнів.
І хоч Україна вкотре стоїть на краю сповзання у безодню “русского міра”, на краю повернення до економічної моделі часів Леоніда Кучми, при якому народився олігархат, проте це не дає підстав опускати руки. У штабі Порошенка переконують, що є запас для перемоги чинного президента. Хоч виборча арифметика і не дуже оптимістична для нього.
Тому нині всі надія на Бога, що він укотре порятує Україну на шляху утвердження її незалежності. Як вже не раз було у нашій найновішій історії, починаючи від чуда безкровного отримання незалежності України. Проте, сподіваючись на нове диво, що Господь збереже нас від “я вам нічєго нє должен”, кожен відповідальний за долю України мусить наполегливо працювати, попри інсинуації політиків. Наприклад, Антон Геращенко з “Народного Фронту” вже натякнув, що не всі “фронтовики” підтримають у другому турі чинного президента. Частину з них більше влаштовує “я вам нічєго нє должен”.
І це вже проявилося хоча б у заявах головного політтехнолога Зеленського Дмитра Разумкова про небажання виходити на дебати з чинним главою держави Петром Порошенком перед другим туром виборів, мовляв, нині у суспільства немає такого запиту.
Це демонстрація, що команда Зеленського має українців за повних ідіотів. Якщо ми це проковтнемо, то завтра нас переконуватимуть, що в українців немає “запиту” на українську мову, на українську церкву, на українську історію, на захист свого суверенітету. Телеканал 24 (належить дружині мера Львова) уже переконує, що Зеленський — кращий вибір для українців. Не дивно, що Садовий на тому ж каналі вже привітав Зеленського з перемогою.
Заяви про відсутність суспільного запиту на дебати — це також демонстрація командою Зеленського зневаги до світу. І з Польщі, й зі США телефонували мені, що тамтешні аналітики, які спеціалізуються на українському питанні, вважають, що дебати можуть стати поворотним моментом у розвитку України.
На це сподівався і Петро Порошенко. Усі звернули увагу, що він мав щасливий вигляд, коли робив заяву після оголошення результатів екзит-полів, хоч результати важко назвати оптимістичними. Що стоїть за цією радістю, поки важко сказати, бо попереду чекає виснажлива боротьба.
“Впевнений, що протягом найближчих п’яти років ми завершимо усі фундаментальні зміни, започатковані в попередні п’ять років, — сказав Петро Порошенко 31 березня. — Однак не слід розраховувати, що перемога вже у нас в кишені. Щоб її забезпечити, нам потрібна тотальна мобілізація всіх прихильників. Кожний голос від державницьких сил – на вагу золота. Ніхто не має права злегковажити і залишити долю країни на розсуд тих, хто голосує, як вони кажуть, “по приколу”.
21 квітня або підтвердимо наш рух до Європи, або повернемося назад до імперії. Ворог у нас один, хоч різні у нього маски: популісти, псевдопатріоти, віртуальні картинки і відкрита агентура Кремля. А за лаштунками ті, хто вже домовляється про капітуляцію.
Ми різні, але всі ми хочемо кращого майбутнього.
Прошу вашої підтримки.
Але йдеться більше ніж про конкретне прізвище. 21 квітня ми не тільки обираємо Президента. 21 квітня ми не тільки обираємо Верховного Головнокомандувача. 21 квітня ми обираємо майбутнє. Бути чи не бути Україні — залежить від кожного!
Усе залежить від вас! Думайте”.
Присутній у той історичний вечір у штабі Петра Порошенка співак Тарас Петриненко висловив думку, що Зеленський досягнув зеніту можливостей електоральної підтримки, що у нації ще не вбили інстинкту самозбереження.
По-іншому на ці події дивиться професор Львівської політехніки Володимир Пуйда, даючи оцінку любителям голосувати “по приколу”: “Теоретична можливість є, але практично щось змінити дуже сумнівно, бо занадто великий розрив. Сумніваюся, що “ядерний електорат” Тимошенко буде голосувати за Порошенка, те саме можна сказати про симпатиків фейкового полковника, який за 5 років війни жодного дня не був на фронті, і про інших, хто увійшов у п’ятірку. А може, я просто ніколи не вірив у чудеса…
Зрештою, клоун — це вибір нашої молоді, вихованої на низькопробній попсі, вихованої 95 кварталом, різними шоу на кшталт “Камеді клаб” тощо, вихованої ерзац-культурою нічних клубів… Це вибір наших студентів, які принципово не вчаться, а отримують фейкові дипломи бакалаврів та магістрів, які їм вручають такі ж фейкові з намальованими дипломами доктори наук… Безграмотному зекові-примітиву Януковичу намалювали ж дипломи доктора наук та й професора… Комусь же піднялася рука поставити підписи під протоколами без захисту дисертації… А чи знали ви, що Янукович “захищав” дисертацію у Львові???”
І про це ми мусимо знати, аби потім сиротам російської окупації інші не казали, що їхні батьки загинули “по приколу”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment