Духовні криниці Володимира Мельниченка

Сергій ГАЛЬЧЕНКО,
заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

За творчістю Володимира Мельниченка слідкую півтора десятиліття. Опублікував кілька рецензій на його книги в газетах “Слово Просвіти”, “Літературна Україна”, “День”, узагальнив внесок ученого в шевченкознавство в “Шевченківській енциклопедії” (Т. 4) та в Повному зібранні творів Т. Г. Шевченка в 12 томах: “Маємо сьогодні рідкісну московську шевченкіану, найвагомішим внеском до якої є монументальні дослідження відомого історика, генерального директора Національного культурного центру України в Москві Володимира Мельниченка” (Т. 12). Втім, це було зафіксовано станом на 2009 р., а після того він видав ще 14 книг з українознавства та шевченкознавства. Про це можна дізнатися з книги “Володимир Мельниченко. Біобібліографія” (2018 р.), половину якої (7 друк. арк.) займає моє дослідження “Феномен Володимира Мельниченка”. Найперше звернув увагу на те, що багатосотенне розмаїття його публікацій з історичної, українознавчої, мистецтвознавчої проблематики виплескується за канонічні рамки суто академічного жанру. 2009 р. Володимир Мельниченко удостоївся Національної премії України імені Тараса Шевченка за публіцистичні твори про перебування Великого Кобзаря в Москві. Народний артист України, видатний заньківчанин Богдан Козак окремо відзначив, що “вони читаються як роман”. Утім, якби цю премію присуджували за наукові праці, то Володимир Юхимович, очевидно, міг би отримати її за ті самі твори. Один із яскравих рецензентів праць ученого й письменника Тамара Демченко свідчить, що їх “можна читати як документальну прозу, але можна і студіювати як наукове дослідження”.
Це повною мірою стосується й нової книги Володимира Мельниченка, що тількино побачила світ у видавництві “Либідь”. Адже в ній у концентрованому вигляді зосереджено визначальний зміст і найголовніші висновки, живі емоції та хвилюючі подробиці більш як 30 монографій автора, присвячених життю та творчості Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна, Михайла Грушевського, Богдана Ступки, а також — діяльності Культурного центру України в Москві, який Володимир Мельниченко очолював у 2001—2015 рр.
У фундаментальній книзі вісім розділів, і перші три з них репрезентують публікації з шевченкознавства, вміщені свого часу переважно у Всеукраїнському культурологічному тижневику “Слово Просвіти”, який високо цінує одного з кращих своїх авторів. Назва першого розділу сформульована словами Михайла Грушевського: “Шевченко — святий національний прапор”. Якраз Володимир Мельниченко зробив усе для того, щоб образ Шевченка в іпостасі святого національного прапора в умовах гібридної війни якнайвище підніс над українським народом саме Михайло Грушевський. Істинно патріотичний історик і літературознавець блискуче підтвердив, як глибоко й точно відчуває він особливу затребуваність і важливість у конкретний час конкретних історичних знань. За словами академіка Миколи Жулинського, він уособлює “особливе чуття історика і глибинний патріотизм”. Володимир Мельниченко запропонував і нове прочитання Шевченкового “Заповіту”: “Не полінуйтеся, перечитайте його “Заповіт”, абстрагуючись від звичної радянської традиції, і задумайтесь над тим, які кайдани насправді вимагав порвати Тарас Григорович. А він і підказ оставив у поемі “Кавказ”, написаній за п’ять тижнів до “Заповіту”, вказавши на тих, які навчать “Кайдани кувати / Як і носить..!”
Останню книгу, яка вийшла в російській столиці українською мовою в 2015 р. — “Москва у творчій долі Тараса Шевченка”, — Володимир Мельниченко розпочав такими cловами: “Досліджуючи впродовж десяти років перебування Тараса Шевченка в Москві, дійшов висновку, що в поетовому житті та творчості їй належало значно вагоміше місце, ніж ми досі вважали. На початку третього Шевченкового століття мусимо визнати, що історія Тарасових зустрічей із Москвою — реальних і віртуальних — нас майже нічого не навчила”. На завершення цієї книги він нагадав, як у Ліни Костенко віщує з історичних глибин просвітлений Богдан Хмельницький: “Аби лиш не з Москвою. / Хай Україну чаша ця мине”.
У другому розділі “Тарас Шевченко: “Запишемо все, що серце продиктує” зібрано публікації автора, здійснені в червні 2017 р.—липні 2018 р. у “Слові Просвіти” в рамках масштабного проекту “Шевченковому Щоденнику — 160 років”. Учений поновому прочитав Щоденник Тараса Григоровича, написавши до поетових записів понад 2,5 тис. коментарів (раніше їх було в академічному виданні трохи більше 900). Вважає, що Шевченків Щоденник є воістину осердеченим і, читаючи його, він чує стукіт чистого й зболеного поетового серця, цей унікальний твір є вербальним зображенням його кардіограми. Дослідження та коментування Щоденника, на думку Володимира Мельниченка, переконливо свідчить, що видатний автобіографічний документ особливо блискуче виявив український кордоцентризм, який пронизує всю творчість Шевченка, у Кобзаря, говорячи його словами, “серце поволі з Богом розмовля…”
У цьому можна переконатися, читаючи третій розділ книги “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”, в якому найдокладніше за всю історію шевченкознавства прокоментовано кожний запис у Шевченковому Щоденнику з 11 до 26 березня 1858 р. Нагадаю, до речі, що Володимир Юхимович уперше створив “Карту перебування Тараса Шевченка в Москві”, опубліковану 2007 р. у “Слові Просвіти”.
У статті про Володимира Мельниченка в “Шевченківській енциклопедії” (Т. 4) я зафіксував, що йому “належить заслуга системнонаукової розбудови теми “Шевченко в Москві” з урахуванням кращих досягнень попередників і вичерпним використанням нових документів, а відтак хроноскопічного висвітлення Шевченкового перебування в Москві з граничною повнотою на монографічному рівні”.
Дивовижне підтвердження важливості цих досліджень автора залишив українець із США Петро Фединський, який на початку століття працював шефом Бюро “Голосу Америки” в Москві й не раз зустрічався з Володимиром Мельниченком. Уже повернувшись у США, він писав йому в 2013 р.:
“Хочу всетаки віддати Вам належне за блискучу біографію “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”. Це була перша книжка, яку я там прочитав, і вона не тільки відкрила мені, уродженцеві США, живого Шевченка, а стала путівником по російській столиці”.
У Москві Петро Фединський вирішив перекласти Шевченків “Кобзар” англійською мовою і зізнавався Володимирові Юхимовичу, що “з Вашої біографії Шевченка все і розпочалося…”. У вступі до видання перекладу він добрим словом згадав Володимира Мельниченка та його книгу.
Надзвичайно цікавим і пізнавальним є четвертий розділ книги — “Микола Гоголь: “Душа сильно тужить за Украйною”. Це зумовлено тим, що у статтях втілилася значна дослідницька робота над авторською енциклопедієюхроноскопом “Гоголівська Москва”. Коли вона побачила світ у 2011 р., відомий московський публіцист і блогер Андрій Окара заявив:
“Величезна кількість найцікавіших даних і відомостей, безліч свідоцтв сучасників. Вражає, що українськомовну книгу видано в Москві — в одному з найбільших російських видавництв. Надзвичайно цікаве читання для будьякої культурної людини”.
Між іншим, саме Володимир Мельниченко склав найповніший перелік пам’ятних адрес московських будинків, у яких побував Микола Гоголь, їхніх мешканців і власників, а також пам’ятних місць, пов’язаних із письменником. Якщо у відомого російського гоголезнавця Бориса Земенкова в цій царині було названо трохи більше 100 гоголівських об’єктів, то український автор оприлюднив понад 170 гоголівських адрес і пам’ятних місць.
Привертає увагу глибока стаття про Гоголевий нарис “Роздуми Мазепи” (приблизно 1834 р.), в якій Володимир Мельниченко викриває російський, сиріч, імперський підхід московських гоголезнавців до використання та трактування гоголівського тексту, в тому числі його відвертого спотворення. Автор переконливо показує, що Гоголева душа була на боці гетьмана Івана Мазепи в його роздумах і виборі держави, що реально могла би допомогти Україні в боротьбі проти російського поневолення. За Гоголем український народ (“нация свободная”) принципово відрізнявся від російського, адже на відміну від рабства й деспотизму, в яких той животів, він тривалий час “дышал вольностью и лихим казачеством”.
Володимир Мельниченко показав, що занурення в українську духовність було справжнім оберегом Миколи Гоголя протягом останніх років і місяців його життя в Москві. Біда була в тому, що він уже давно втратив системний, повнокровний зв’язок із життєдайним українським джерелом його геніальної російськомовної творчості, а намагання вхопитися в імперському місті лише за соломинку рідної пісні його вже не врятувало:
“Йому смертно бракувало України… Засохло коріння, що живило його духовною силою… Він любив Москву, але якось тихо зізнався: “Моя бедная душа: ей нет здесь приюта…” Так, не вистачало притулку, душевного захистку! Ох, як не вистачало!”
Ще більше насичений історичними документами, зокрема архівними, фактами й відкриттями наступний п’ятий розділ — “Михайло Грушевський: “Живу я підневільно в Москві”, — адже Володимиру Мельниченку належить пальма першості в глибокому й всеохопному висвітленні перебування політичного засланця в місті у вересні 1916—березні 1917 рр. Автор уперше вповні дослідив архівну справу з Державного архіву Російської Федерації “Дело Отделения по охранению общественной безопасности и порядка в Москве при Управлении Московского градоначальника “О руководителе мазепинского движения профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском”. Окремо зазначу, що він розкрив українські сюжети листування Михайла Грушевського з Максимом Горьким, розповів про їхню спільну спробу підготовки наукового збірника “Україна і Московщина — відмінности і контрасти”. Вчений опублікував повністю, без перекручень і невиправданих правок, а за архівним автографом, лист Михайла Грушевського до В’ячеслава Молотова від 4 вересня 1934 р., в якому той скаржився, що вже четвертий рік живе “підневільно в Москві, відірваний від Києва”. Дослідник наголосив, що, замордований владою, академік даремно сподівався на підтримку вищих керівників Радянської держави, втім, у цьому гіркому листі великий українець в одному реченні підбив найголовніший підсумок свого життя: “Я все життя своє присвятив дослідженню історії України…” З розділу видно, що Михайло Грушевський через усе життя проніс у своєму серці юнацьку впевненість у тому, що “Москва впаде, Украйна встане…”
Відзначу, що практично всі статті про Михайла Грушевського були вперше опубліковані Володимиром Мельниченком у “Слові Просвіти”. Протягом 2016 р. він здійснив у тижневику великий проект, присвячений 150річчю з дня народження великого українця. Ювілейні публікації було завершено діалогом із головним редактором “Слова Просвіти” Любов’ю Голотою на тему “Михайло Грушевський: уроки для нації”. Зокрема, дослідник нагадав усім українцям його слова столітньої давності про те, що “старий московський централізм” дає “генеральну битву нашому національному життю”. Вустами голови Центральної Ради вчений закликав нарешті позбавитись ілюзій про “братні народи” й усвідомити, що й нині насправді “ми самим очевидним способом маємо боротьбу самих народів — великоруського й українського. Один наступає, другий борониться”.
Особливе значення має те, що Володимир Мельниченко не лише вперше узагальнив досвід роботи Михайла Грушевського серед українців Москви, а й застосував його на практиці в діяльності Культурного центру України в Москві на Арбаті. Не перебільшу, коли скажу, що він виступив блискучим спадкоємцем духовних традицій Михайла Грушевського, і, дякуючи їм обом, українська національна енергія в кращих її патріотичних, ментальних виявах назавжди розлита в арбатській атмосфері. Саме так, адже, як каже Володимир Мельниченко, закон збереження енергії діє і в духовній сфері.
У згаданому вище діалозі з автором книги “Михайло Грушевський у Москві” Любов Голота справедливо зазначила: “Здається, Ви з колективом Центру заклали серйозний фундамент подальшої духовної присутності Грушевського в Москві ХХІ століття”.
Розглянуті розділи книги дозволяють зробити висновок, що вони прекрасно відображають московське двадцятикнижжя Володимира Мельниченка — феномен, якого ще не знала наша історія, бо в російській столиці ніколи не видавалася така масштабна українознавча бібліотека українською мовою, тим більше, одного автора. Відомий український поет Іван Шишов, обізнаний з українською Москвою, наголошував, що дослідницька робота автора “не поступається творам такого москвознавця, до речі, теж українця за походженням, як В. Гіляровський. Утім В. Ю. Мельниченко йде своїм шляхом і зовсім не слідує за Гіляровським та іншими москвознавцями, а відкриває в цій галузі власну й неповторну сторінку”. Скажу більше. Ставши знаним москвознавцем, учений нарешті всебічно показав історичне значення присутності в російській столиці великих українців і розкрив їхні пророчі оцінки щодо згубної ролі Москви в долі України. Науково вивірена інформація про сприйняття національними геніями московських зазіхань на Україну, надана Володимиром Мельниченком, має велике значення для вироблення імунітету до російських впливів серед української молоді.
Шевченкознавчі, гоголезнавчі й грушевськознавчі маршрути Володимира Мельниченка по Москві навряд чи колинебудь й кимнебудь будуть перевершені, бо вони вичерпні, за ними стоїть власна дослідницькопошукова робота, зокрема і не лише в архівах, а й безпосередньо на вулицях і в провулках, і височать аргументами фундаментальні наукові монографії. За своєю науковою сутністю твори Володимира Мельниченка є об’єктивними, тобто пошевченківськи антимосковськими. Не випадково щодо книги “Москва Михайла Грушевського”, створеної ще до Євромайдану, Дмитро Павличко писав авторові в червні 2014 р.: “Сучасна московська влада за таку енциклопедіюхроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу”. Віталій Абліцов лапідарно зафіксував, що московські та київські видання Володимира Мельниченка — “це без перебільшення громадянський подвиг”.
Окрема група статей, уміщених у шостому розділі “Українці збудили Москву од віковічного дрімання”, розповідають про те, що з часу свого заснування Москва була приречена на українську духовну присутність, а відвічна тенденція московського “рівняння на Київ” особливо зримо й вагомо виявилася в історичний період активного перенесення сюди київської вченості, що розпочався в середині XVII століття. Після Івана Огієнка мало хто так переконливо показав, що системна освіта поширювалася в Росії завдяки українським ученим, педагогам, ченцям, вихованцям КиєвоМогилянської академії. Водночас автор об’єктивно розкрив оцінку вкладу талантів з України у розбудову Російської імперії, зроблену Михайлом Грушевським, який жорстко заявив, що вони “ідуть у Московщину і помагають там витворити ту державноцентралістичну машину, яка відтепер 200 літ мала матеріально висисати і духовно гнобити Україну”.
Втім, Володимир Юхимович у багатьох книгах і статтях оспівав українців, які працювали в Москві, говорячи словами Тараса Шевченка, “на славу нашої преславної України”. Особливо сильно написав про це Павло Мовчан:
“Об’єктивне і неупереджене подання вивірених фактів і їх висвітлення є характерним для автора, він приводить у дію десятки персонажів і головних героїв цього незвичного життєписання, в якому ми бачимо — вперше! — системно і послідовно відтворену авансцену, де вияскравлюються прикметливі постаті таких видатних українців, як Осип Бодянський, Михайло Щепкін і Михайло Максимович”.
А звідси — до сьомого розділу книги, який має назву: “Богдан Ступка: “Цій книзі читачі можуть довіряти”. Це слова з передмови Майстра до капітальної книги Володимира Мельниченка: “Богдан Ступка. Біографія”: “Створити таку біографію — не поле перейти. В ній дивовижно переплетено талант історика і мистецтвознавця з емоціями нашої тридцятирічної дружби. Якщо читачі хочуть познайомитися з історією мого життя і моєї творчості — цій книзі вони можуть довіряти”.
У розділі вміщено статті в газетах “Слово Просвіти”, “Вечірній Київ”, “День”, “Освіта України”, журналі “КіноТеатр” та ін. Цікаво трактує мистецтвознавець ролі шекспірівського короля Ліра у спектаклі “Король Лір” Сергія Данченка, царя Едіпа в однойменній виставі Роберта Стуруа, гетьмана Богдана Хмельницького у фільмі “Вогнем і мечем” Єжи Гофмана… Не менш важливими є пронизливі записи Ступчиного друга про останні місяці та дні життя Майстра. Сподіваюся, що про Богдана Ступку ще напишуть багато статей. Але нічого подібного до справді живих і хвилюючих свідчень Володимира Мельниченка вже ніхто й ніколи не створить. Це неможливо, бо тільки йому Майстер довіряв так глибоко й безмежно, тільки йому відповів упродовж півтора десятиліття на… 1200 запитань! І Володимир Юхимович усе записав, залишив для майбутніх поколінь. Іван Драч оцінив цю роботу дуже високо: “Щасливий великий актор, що має такого біографа… Особлива ступінь довіри зробила особливий статус портрета… Особлива дружба зв’язала Ступку і Мельниченка”.
Нарешті останній розділ: “Прапор України на Арбаті”, в якому вміщено близько 40 статей та інтерв’ю генерального директора Культурного центру України в Москві у 2001—2015 рр. Вони всебічно й переконливо показують, як духовні криниці українства напували в Українському домі спраглих до української мови та культури. Видатний українець Юрій Барабаш, який творчо співпрацював із Володимиром Мельниченком, писав:
“Як давній спостерігач і учасник українського культурного життя Москви, де мешкаю ось уже шостий десяток літ, хочу засвідчити, що на моїх очах Центр із пересічної бюрократичної установи перетворився на справжній творчий осередок української культури, науки, національних традицій. До Центру як до теплого Українського Дому горнеться все московське, ширше російське українство, до нього тягнуться найвидатніші діячі культури з материкової України, його охоче відвідують і москвичіросіяни. Це заслуга Володимира Мельниченка…”
Історична правота справді патріотичної позиції очільника Культурного центру повною мірою виявилася в період Революції Гідності та фактичної війни Росії з Україною. Національне спрямування діяльності Центру посилилося з урахуванням якісно нової ситуації. Мені тоді пощастило двічі побувати в установі, і я на власні очі побачив, як тісно згуртувався навколо директора колектив, з якою величезною довірою до нього точно й неухильно виконували всі його розпорядження працівники, до речі, переважно громадяни Росії. Це було справжнє чудо! В умовах, коли напруження навколо Центру зростало, коли мало не щодня зловмисники зривали з фасаду Державний прапор України, вчиняли провокації, у колективі не було жодної паніки: за мить знову вивішували прапор, і щоденна потужна робота в ім’я України неухильно тривала.
Видана книга переконливо свідчить, що Володимир Мельниченко постійно фіксував величезну духовну діяльність Культурного центру, який під його керівництвом здобув статус Національного і міжнародне визнання, навчив цього і своїх молодих колег. В його публікаціях відображено щоденні, поточні й видатні події, названо сотні українських майстрів і десятки національних колективів, які побували в Центрі, прославляючи українську мову, культуру і духовність. Генеральний директор розумів, що літопис діяльності Культурного центру заради України треба було творити самим, адже все було новим і небаченим, усе робилося вперше, і лише вони самі могли повною мірою, вичерпно і точно передати творче піднесення колективу й розповісти про кожен день його самовідданої роботи в непростих умовах, особливо після анексії Криму. Історик від Бога, Володимир Мельниченко добре передчував історичні загрози, зокрема, спроби комерціалізувати роботу Культурного центру та взагалі витиснути його з українського й світового духовного простору. Завдяки йому тепер антиукраїнським силам не вдасться виштовхнути в небуття чи навіть применшити величезну патріотичну діяльність духовної установи.
Зазначу, що видавництво “Либідь” (директор Олена Бойко), яке за півтора десятиліття випустило в світ уже сьому книгу Володимира Мельниченка, зробило свою роботу, як завжди, професійно вишукано й витончено, на звичному для нього високому поліграфічному рівні.
Нарешті скажу, що давно не зустрічав такого фундаментального збірника статей одного автора з таким унікальним осягненням українознавчих тем і видатних осіб, з такою глибиною роздумів і висновків, з таким актуальним значенням для сучасності та ще й об’єднаних єдиною турботою про наші духовні криниці.

——————————
1 Мельниченко В. Мої духовні криниці. Статті та інтерв’ю ХХІ століття. — К.: Либідь, 2019. — 752 с.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment