Є ще порох у порохівницях

Марія МЕЛЬНИК,
член НСЖУ, с. Котюжани Вінницької обл.

Якось по радіо нашого райцентру почула розповідь Олени Миколаївни Панченко з села Котюжани про волонтерів. З радісним хвилюванням, щиросердно, як на сповіді, розповіла вона про своїх односельців, що уболівають, переймаються долею військовиків, які захищають нашу Батьківщину у війні з російськими загарбниками на Донбасі. Вона квапилась сказати добре слово про кожного котюжанівця, боялась, що забуде чиєсь ім’я у цій святій справі. Я прислухалась до її хвилювання, бо в ньому відчувала її непідкупну любов до України. Майнула втішна думка: “Ага, є ще порох у порохівницях, ще не вичерпалась сила українців!”
Я одразу зателефонувала цій неординарній жінці і запитала:
— Олено Миколаївно, чому Ви взялися за допомогу нашим військовим? Це ж не мед: збирати по людях продукти, зберігати, готувати, пакувати, вантажити — то велика відповідальність.
— Але ж нахабний окупант топчеться по українській землі, глумиться над народними святинями. Наші хлопці на передньому краї боротьби з ненависним ворогом, а ми ж за їхніми плечима, як у Бога за дверима, живемо в безпеці, спокійно спимо. То чи можемо не турбуватись про них, якщо тебе гризе сумління, що наші під обстрілами, смерть заглядає їм в очі, дражнить, замахується косою… І не відчепитись від надокучливих передбачень: що ж треба робити, як жити, щоб колись не було соромно за нас нашим дітям? Щоб ми могли чесно дивитись їм в очі, не відчуваючи провини, що не зберегли для них незалежну Україну.
О. М. Панченко не могла бути осторонь страшної війни, що впала на нашу землю, — познайомилась з небайдужими людьми, зокрема з Марією Юріївною Мельник з Мурованих Куриловець, з пораненим учасником війни на сході України Сергієм Михайловичем (позивний “Одесит”) з Вінниці, з Ігорем Тимчиною (позивний “Тім”), госпітальєром медично-добровольчого батальйону. Олена Миколаївна у захваті від цих людей: вони своєю волею, за покликом серця взялися допомагати нашим бійцям харчуванням та обладнанням. У перші дні війни волонтери не так по нитці голому на сорочку збирали, як своїм постачанням присоромили та злякали владу, бо вона ж добре знає, що голос народу — то голос Бога. Тоді керівництво держави поспішило забезпечувати ЗСУ, як годиться. У перші роки війни добровольчі батальйони та Правий сектор на передовій лінії воювали з російськими загарбниками — тоді від держави вони отримували лише зброю і обмундирування. А харчування та інше обладнання, матеріали для укріплення, щоб захиститись від обстрілів, від непогоди, — те все хлопці мали шукати. І підставляли плече волонтери, виручали у найскрутніші моменти. Підготувати провізію на передову лінію війну — то дуже морочлива справа. Відповідальна, старанна, ця жінка доскіпливо мізкувала, де взяти м’ясо, овочі — і багато чого знаходила… у себе вдома. М’ясо законсервувала з квасолею в томаті. Своїх бобових не вистачило, доводилось на базарі купувати — але наїдки вийшли смачнючі. Дочка і зять О. Панченко всяку роботу виконують швидко і досконало: на своєму городі виростили добірні овочі. У сім’ї всі люблять квашені овочі — тож загорілись привезти їх солдатам. Але як, у чому доставити цю поживу аж на Донбас? Кинулись до своїх односельців, доброзичливих і співчутливих. Один із них — голова агропідприємства “Зарічне” Василь Михайлович. Він часто повторює: “Олено Миколаївно, ти тільки скажи: чого і скільки треба, і я привезу!” І того ж дня доставив мішок борошна, крупи, цукор, картоплю, діжечки пластикові на 30—40 літрів і все необхідне для військових укріплень у землі: сокири, пилки, молотки, цвяхи, кабель, електрообладнання. Такий цей Василь Михайлович — невтомний, безперебійний, безвідмовний — і прізвище у нього підходяще: Безпрозваний. Інший підприємець — ветлікар Віктор Цимбалюк. Тим, хто турбується про бійців, ні в чому не відмовить — сам зробить. Тож на своїй вулиці організував збір продуктів для наших захисників на сході.
І ось усі клопоти, турботи волонтерів позаду: мікроавтобус, добром напакований, готовий виїхати з Вінниці на схід. Випробуваний непередбаченими перешкодами екіпаж: Марія Юріївна, Сергій Михайлович, Тимчина Ігор. З ними військовики підтримували телефонний зв’язок. Тож нетерпляче виглядали їх, потерпали, чи благополучно доберуться волонтери на передову лінію. Нарешті радісна зустріч: вітання, побратимські обійми. А Марії Юріївні не терпілось пригостити солдатів домашнім. А відкрила діжечки з квашениною — пахощі кропу, часнику, вишневого листя сп’янили хлопців. Суворі, загартовані, невибагливі солдати були розчулені: “Далекі, незнайомі мирні люди потурбувались про нас: придумали ж, наквасили овочів і привезли за тисячу кілометрів! Не забули про електричне обладнання — цінують наше служіння рідній нації. То ми не якісь безрідні, не сироти: у нас є Батьківщина, Україна. Разом з нашим народом, дасть Бог, вистоїмо…”
Наближались Різдвяні Свята. У Котюжанах усі готувались до святої вечері з 12-ти страв — і багатьох мучило сумління, що в цей час наші солдати тільки мріють про рідний дім, про домашні наїдки, а замість цього микаються на цій страшній війні, дзигонять на морозі. Як же їм допомогти? І волонтери надумали: і коляди, і гроші за них присвятити захисникам України. Ще Віфлеємська Зірка ховалася за жмутами сонячних променів, а веселий гомінливий гурт співців котився вулицями села. Лунала величальна, розкотиста мелодія, зворушувала серця людей тріумфальною звісткою про народження Христа-Спасителя. То під акомпанемент талановитого баяніста Василя Анатолійовича Баланчука колядували кращі співці села Котюжани: Людмила Володимирівна і Леонід Володимирович Дудки, Наталя Павлівна і В’ячеслав Володимирович Гулеваті, Наталя Володимирівна і Андрій Федорович Сеники, Ганна Миколаївна Габро, Людмила Михайлівна Войтенко, В’ячеслав Іванович Скоропад, Наталя Іванівна Безпрозвана, Надія Іванівна Дорош. Дорослим підспівували діти, пишались довіреною справою. По закінченні з торби виймали гроші, лічили, не могли нарадуватись: “Ого, скільки! Аж 9540 гривень!” І тут внучка Олени Миколаївни, восьмирічна Софійка, сказала своє слово: “Ще візьміть, будь ласка, мої п’ятсот гривень для наших воїнів! Вони ж нас захищають”. І весь заробіток колядники віддали для потреб військовим на передовій: на електрообладнання, ліки, мийні засоби (мило, шампуні, креми), пральні порошки, цигарки тощо — і в лютому 2019 р. поспішили відвезти на Донбас.
І знову мріються дороги на схід. На свято Христового Воскресіння котюжанівці планують традиційними пасками, смаколиками, смаженею привітати наших захисників з Великоднем. Сергій Михайлович та Ігор Тимчина обіцяли взяти з собою на передову і Олену Миколаївну Панченко. Сповнена радощів, вона відповіла: “Ну, а хто ж, як не ми?!”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment