Вадим КРИЩЕНКО: «Пісня мені продовжує життя»

7 квітня у Національному палаці мистецтв “Україна” відбудеться творчий вечір українського поета-пісняра, народного артиста України Вадима Крищенка “Спаси мене, пісне”. Про це наша розмова з Вадимом Дмитровичем.

— Я вже давно поєднаний з піснею, — розповідає В. Крищенко, — у пісні двоє батьків, поет і композитор. Обоє її однаково люблять.
Прийшло як одкровення
Оце зізнання пізнє.
З душі воно не хоче
Іти у забуття.

Життя бува невчасно
Спинити може пісню.
Але бува, що й пісня
Продовжує життя.
Перед вами сивочолий, вже не молодий поет, якому пісня продовжує життя. Коли я ще тільки починав, то показав свої вірші Андрію Малишку, і він сказав: “Твій вірш, як пісня”. Дмитро Гнатюк теж говорив: “Вадиме, вибачай, але коли я читаю твої вірші, то мені вже хочеться їх співати”.
Я так думаю: хоч би якої величини був поет, але хоче, щоб хоч один його вірш став піснею. Іноді люди відходять від нас, і тоді згадуються їхні пісні. Не стало Бориса Олійника, раптом згадали його знамениту “Пісню про матір”. Не стало Віктора Баранова, згадали пісню “До українців”.
Пісня найшвидше долітає до людського серця. Існує багато номінацій Національної премії України імені Тараса Шевченка: за прозу, поезію, публіцистику, образотворче мистецтво і т. ін. Найпрестижнішу премію може отримати артист, який співає пісню, однак немає номінації, якою б відзначали тих, хто створює пісні. Хоча маємо приклад, коли Нобелівську премію отримала людина, що створює пісні.
Але я тішуся, що написав близько 1000 пісень. Звичайно, не всі вони злетіли в небо. Та є пісні, що живуть двадцять, тридцять і більше років. Якщо вони так довго живуть, значить, люди їх люблять. Ніби народними стали “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”, “Родина, родина” — цю пісню на Західній Україні сприймають як другий Гімн. Дуже популярними в різні часи були “До маминих очей”, яку співає Надія Шестак, “Лебеді кохання”, “Вишенька-черешенька”. Також у мене є великий пласт патріотичних пісень, серед них — “Одна-єдина”, “Вставаймо, браття-українці”.
Але поки пісня не озвучена, це ще не пісня. На щастя, більшість моїх пісень — озвучені. Мені довелося працювати з багатьма виконавцями: Дмитром Гнатюком, Раїсою Кириченко, моїм незабутнім другом Назарієм Яремчуком, який поклав на свої вуста найбільше пісень саме на мої слова (“Гей ви, козаченьки”, “Полісяночка”, “Одинокий вожак”), Віктор Шпортько, Іван Мацялко, Микола Мозговий. Цих людей уже, на жаль, немає серед нас. Але нині співають артисти Іво Бобул, Оксана Білозір, Іван Попович, Алла Попова, Наталія Шепельницька, Олександр Василенко.
Тішить, що я підтримав багатьох виконавців. Мабуть, не відмовляться від цих слів Віталій Білоножко і Алла Кудлай. А зараз співпрацюю з цікавим молодим співаком Михайлом Брунським, який теж учасник цього концерту, з великим успіхом він нещодавно виступав у Дубаї (ОАЕ). Михайло сам написав англійською мовою рок-оперу і вийшов з нею на міжнародну арену. Також хочу згадати молодого співака, нині вже заслуженого артиста України Дмитра Андрійця, слова до перших пісень якого написав я. Та ще квітка Прикарпаття — Світлана Весна, та ще надзвичайно цікавий гурт з Івано-Франківщини “Будьмо”. Вони назвали свій гурт назвою моєї пісні.
7 квітня, у неділю, на свято Благовіщення, о 18 годині починаємо це пісенне дійство. Ми його називаємо — велике пісенне свято. Запросив на нього відомого майстра художнього слова Анатолія Паламаренка, щоб він трохи почитав мої вірші. Можливо, кілька віршів прочитаю і я.
Після одного з моїх попередніх концертів знайомий сказав: “Зайшов москалем, а вийшов бандерівцем”. Хочу, щоб через пісню українське проникло в серця глядачів.
Колись я товаришував з прекрасною людиною, дуже талановитим чоловіком Віктором Лісоволом, який написав музику до пісні “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”. Він писав пісні на слова Тараса Шевченка, інших українських поетів. Але перша пісня, яку він написав зі мною, називається “Пахне сад в забутті”. Це ностальгійне українське танго.
Згадується Богдан Веселовський — родоначальник українського танго. З цього роду — “Гуцулка Ксеня”. Відродження українського танго — цікаве явище. Цей пісенний жанр нині чомусь забувається. Я знайшов запис і по пам’яті згадав пісню, яку ми написали з Віктором і яка зникла. І ми її відродили. Пісню виконуватиме Олександр Василенко.
Також буде багато інших речей, які мають здивувати слухача.
Зазвичай пісню творить троє — поет, композитор і виконавець. Це синтетичне мистецтво. У мене спочатку йде слово, я пишу вірші — і даю композиторові. Працюємо з композитором, потім запрошуємо співака. Але буває й таке, коли композитор приходить і приносить тобі мелодію. І ти маєш під цю мелодію написати слова. Приміром, пісня “Хай щастить вам, люди добрі”. Ігор Поклад написав мелодію. Спочатку думав, за що зачепитися, а потім знайшлися ці, здавалось би, банальні слова: “Хай щастить вам, люди добрі”, і полетіло. Ця пісня у виконанні Василя Зінкевича живе вже більше 30 років. Це була не ідеологічна пісня, а пісня української душі. Разом з Ігорем Білозором написав пісню “Ласкаво просимо”, яка теж була дуже популярною.
Приходять молоді виконавці. Кажуть, що хочуть співати. Я щось допомагаю. Але це великі гроші. Для того, щоб гарно записати пісню, крім зусиль поета, композитора і співака треба зробити аранжування, хоч трохи її розкрутити. А для цього треба мінімум 1000 доларів.
Це надзвичайно складна справа. Але якщо ти хочеш, щоб пісня прозвучала, треба вкладати в неї. Хай у тебе буде 1-2 пісні, але це будуть достойні пісні. Колись Ігор Шамо сказав мені прекрасну фразу: “Вадиме, не треба 100 пісень, які звучать один раз. Потрібна одна пісня, яка звучатиме сто разів”.
На жаль, на українському радіо забувають нашу українську пісню. Чогось перейшли на гурти, що копіюють західне, європейське. Не цікаві ми ні Європі, ні Америці переспівуванням їхніх пісень. Ми цікаві лише своєю українською душею, українською піснею. Не розумію тенденцій радіо чи телебачення, коли кажуть “формат”, “не формат”.
Вдячний Національному палацу мистецтв “Україна”, безпосередньо його директору Роману Недзельському. Подивіться, скільки останнім часом відбулося концертів українських артистів: Іво Бобула, Анатолія Матвійчука та ін. Кілька разів виступав уславлений колектив — Національний заслужений академічний ансамбль танцю України ім. Павла Вірського. Колись не було сценічного майданчика для Національного заслуженого академічного хору України імені Григорія Верьовки. Останній концерт цього колективу в Палаці “Україна” відбувся з повним аншлагом, навіть доставляли ряди.
Роблю цей концерт на 85-му році життя. Дуже хочеться, щоб були люди, було сприйняття.
Несе зимова каламуть
І холод, і відлигу.
Але я є, і маю буть
І в цьому вся інтрига.
— Як Ви оцінюєте ставлення держави до українською культури?
— Не таке, як того хотілося б. Добре, що зараз ми більше заговорили українською мовою, що питання мови стоїть. Позитив і в тому, що є нові українські пісні.
Але що роблять деякі ЗМІ? Маю на увазі радіо і телебачення. Дають якусь незрозумілу, недолугу українську пісню. Щоб люди сказали: “Бач, а коли звучали російські пісні, то було приємно”. А якщо звучить якийсь популярний гурт, приміром, “Океан Ельзи”, то його дають з ранку до вечора, аби слухачам набридало.
Держава повинна не лише встановлювати квоти для теле- і радіоканалів, а й слідкувати, що вони пускають в ефір. Чому вони не включають пісенну українську класику? На жаль, не можна пробитися з хорошою українською піснею, з гарним концертом на знакові телеканали. І якщо відверто, то на телебаченні процвітає корупція. Якщо не заплатиш гроші, твої пісні не звучатимуть.
Здавалося б, несеш свою пісню, свій продукт. Тобі мають дякувати, а не вимагати гроші. Хочу думати, що в нашої влади з’явиться нове бачення, нове розуміння цієї проблеми. Що вона врешті зверне увагу на культуру. Пісня — це особливий жанр. Треба дбати і про книжку, і про театр, і про образотворче мистецтво. І, звичайно ж, про наповненість новітніх комп’ютерних програм. Адже з часом, хочемо того чи ні, поступово відійдемо від книжки, навіть від телебачення, радіо. Тож багато залежить від того, чим наповнимо комп’ютер.
— Дехто з політиків, у разі їхнього приходу до влади, обіцяє зупинити “тотальну українізацію”. Що Ви можете про це сказати?
— Не дай Боже, щоб такі люди прийшли до влади. Хоча справжня українізація ще не розпочалася. Я не так давно написав вірш:
Йду по Хрещатику, вслухаюся в розмови,
В метро зайшов, в тролейбус мовчки сів.
Про щось говорять люди випадкові,
Та не почув я українських слів.

Чи ті слова їм важко вимовляти,
А “штокать” легше на чужинський смак?
Чи, може, між сановних та багатих,
Щоб вчитися, їм прикладу нема?

Я запечалений, бо відчуття, як рана,
Як давнішній, незгоєний нарив.
Чому вкраїнською, мій Києве коханий,
Ти досі не заговорив?
Я поет, який не їздить машинами, а їздить метро, маршрутками. Бо не маю ні машини, ні дачі. Я бачу, що рідко хто обізветься українською мовою, а якщо почую рідне слово, то радію.
Звичайно, ми не стоїмо на місці. Хочеться, щоб активніше лунав голос високоморальних людей — авторитетів нації.
Мова — основа нації, держави. Якщо ти проти української мови — ти проти української держави. Не розумію, як можна бути українцем, а мови не знати.
Задам собі питання сам,
А відповідь знайдеться поряд.
Для мене Батьківщина там,
Де українською говорять.
— Коли Ви написали перший вірш?
— У шостому класі. Це був не вірш, а ціла поема, що мала назву “Партизани”. Незабаром з’явилася і перша пісня. Я навчався в одній із житомирських шкіл. А керівник шкільного хору, який був і викладачем Житомирського музичного училища ім. В. Косенка Костянтин Швець запропонував, аби хтось написав текст, а він би потім створив мелодію. Так народилася перша пісня, яка відразу ж потрапила на міський огляд.
Це була дитяча забавка. Я ніколи не думав, що стану поетом-піснярем. Навчався на факультеті журналістики Київського університету. Там майже всі писали вірші. Сидів за однією партою з Борисом Олійником. На нашому курсі навчалися Роберт Третьяков, Василь Захарченко, Вадим Пепа. Це був надзвичайно цікавий курс. А на рік раніше тут навчалися Василь Симоненко, Микола Сом. Товаришував з Володимиром Коломійцем з філологічного факультету.
А першою людиною, яка захотіла зі мною професійно працювати, був народний артист України Климентій Домінчин. Він мав робити сольний концерт, і я дав йому свої вірші. Мала бути пісня “Я до кладочки іду”. Шукали солістку. Ми пішли до хору ім. Григорія Верьовки, побачили там усміхнену дівчину, вирішили дати цю пісню їй. То була Алла Кудлай. Після цього в неї почалося нове життя.
Співпрацював з композитором Геннадієм Татарченком. Разом створили прекрасні пісні “Гей ви, козаченьки”, “Берег любові”, “Полісяночка”.
— Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?
— Удача, наче той міраж
Всміхнулася і щезла тихо.
Уже пустий мій патронташ,
Щоб відстрілятися від лиха.

А лихо тихо підповза
Воно зоветься просто — старість.
Непередбачена сльоза
Звучить в душі мов на гітарі.

Але ще хочеться чогось
Без каяття, без болю.
Піти між золотих колось,
Піти, де сонце тішить долю.

Серед надуманих химер
Я був немов несамовитий.
А зрозумів лише тепер,
Яке то щастя — просто жити.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment