До Європи. Хто, коли й по що

Іван ШПИТАЛЬ,
м. Київ
Національні інтереси Незалежної України спонукають до вибору вектора її зовнішньої політики — як пріоритетної — з орієнтацією на європейські науково-освітні та культурні цінності. Цей вибір обумовлюється також давніми й міцними традиціями.

Україна ніколи не перебувала у становищі самоізоляції, національного самообмеження, відстороненості від решти світу. Українці ніколи не відчували в собі потреби “прорубувати вікно” в Європу — їхні вікна й двері завжди були розчинені навстіж для цивілізованих взаємовпливів, які віддавна вільно котилися в Україну й з України, збагачуючи у такий спосіб скарбницю духу вселюдського.
Ще з часів Ярославових Русь, християнізована й освічена, у домонгольський період свого найвищого економічного й культурного піднесення була привабливою для багатьох європейських королівських дворів. Відомо, що у київського князя Ярослава Мудрого було дев’ятеро дітей: шість синів і три доньки — Єлизавета, Анна та Анастасія. Усі вони повиходили заміж за монархів інших держав. Єлизавета стала дружиною норвезького короля Геральда Суворого, а потім короля Данії Свейна II. Анастасія стала королевою Угорщини, дружиною угорського короля Андраша І. Анна Ярославна вийшла заміж за французького короля Генріха І, ставши королевою Франції.
Історіографічні джерела вказують на часово глибоку й міцну присутність українського інтелектуального потенціалу в європейському науковому сере­довищі. Прикладів безліч. Один із най­яскравіших — Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450—4.ІІ.1494). Український учений, перший з відомих докторів медицини. Навчався в Краківському університеті. Ступінь доктора медицини і філософії одержав у Болонському університеті, де викладав астрономію й медицину, а в 1481—1482 pp. був ректором.
Юрій Дрогобич є першим вітчизняним автором друкованої книги “Indicium prognosticom” (“Прогностична оцінка 1483 року”) латинською мовою, Рим (УЛЕ, с. 112). У наступні роки Ю. Дрогобич був професором і віце-канцлером Істрополітанської академії у Братиславі, посідав одну з двох кафедр медицини Краківського університету (Любомир Пиріг. — Медицина і українське суспільство, с. 257).
Сотні українців після закінчення власних колегіумів завершували вищу освіту в університетах Польщі, Чехії, Німеччини, Італії, інших держав.
Державні й національні інтереси України сьогоденної вимагають ґрунтовної і всебічної підготовки фахівців, збагачених не тільки найсучаснішими спеціальними знаннями, а й вихованих у неодмінній повазі та потребі долучатися до цінностей духовних. І вітчизняних, і вселюдських.
Маючи на оці саме такі орієнтири, науковці Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди та Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича вже багато років плідно співпрацюють, досліджуючи проблеми історичного й культурного поступу Європи і взагалі всієї світової цивілізації. Результати додають оптимізму. 2005 року перша книжка декана філософсько-теологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича професора Василя Балуха та переяславського ректора професора Віктора Коцура — “Історія Стародавнього Риму”, на XII Міжнародному книжковому форумі у Львові була відзначена спеціальним призом журі “За доступне і вичерпне висвітлення історії Стародавнього Риму”. 2007 року вийшла праця “Історичні портрети Античності і Середньовіччя”. Це видання відродило жанр української біографістики.
Подальший успіх Василя Балуха та Віктора Коцура — двотомний навчальний посібник “Історія Середніх віків” (2010). Представляючи в Переяславі університетській громаді це видання, Василь Балух сказав:
— Намагаючись узагальнити багатолітній досвід викладацької роботи, ми з колегами ще 2000 року задумали написати серію навчальних посібників і підручників з грифом МОН України для вищої школи. Як результат, з’явилося дев’ять підручників, чотири з яких написано у співавторстві з Віктором Коцуром. Цей посібник розраховано на студентів вищої школи, учителів шкіл, ліцеїв, гімназій — на всіх, хто цікавиться історією людства. Видання охоплює період від V до кінця XV століття. Текст супроводжують малюнки, карти, схеми, хронологічні таблиці, термінологічні словники. Історичні факти взято з автентичних документів, написаних латинською, давньогрецькою, польською, угорською, німецькою та іншими мовами.
Підручник “Історія Середніх віків” 2010 року Державний комітет телебачення і радіомовлення України відзначив дипломом II ступеня в номінації “Кращий видавничий проект”.
І ось — нове надбання: “Культура ранньомодерної Європи” В. О. Балуха та В. П. Коцура (Харків, Фоліо. — 2017. — 495 с.). Цей підручник для студентів вищих навчальних закладів присвячений епосі XVI—першої половини XVII століття. Якими ж шляхами простувала європейська людність на цьому етапі історичного поступу? Якими набутками збагатилася, чим уславилась та де й коли зазнала втрат і ганьби? На величезному фактичному матеріа­лі автори посібника з’ясовують чинники та обставини, що зумовили суспільні здвиги на континенті, наслідком яких культура європейських країн набула тих розвинутих форм, які виокремили Європу з усього світу і виділяють як особливий тип європейської культури, що послужило основою для “модерної” Європи.
Саме в цей час стали виявлятися контури європейської культури. Реформація, що розпочалася в епоху Відродження, була вже зародком нової культури. Вона не лише привела до переосмислення догматів християнства, а й змінила духовну атмосферу в суспільстві. Завдяки Реформації європейці вибороли право обирати віру, що дозволило їм згодом розробляти поняття свободи совісті — одне з головних у системі громадянських прав і свобод.
Відбулися істотні зрушення і в розвитку свідомості, наукового природознавства та філософії. Саме Галілею належить думка, що наука має спиратися на спостереження і експерименти та користуватися математичною мовою, а видатні вчені ранньомодерної доби — Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза та інші — звільнили філософію від схоластики і повернули її до науки. Основою філософського пізнання в їхніх працях стала не сила віри, а розум, який спирається на логіку і факти. Людина, спираючись на свій розум і досвід, повинна зробити середовище своєї життєдіяльності оптимальним.
Сталися суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя “європейців”. Прийшло розуміння цінності людини та її життя, усвідомлення необхідності розширювати межі стосунків між людьми, розбудовувати нові порядки в державах.
Тут доречно нагадати, що такі поняття, як гуманізм, розуміння цінності людини, в українській свідомості спостерігаються віддавна, ще з часів княжих. Такі чесноти, як патріотизм, справедливість, гуманність, всіляко заохочували київські й переяславські князі. Зокрема, Володимир Мономах вважав своєю заслугою, що ні бідного смерда, ні вбогої вдовиці не дав обідити сильним світу сього. Ці людинолюбні традиції та чесноти поглибив Тарас Шевченко та інші українські письменники.
Ідеї людиноцентризму в українській свідомості проростають навіть у зловісну добу сталінського народопоїдання. Так, видатний український економіст, статистик-демограф академік М. В. Птуха (1884—1961) 1928 року видав монографію “Смертність в Росії й на Україні”, у якій визначив людину як безконечну цінність! Цей великий людинолюб гідно представляв Україну в Європі, був членом Міжнародного статистичного інституту. Він і посьогодні залишається найґрунтовнішим неперевершеним дослідником статистичної науки Заходу (див. його монографію “Нариси з історії статистики XVII—XVIII століть”, 1945). Після закінчення Петроградського імперського університету Михайло Васильович Птуха завершив вищу освіту в Берлінському університеті. Знавець англійської, французької, німецької, італійської, шведської та кількох слов’янських мов, цей наш співвітчизник був однаковою мірою культурно привабливий і як український європеєць, і як європейський українець. Західноєвропейський вектор наукових студій академіка М. В. Птухи був виявом його високого інтелектуального потенціалу.
Європейська культура раннього Нового часу стає багатонаціональною і багатомовною, бо латина поступається місцем національним мовам, що збагатило європейську культуру традиціями народної творчості і зробило її досягнення доступними для народів континенту, а також привело до піднесення національних культур. У європейських країнах виникають оригінальні художні жанри, літературні напрями, архітектурні школи, в яких по-різному відображено художні стилі тогочасної культури: Ренесанс, бароко, класицизм і раціоналізм. Тобто європейська культура переживає період розквіту, що став результатом взаємообміну між культурними досягненнями держав континенту. Взаємодія і контакт культур стали одним із визначальних чинників культурного прогресу, що вивів Європу у ранній Новий час на передові позиції у світі.
Розкішний фактологічний матеріал підручника розміщено в 14 главах. Поряд із висвітленням теоретичних питань, що включають особливості формування соціокультурного середовища ранньомодерної епохи і економіко-комунікативні чинники сприяння культурному розвою європейських країн, охарактеризовано специфіку культурного поступу Німеччини, Швейцарії, Італії, Іспанії, Нідерландів, Англії, Франції, Скандинавських країн, Австрії, Угорщини, Трансильванії, Молдови та Валахії у XVI—першій половині XVII ст.
Узагальнено оцінюючи внесок Заходу у світову духовну скарбницю, ректор Переяславської Сорбони Віктор Коцур на одній із презентацій книг зазначив:
— Нинішня цивілізація базується на тих фундаментальних цінностях історії, освіти, культури, які закладались багато тисяч років тому. Вважається, що 60 % сучасної освіченої людини формується завдяки зусиллям історії й культури античного світу. Складний період Середньовіччя позначився, з одного боку, такими сторінками історії, як інквізиція, переслідування, обмеження свобод людини, втрата матеріальних і духовних цінностей, пов’язаних із вторгненням варварських племен до європейських країн. З іншого боку, Середньовіччя — це приклад спалаху людської гідності, поява творів мистецтва, культури й освіти. Ми повинні розглядати період Середніх віків у комплексі — як час, коли відживала одна епоха, формувалася інша і закладалися важливі фундаментальні цінності сьогодення.
Нині багато хто з українців з Європи просто-таки не вилазить. Того обтяжують патріотичні клопоти з розміщенням в офшорах награбованих у народу мільярдів; той, прогинаючи хребет, клянчить урядові позички у міжнародних багатіїв-фінансистів; третій — о, це теж стерильний український патріот — навчає нащадків у Європейських школах та вишах, ігноруючи вітчизняну освіту; четвертий…
А я написав про людей винятково скромних і безкорисливих — чорних волів на ниві рідної науки й освіти, безмежно відданих “святій і чистій науковій роботі” (Птуха), для яких найвищою втіхою і нагородою є людська вдячність та повага до їхніх книг.
Звичайно ж, п’ючи з чистих духовних джерел інших народів, не втомлюймося дбати про глибину та чистоту власних, українських, духовних криниць. Не дозволяймо забруднювати їх временщикам та людям, яких не мучить безчестя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment