Транзит російської влади: напрями і загрози дестабілізації

Василь КУЙБІДА,
професор

Немає нічого вічного на землі, людині відведена лише одна мить, яку ми ще називаємо життям, а що вже говорити про політичні феномени, — вони плинні, химерні й нестійкі. Ще донедавна значна частина специфічно рефлексуючої публіки з апломбом у промовах і піною на устах переконувала усіх нас, “темних і неосвічених”, що хід історії завершився, далі триватиме лише незмінний тисячолітній ліберальний рай. До речі, за сто років перед тим подібні псевдоесхатологічні ідеї про кінець світу висловлювали марксисти і їхні коричневі товаришіопоненти. А в реальності “Третя Гомора із Содомом”, як і “Третій Рим”, і “Третій Рейх”, виявилися фікцією, що як порох розсипалися під подихом часу. “Теорія суха, мій друже, лише дерево життя вічно зеленіє”, — проникливо розмірковував над подібними казусами інфернальний персонаж гетівського твору, що “без утоми творив добро, бажаючи усьому зла”.
Ось і “крємльовскіє насєльнікі” несподівано задумалися над сакраментальним російським питанням: що далі? Що буде після Путіна?

На манівцях прийдешнього.
Суб’єктивні чинники
Масова медійна дискусія розпочалася із публікації статті радника російського президента Владіслава Суркова “Довга держава Путіна. Про те, що взагалі тут відбувається” у “Независимой” газеті за 11 лютого 2019 року (http://www.ng.ru/ideas/20190211/5_7503_surkov.html). Одразу зауважимо, що хибно було б розглядати оприлюднений текст як окрему незалежну ініціативу Суркова, що захотів якось нестандартно проявити себе. Зміст його твору необхідно аналізувати в контексті геополітичних меседжів президента РФ Владіміра Путіна, передусім відповідного фрагменту послання Федеральним зборам 20 лютого 2019 р. Якщо висловлюватися точніше, то вони і у змістовому, і в часовому аспектах є узгодженими частинами плану підготовки транзиту російської влади.
Додатковим, але важливим джерелом прогностичних ідей про можливі альтернативні напрями розвитку подій у Росії є текст Алєксандра Дугіна “Путін або НадПутін”.
Зауважимо, що одночасно зі світоглядноманіпулятивним аспектом підготовки змін Кремль системно вдосконалює механізми фізичного контролю за суспільними процесами. З одного боку, він суттєво декриміналізує статтю про покарання за екстремізм та розпалювання національної ворожнечі, послаблюючи таким чином тиск на позасистемних шовіністів — плануючи, очевидно, використати їх у фізичному стримуванні вуличної опозиції (за зразком венесуельських “колектівос” або наших вітчизняних “тітушок”), а з іншого боку, через внесення жорсткіших поправок до карного кодексу за порушення правил проведення масових заходів, зміцнює правову систему ізоляції найактивніших опозиціонерів силами правоохоронних органів.
Усі ці, поки що достатньо обережні рухи Кремля, підтверджують давно обговорювану в середовищі аналітиків тенденцію: авторитарна, компромісна стабільність РФ безвідновно вичерпується, вона неухильно входить у смугу змін, росту державної ентропії та історичних потрясінь. Як говорив улюблений літературний герой часів загниваючого соціалізму: “Крига скресла, панове присяжні засідателі!”
Спочатку розглянемо текст Суркова. Об’єктом звернення Владіслава Юрьєвіча є винятково внутрішній російський споживач. Саме до його свідомості, до його “еґо” він намагається достукатись. Стаття “Довга держава Путіна” викликає двояке враження: у жанровому аспекті вона написана як своєрідний претензійний філософічний есей, що через порівняння західної демократії і російського авторитаризму пробує проявити приховану реальність західної демократії, показати її родові недоліки. А далі, відштовхуючись від вигаданих (чи реальних) мінусів демократії, мітологізує російський авторитаризм — починаючи з наївного обігравання поняття “свободи” як ілюзії, і завершуючи позиціонуванням “насилля” як самобутньої логіки російського історичного розвитку. Саме в цей момент зі статті спадає псевдоінтелектуальний шарм, вона стає грубою і неоковирною. Здається, крізь особу Суркова раптово проростає Проханов з його безумними ідеями про божественного Сталіна як рятівника російського світу.
Ця друга, — назвемо її націєтвірною, — сторона тексту Суркова, мисленнєво спрощена, історично натягнута і показово аморальна. Але саме в цьому її “цімус”, — гласно і безоглядно проговорити концепцію “насилля” як основної умови збереження російської держави. Своєрідна публічна пропозиція кремлівської еліти “глибинному народові” укласти на цьому засновку “громадський договір” про спільне майбутнє в одному імперському тілі. Зрозуміло, що тут ідеться не про легалізований державним правом принцип насилля як інструмент захисту суспільних інтересів, тут говориться про дещо інше: про право “русского етносу” на гноблення інших народів. Така собі політична філософія “русского нацизму”, коли в ньому замість елімінованого поняття “расизм” утверджують концепт “русской етнократії”.
“Висока внутрішня напруга, — каже Сурков, — зумовлена необхідністю утримання величезних неоднорідних просторів, і постійне перебування в гущі геополітичної боротьби роблять військовополіцейські функції держави найважливішими і вирішальними”. Це абсолютна правда, це основна проблема буття російського народу в його імперській формі, атрактор його минулого розвитку і майбутнього тотального краху.
Доразу зазначимо, Сурков як майстерний містифікатор — успішний учень Барнума, просто із кремлівських підмостків нахабно “пускає дим і вогонь” у вічі власному плебсу, стверджуючи, що, на відміну від західної традиції, російська “держава … не ділиться на глибинну і зовнішню, що вона будується нероздільно, усіма своїми частинами і проявами назовні. Найбрутальніші конструкції її силового каркасу йдуть прямо по фасаду, не прикриті якимись архітектурними надмірностями”. Кремлівський маг зневолює народ, свідомо маскуючи від колективної національної свідомості наявність у Росії потворної подоби “глибинної держави” — “mafia state” — мафіозної мережевої держави Путіна (https://en.wikipedia.org/wiki/Mafia_state).
Відповідно, славословлячи “верховного правителя” як альтернативу “хворій демократії”, Сурков навіть думки не допускає, що ліки від болячок західної політичної системи містяться у ній самій, у її “імунній системі”: свободі волевиявлення людини. У її здатності приймати якісно нові рішення, зокрема й із удосконалення демократичної системи. На відміну від авторитарної системи, яка у принципі непридатна для вдосконалення, в ній можна лише “закручувати гайки”, аж доки не злетить різьба. Гадаю, саме у цьому місці доречно згадати відомі слова Вінстона Черчилля, що “демократія є найгіршою формою правління, за винятком всіх тих інших форм, які були випробувані у той чи той час; але в нашій країні поширене переконання, що правити повинен народ, правити безперервно, і що громадська думка, виражена усіма конституційними засобами, повинна формувати, спрямовувати і контролювати дії міністрів, які є його слугами, а не володарями” (З промови у Палаті Громад 11 листопада 1947 р. https://api.parliament.uk/historichansard/commons/1947/nov/11/parliamentbill#column_207).
Далі проговоримо зовнішньополітичний аспект безпеки транзиту російської влади, який самочинно координує В. Путін. У посланні до федеральних зборів він, після пристрасних оповідок про нові види російської зброї, — усякі там “Посейдони”, “Сармати”, гіперзвукові “Авангарди” і “Ціркони”, з придихом висловив сокровенне: “Серед правлячого класу (США) багато таких, хто надмірно захоплений ідеєю своєї винятковості і своєї переваги над рештою світу. Зрозуміло, вони мають право думати так, як хочуть. Але рахуватито вони вміють? Уміють, напевно. Нехай порахують дальність і швидкість наших перспективних систем зброї. Ми просимо тільки про це: нехай спочатку порахують, а вже тільки після цього приймають рішення, які можуть створити додаткові серйозні загрози для нашої країни” (Владимир Путин выступил с Посланием Федеральному Собранию. — Российская Газета. — 20.02.2019. — https://rg.ru/2019/02/20/stenogrammaposlaniiavladimiraputinafederalnomusobraniiu.html).
У цій маніфестації погроз правлячим верствам західних держав Путін прямо застерігає не повторювати в Росії досвіду повалення авторитарних режимів (Ірак, Сербія, Лівія), попереджаючи, що у відповідь буде миттєво завдано ядерний удар по центрах ухвалення рішень. Кінець російської “mafia state” буде і їхнім кінцем.
Російська влада творчо вдосконалила принцип “наявності ядерної зброї як засобу стримування війни” у принцип торжества криміналу над міжнародним правом.
Рефлексія російського суспільства (праві, ліві, демократи) на перспективи імовірного трансферу влади потребує окремого дослідження, — бо вони відображають політичну природу, в якій він відбуватиметься. Ми ж зупинимося лише на тезах російського політичного філософа Алєксандра Дугіна — знаного ідеолога сучасного російського шовінізму, який, на наш погляд, достатньо самостійно висловлює власне бачення ситуації.
Його висновок категоричний: разом із Путіним закінчиться і путінізм. Бо Путін — це вимушений компроміс патріотівсиловиків і лібералкосмополітів. З його відходом зникне і компроміс, який тримається винятково на його персональній харизмі. Майбутнє Путіну не належить. Ніякої столітньої мутації цього хворобливого явища не буде. Далі Росію чекає розкол еліт і повномасштабне зіткнення двох частин російської партії влади: силовиківпатріотів і лібералкосмополітів. “Головне питання про долю Росії після Путіна буде поставлене в історичній, а не політтехнологічній площині”, — переконливо підсумовує Дугін (Дугин А. Путин или СверхПутин. — Завтра. — 12.02 2019 http://zavtra.ru/blogs/putin_ili_sverhputin).

Об’єктивні чинники колапсу
Російської імперії
Якщо аналізувати прийдешнє Російської держави винятково у концептах, поняттях або міфологемах, прописаних у текстах трьох попередніх авторів, то Росія має шанс зі скрипом, з інтенсивною перестрілкою і великою кров’ю пережити трансфер влади, тобто завершити історичний процес становлення нового правлячого класу. Але світ складається не тільки з суб’єктивних, а й з об’єктивних чинників. А це вже те, що поети називають “роком”, “долею” або “катастрофою”. Енергія зовнішньополітичного тиску на Росію, як показує аналіз процесів, що набирають силу в Євразії, невблаганно зростає, і ніякі маневри Кремля не допоможуть її нейтралізувати (Дивись: Куйбіда Василь. — Виклики Росії у новій парадигмі євразійської геополітики. — LB.UA. — 19.02.19. — https://ukr.lb.ua/blog/vasyl_kuybida/420112_vikliki_rosii_noviy_paradigmi.html).
Сьогодні механізми тиску глобальних чинників на внутрішньополітичні проблеми найкраще дослідила макроісторична соціологія. Особливо цінний творчий доробок її засновника Рендалла Коллінза, який у розпал холодної війни зумів науково довести швидкий розпад СРСР (Рэндалл Коллинз. Предсказание в макросоциологии: случай советского коллапса. — Альманах “Время мира”, вып. 1, 2000, с. 234—278). Зазначимо, що усі базові умови, які привели Радянську імперію до безславного кінця, перекочували до її історичного спадкоємця — Російської Федерації. І сьогодні вони знову перебувають в активованому стані.
Важливо, що Коллінз не лише описав функціонування геополітичних закономірностей, а й інструментарій їхньої реалізації. “Надмірне розширення імперій, — каже Коллінз, — завжди завершується ресурсною перенапругою і державною дезінтеграцією”, а розміри РФ, що простяглися від Балтики і Чорного моря до Тихого океану, “створюють несприятливе геопозиційне положення з надмірним розширенням і перевагою противників у місцевих ресурсах, регіональні конфлікти раніше чи пізніше накладуться один на одного, — наголошує науковець, — і детермінують невдачі у значних регіонах, зрештою вони сягнуть “переломного моменту”, що спричинить внутрішню кризу і розвал імперії”.
Вирок історії можна відтермінувати, але не відмінити. Остання імперія, хоч би як хтось цьому опирався, впаде. А поки що народи вздовж кордонів РФ чекають свого часу, щоб повернути украдене.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment