Іншого разу не було

Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос.
Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві “Ярославів Вал” улітку.
Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.

Ростислав Доценко
Добре пам’ятаю перше враження від нього.
Невисокий, трохи присадкуватий, чоластий і з тихим голосом інтелігентний чоловік.
“Ростислав Доценко”, — представився, і я відразу ж згадав, скільки суперлативів чув на його адресу від свого приятеля Валентина Корнієнка, що працював у відділі художньої літератури надзвичайно популярного тоді тижневика “Україна”, де я підробляв у ролі літературного консультанта, листовно пояснюючи початківцям вади їхніх творінь і закликаючи наполегливо читати класиків, щоб учитися в них писати.
Валентин давав мені твори Вільяма Фолкнера, Едгара По й Оскара Вайльда в перекладах Ростислава Доценка, де я втішався особливою українською мовою, що мало нагадувала нашу повсякденну українську радянську мову. Корнієнко повторював: кожному молодому нашому авторові треба зробити обов’язковою лектурою переклади Євгена Поповича, Юрія Лісняка, Анатолія Перепаді й Ростислава Доценка, щоб ті автори справді вивчили нашу мову саме від цих перекладачів.
Тоді в Україні було яскраве сузір’я майстрів художнього перекладу. До названих Корнієнком треба додати геніального Миколу Лукаша, його славного соратника Григорія Кочура, неперевершеного перекладача “Одіссеї” та “Іліади” Бориса Тена, а також Євгена Двоб’язка, Дмитра Паламарчука, Андрія Содомору, Дмитра Павличка, Івана Дзюбу, Ольгу Сенюк, Олексу Синиченка, Віля Гримича, Михайла Москаленка, Дмитра Андрухова. Тоді тривав бум перекладної літератури — у “Дніпрі”, “Веселці” й “Молоді” виходили популярні серії видатних творів світової літератури. Новинки її щедро публікував і журнал “Всесвіт” (особливо в час редакторування в ньому Дмитра Павличка). А ще ж раніше такі були епохальні, як “Пан Тадеуш” Міцкевича та Вольтерова “Орлеанська діва” в перекладі Максима Рильського. Або його феноменальні відтворення прози Гоголя, де Гоголь звучить, здається, ще сильніше й природніше, ніж в оригіналі; справді конгеніальні переклади. Іван Малкович ось уже вкотре перевидає їх у своєму видавництві “А-ба-ба-ґа-ла-ма-ґа”.
І ось, знаючи Ростислава Доценка заочно, я нарешті офіційно знайомлюся з ним. Я — завідувач відділу критики “Літ. України”, а Ростислав Іванович пропонує свою статтю для друку. Стаття оглядова: автор скрупульозно перелічує, що зі світової класики вже з’явилося в українських перекладах, а що треба невідкладно перекладати й видавати, щоб не надто відставать од світового літпроцесу. Я приголомшений огромом інформації. Це ж треба тримати в полі зору різні літератури! Невже все те посильно одній людині? Виявляється, посильно, якщо та людина Ростислав Доценко. Валентин Корнієнко сказав мені, що потужний у роботі Ростислав Іванович працює за цілий науково-дослідний інститут.
Його стаття вийшла в газеті. Але вже зранку в день появи газети розлючений редактор Віталій Виноградський викликав мене “на килим”. Редактором аж трусило: “Ви кого мені підсунули?!” — прошипів він. Я не розумів, про що йдеться: “Де? Кого?” І тут редактор викричав мені, що в ЦК партії йому так усипали, що він мало не забув, як його звати.
Я справді не знав тоді, які ж це гріхи записано за Ростиславом Доценком, що ж там у минулому в нього таке, бо ж із редакторових слів і з його тону виходило приблизно таке: це небезпечний державний злочинець, який загрожує існуванню якщо не всього СРСР, то принаймні УРСР.
Пішов у спілчанську бібліотеку. Знайшов кілька книжок у перекладі Доценка. Приніс у редакцію і поклав перед перелякані очі Виноградського: дивіться, мовляв, його переклади друкують, то чому ж нам у газеті заборонено друкувати його статті? Редактор якусь мить повагався в роздумах, а відтак знайшов універсальну відповідь: “Там, наверху, їм видніше — вони все знають. Наше діло маленьке — нам виконувати, що накажуть!..”
Розпитав Корнієнка, чому таке ставлення до Ростислава Івановича? Що за шлейф, про який мені торочив редактор, тягнеться за ним? Валентин у загальних рисах пояснив: Доценка ще студентом заарештували й засудили за політичним звинуваченням. Але ж потім його реабілітували. А це, бач, знову змінюється політична погода, бо йому знову навішують усяких собак.
Аж через тридцять з лишком років я одержав відповідь, як мовиться, з перших рук. Доценко подарував мені свою книжку “Світлі думки проти ночі (Афоризми і щось близьке до них)”, де він у післяслові під псевдонімом ЕР Дек описав свою життєву одіссею. Там прокоментовано цей етап його біографії, коли він, дев’ятнадцятилітнім, 1950-го вступив до столичного університету на філфак. “А звідти за останнім сталінським “оргнабором” на межі 1953 року, звинувачений в “українському буржуазному націоналізмі” (“російського” не водилося в принципі), разом з двома однокурсниками — Грицьком Волощуком та Миколою Адаменком, шугонув на 8 років розбудовувати концтабірний комунізм на “неісходимому” сході Союзу. В таборах він запізнався з розмаїттям в’язничної громади різних поколінь аж до “лісових братів” з Литви і хлопців з УПА та ще таких провідних діячів українського національно-визвольного руху як Володимир Горбовий, Йосип Сліпий та інші непересічні особистості”.
Знаючи умови існування в’язнів радянських концтаборів, неймовірне катування їх непосильною працею, важко повірити, що саме там Доценко самотужки — способом самоосвіти — освоював політекономію, філософію, літературу й іноземні мови. Навіть робив перші свої художні переклади. Без університетських менторів і творчих семінарів. У перекладацтві, котре вимагає виучки й виучки (ремесло ж це має сотні загадок і секретів!), він сам став собі “школою” і курсами підвищення кваліфікації. За словами Корнієнка, Ростислав вийшов на волю вже готовим перекладачем.
Ще цитата з Доценкового автожиттєпису, котра пояснює, що, як і чому відбувалося тоді в його житті, коли він в ув’язненні поглинув гору всякої важливої лектури: “Ідеологічно “підкувавшись”, Ростислав став одним із співзасновників уже інтернаціональної “Групи революційних марксистів”, яка мала на меті поборювати тоталітарний режим в СРСР, за що одержав додаткових 7 років ув’язнення. Загалом відсидівши десять літ плюс три місяці і, не діждавшись третього присуду, на який один час всерйоз “накльовувалось”, з мордовських конопель несподівано-сподівано шубовснув у київське шістдесятництво (де радо познайомився з двома Іванами — Світличним і Дзюбою, з Аллою Горською і Ліною Костенко та іншими просвітлими особинами тих явно відродженських років). А на підставі довідки про зняття першої судимості — була ж саме хвиля відлиги! — поновився в тому самому КДУ, який успішно й закінчив 1965 року…”
Отже, Ростислав Іванович був персоною non grata. Формально до нього начебто й не могли причепитися, але той, кому це треба, легко здогадувався, чим він дише і що в нього на думці. Колишній робітник на будівництві Волзької ГЕС ім. Леніна, а потім Чунського домобудівного комбінату Іркутської області (це в роки неволі) попрацював редактором видавництва “Дніпро”, де був людиною справді на своєму місці. Та згодом його звідти “вичистили”, і він — з його інтелектом, з його ерудицією, зі знанням мов! — був редактором Центральної наукової сільськогосподарської бібліотеки. Справді неймовірна наруга над людиною такого масштабу.
Сім його років у “Дніпрі”, де він одержав од свого талановитого колеги Анатоля Перепаді титло “редактор доброї крові”, — це кілька його перекладних книжок (романи Вайлда, Фолкнера, Купера, збірки оповідань Марка Твена й Едгара По). Це літпортрети Гемінгвея й Фолкнера. Це сенсаційна стаття “Мовна бистрінь і словникова нетеча” (про прикрі недохопи лексикографії в Радянській Україні), що побачила світ 1966 року у “Вітчизні”, була надрукована в лондонському часописі “Визвольний шлях” (його видавець — ОУН). Можна тільки уявити, як це ускладнило Доценкові можливості для друку в Україні!
Суслов у Москві, а Маланчук у Києві взялися до нового “закручування гайок” і до призначення нових офірних індивідів. А до них автоматично приєднували тих, хто раніше був призначений ворогом ладу, і, хоч їм і погасили судимості й нібито дозволили бути рівноправним у всіх сенсах і з політичними безгрішниками, тепер вони знову опинялися в зоні ризику, перманентної підозри та безжальних обмежень на самореалізацію.
Доценко попрощався з “Дніпром”, де його щиро шанували за високий професіоналізм, інтелігентність та доброзичливість. Змушений був полишити роботу над 12-томником українського Джека Лондона, котрий він, мов добра мати дороге дитя, випестував, і це стало справді резонансною літературною подією — незмінно популярного американця з його “Мартіном Іденом” та “Білим іклом” масово читали українською.
До нього навіть виявили своєрідний гуманізм. Не звільнили, причепившись до чого-небудь (порушення трудової дисципліни, зрив графіка засилу рукопису в друкарню чи ще щось) — йому дозволили піти з роботи за власним бажанням. Гамуючи в душі небажання розлучатися з любою роботою, написав: “…прошу звільнити за власним бажанням”. Звільнили.
Хоч і як шкода було справування в редакції зарубіжної літератури, де він був у своїй органічній стихії, де його присутність багато важила для успіху всього, що там робилося, і де він відчував адорацію до себе найбільших авторитетів художнього перекладу, сказав собі: це — ще не катастрофа. Якщо він умудрявся перекладати навіть у неволі, то тут має для цього необмежені можливості. А друк, видання перекладів? Доведеться потерпіти. Головне — працювати над усім тим, що він собі напланував.
Отже, сільгоспбібліотека — й робота не дуже до серця. І великі проблеми з друком, як це було з усіма неблагонадійними. Добре, що хоч не ввели його в списки тих, чиє ім’я взагалі не мало з’являтися ні в ЗМІ, ні в книжках. Доценко мав право інколи опублікуватися. Але, як кажуть, суто гомеопатичними дозами. Оце саме тоді в “Літ. Україні” і з’явилася його стаття, що викликала в ЦК грім і блискавки.
Приблизно в той час я читав Доценкові переклади оповідань Вільяма Фолкнера, котрі оприлюднило окремою книжкою “Червоне листя” видавництво “Дніпро” в популярній тоді серії “Зарубіжна новела” (до речі, то була вже двадцять дев’ята книжка серії).
Я зберіг те видання “Червоного листя” до сьогодні. Розгортаю книжку й поринаю в особливу мовну атмосферу. Пригадую, як особливо вразила вона мене тоді, коли читав “Червоне листя” вперше. Переважна більшість тодішніх перекладів створювала враження кальки з російської (а немало зарубіжних творів і насправді перекладалися не з оригіналу, а з російської; отже, переклад… із перекладу). Тут це було виконано з оригіналу. А головне — цей текст несе в собі неповторний аромат і чар питомої української мови.
Може, тоді назагал в Україні й не аж так помітно було, як планомірно витісняється буквально зі всіх сфер життя українська мова, бо все вміло камуфлювалося прекрасними лозунгами про культурно-духовний розквіт націй в СРСР. Але нам, журналістам і літераторам, було виразно помітно: українська давно стала безнадійно непрестижною. Всі наші міста, разом навіть із тими райцентрами, де є хоч якась промисловість, уже російськомовні. Виняток — Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Рівне, Луцьк. Неймовірно збіднювалася і регламентувалася лексика, дозволена для вживання в літературі й у ЗМІ. Реєстр слів, підданих репресіям і загнаних у гето застарілих, не рекомендованих до вживання, склав би кількатомовий словник. Пам’ятаю, як заступник редактора “Літ. України” Борис Гончаренко викреслював у моїх текстах “завше”, “відтак”, “відтепер”, “поквапом”, “правдомов’я”, “крицевість” та чимало інших, обурено допитуючись, де я всього цього (так у нього звучало!) словесного сміття набрався. Мовлялечки, є справді сучасна українська мова, і її злочинно засмічувати всякими архаїзмами та недолугими неологізмами, що спотворюють і компрометують її.
Цікаво, чи він вірив у те, що казав, чи лукаво напускав демагогічного туману, виконуючи партнастанови? Бо ж був чоловіком, м’яко кажучи, куценького розуму і звичайним графоманом, якому не вдавалося приховати свою люту заздрість до людей талановитих. Він, бідака, аж зеленів од нападу ненависті, коли перед його налиті кров’ю очі лягали статті, скажімо, Гуцала, Щербака, Павличка, Шевчука.
А тут — ще й Ростислав Доценко! Той Доценко, який пише без оглядки на всі рекомендації і вимоги з приводу дозволених і не дозволених слів. Пише так, нібито це його не стосується. Дозволяє собі те, що не дозволено. І хто він такий? Суб’єкт із назавжди підмоченою репутацією! Легко передбачити, що його попереду чекає! А попереду чекає те, що вже було в нього позаду! Приблизно так вичитували мені редактор і його заступник після публікації вже згадуваної Доценкової статті, котру вони помилково пропустили на сторінки письменницької газети. Проочили, мовляв. Визнаючи свою помилку, звинувачували мене, що це я вчинив цей контрабандний підступ. Тобто приписували мені те, чого не було. Не приписую собі такого героїзму. Я, неофіт критичного цеху, який щойно появився в газеті, уявлення не мав, хто бажаний, а хто не бажаний на сторінках “ЛУ”. Ростислав Доценко був не просто небажаний, а категорично небажаний. І мені наказано це затямити.
Зрештою, це — окрема тема, котру, якщо викладати й коментувати кожен випадок, потрібно багато часу й багато місця. Доценко — один із сотень (якщо не тисяч), якого постійно піддавали остракізму. За все. За біографію, за переконання, котрі — якщо він і не декларував їх, — легко вгадували. За творчу практику, котра йшла абсолютно врозріз із усіма тодішніми настановами й критеріями. Одне слово, був він чоловіком неблагонадійним, а тому й приреченим на відлучення від “сродної”, за висловом Григорія Сковороди, праці.
Не одну творчу людину було саме в такий спосіб знищено — й вона не змогла самореалізуватися. Одні впадали в безвиводну депресію й, безсило опустивши руки, полишали будь-які творчі чи наукові спроби. Інші потрапляли в обійми зеленого змія і вже не здужали випливти в нормальне життя з алкогольного моря, знаходили на його дні свій кінець.
Ростислав Доценко виявився напродив вольовитим і цілеспрямованим чоловіком. Він не чекав сприятливих обставин, за всіх умов лишався самим собою. І працював, мов каторжанин, у якого немає іншого вибору.
Сам Доценко наголошує на своїй любові до афоризмів. І на тому, що не міг відмовити собі в задоволенні перекладати афоризми Франсуа Ларошфуко, Ралфа Емерсона, Амброза Бірса, Бернарда Шоу, Андре Моруа, Карела Чапека, Габріеля Лауба. Це — окрім “множинно присутніх у Доценкових тлумаченнях Оскара Вайлда та Станіслава Єжи Лєца”. На мою гадку, все те й інспірувало його “афоризмування”: у часи його недрукування все-таки оприлюднював у періодиці окремі свої афоризми, сентенції та максими під псевдонімами чи й зовсім анонімно.
Хтось із великих назвав афоризм конспектом роману. А ось Доценкова дефініція цього шедеврального міні-жанру: “Афоризм — це не так “від великого до смішного”, як “від великого до смутного”, в тому авторові важко опонувати. Несподіваний зигзаг думки, котра тільки прикидається жартом. Згадується чиєсь: “У кожному жарті — лише частинка жарту”. Доценкова збірка — то й демонстрація його віртуозного володіння жанром і ще одне свідчення можливостей афоризму висловити якщо не все, то майже все про світ і людину в ньому. Це справді неймовірний жанр, котрий просто не уявляється без гри гострого розуму, вибухів парадоксу. Я маю цілу колекцію видань світової класики афоризму.
Читаю Доценкові афоризми. Втішаюся ними і розкошую розумом серед них. “Деякі люди нічого не кажуть, а потім зрікаються своїх слів”. “Життя — це мистецтво, ото лиш біда, що забагато ремісників у ньому”. “Коли здійснюються утопії, утопістів найпершими й топлять”. Або ось ще: “Чим більше од, тим одіозніше поезія”.
Чом не діагноз стану літератури періоду соціалістичного реалізму? А ось про те, кому і як щастить у письменстві: “У літературі, як і в коханні, треба, щоб і вона тебе вибрала”. “Часом останнє слово належить тому, хто не має і першої думки”.
Просто несила зупинитися в цитуванні цих вербальних феєрверків. Доценко буквально фонтанує парадоксами, гіркими дотепами й артистично висловленими сентенціями. Якщо в нас є такі афоризми, то нам нічого комплексувати й нітитись перед літературами, де є Монтень, Гельвецій, Вовенарг, Ліхтенберг, Теофраст чи Лабрюйєр.
Цікаво, що в Доценкові уживався не тільки майстер суперлаконічного вислову, а й політичний мислитель, соціолог. У “Світлих думках проти ночі” є чимало максим, котрі нагадали мені “Володаря” Нікколо Маккіавеллі, “Владу” Бертрана Рассела і “Листи до братів-хліборобів” В’ячеслава Липинського. Ось, скажімо, така полемічна теза: “Похваляємось запорозьким республіканізмом, але забуваємо, що на певному історичному етапі автократія таки виправданіша, бо вона прищеплює державницький первень громаді, а з ним у крові вже легше й демократичну державу виборювати”. Гадаю, тут із Ростиславом Доценком готовно солідаризувався б Пантелеймон Куліш, у якого читаємо чимало застережень з приводу запорозької вольниці й політичного анархізму козацтва, де поряд зі звитяжним лицарством не було державницького інстинкту, що поінколи перетворювало його на авантюристичних ландскнехтів, які ладні були вмирати за чужі землі й інтереси, забуваючи свої.
Ще одна теза Доценка, в якій він перегукується (очевидно, сам того не відаючи) з Богданом Цимбалістим, автором болісної своєю відвертістю й національною самокритикою книги “Тавро бездержавності”: “Довговічне безхребетне українство і далі (попри помаранчеві зрушення) приявне з неясними наслідками, які можуть бути й трагічними, бо історія не все грається в піддавки з тими, хто не здатен сприймати її уроків і не може відсахнутись від задавненого “навсібічуклінства” й “мояхатаскрайства”, не здатен скористатись тими просвітлинами, що їх вона надає хіба раз на віку, а то й не раз на цілу вічність”.
Читаючи всі ці лаконічно висловлені розмисли, допевнюєшся, що Доценкові студії з філософії, історії та політекономії в табірні літа не були намарними — він зірко орієнтувався в реальності за будь-якої політичної погоди й поточної ситуації. Він мав емоційний інтелект, що породжує гостру інтуїцію. А про різнобічність його ерудиції я вже казав. Саме з такого типу індивідів виходять справжні політичні діячі й духовні лідери.
Завдяки приятелюванню з Валентином Корнієнком, що був одним із найближчих до Ростислава Івановича людей, я знав, над чим Доценко працює, жадібно читав ті його переклади, котрі йому пощастило видати до того, як його було майже відлучено від видавництв і періодики. Тоді ми інколи зустрічалися або в Корнієнка вдома, або ж у видавництві. Тоді я трохи збагнув особливість його натури. Ростислав Іванович був, як мовиться, річчю в собі. Підкреслено чемний, навіть ніби аж знуджено або іронічно спокійний, він, очевидно, саме таким і був в уявленні тих, з ким спілкувався на відстані чи був у звичних робочих стосунках. Але згодом я несподівано побачив ще одного Доценка.
Його стриманість швидко злітала з нього, коли заговорював про те, чим він захопився і не терпелився вилити своє захоплення. Від нього я вперше почув про дивного (“майже геніального!”) поета Леоніда Лимана. Думалося, Ростислав Іванович дещо тут перебільшує — я ж нібито знаю всіх найпомітніших поетів української еміграції. І ось — добірка віршів у газеті “Жива вода”, котру, переборюючи всі перешкоди (безгрошів’я, нападки педагогів радянського закрою і т. ін.), героїчно видавав Дмитро Чередниченко, який з незмінною адорацією ставився до Ростислава Івановича, бо розумів, кого маємо в його особі. До речі, майже щономера в “Живій воді” Доценко подавав твори невідомих в Україні наших письменників, яких лиха доля закинула в різні країни світу.
І ось — відкриття Леоніда Лимана.
Наткнувся поглядом на його вірш “Краматорськ”:

Робочий потяг з Красного Лиману,
Спинившися, приїхав уночі.
Коли свердлили височінь весняну
Високих домен вогненні смерчі.
І танки йшли з заводу на платформи;
Зенітки збили, але свій літак,
Донбасівець (за браком уніформи)
Ішов на фронт, одягшись у піджак…
…Лишились там індустріальні клени,
Робочі клуби вицвілі й бліді.
Вже шоста осінь, як віднято в мене
Залізне місто, де я жив тоді.
Минулого не треба повертати —
Чомусь тривожно в серці вирина
Останній поїзд, без рушниць солдати
І жінка, що ловила шпигуна.

Доценко з його бездоганним естетичним смаком одразу відчув: це дивовижний вірш. Абсолютний літературний мінімалізм; майже всі слова тут вживаються в їхньому автологічному значенні, ніякої метафорики й “піротехніки” — й раптом така пронизлива тривожним настроєм картина, такий безглуздий комізм, ба навіть абсурд ситуації (“Зенітки збили, але свій літак…”, і ця жінка, якій маряться шпигуни там, де їх і близько немає…)
Лимана відкрив для України — та й для діаспори, й для самого Лимана, який, домежно закомплексований, вперто не хотів вірити в себе, — саме Ростислав Доценко. Він зібрав усе, що написав Лиман — той дебютував (саме під нещадним тиском Доценка!) книжкою… у 80 літ.
І яка ж книжка!

Однакова романтика портів
Нью-Йорку, Севастополю, Бізерти…
Повсюди та ж неумолимість слів:
“Коли від’їхати — це трохи вмерти”.
І погасають, як даремний міт,
Усі чуття, нікому непотрібні;
Нове життя і зовсім інший світ,
Як гостя ждуть на заході чи півдні.
(Ще вчора нас безжурно пестив сміх,
Коли напала випадкова злива).
Хай буде так: на всіх шляхах своїх
Людина є по-своєму щаслива.
Вже в невідоме корабель несе
(Немов новонароджений тепер ти).
Усе залишено, забуто все
(Коли від’їхати — це трохи вмерти).

Уже згодом, пишучи своїх “25 українських поетів на вигнанні”, я знову й знову перечитував Лимана, чиї вірші, розкидані хтозна в яких малотиражних часописах далеких літ, так бережно зібрав Доценко і явив нам абсолютно невідомого, але беззаперечно видатного поета з такою химерною долею.
Цікаво, що ніхто з наших маститих літературознавців, котрі багато зробили для повернення в Україну імен і творів діаспорних письменників, не зауважив Лео­ніда Лимана. Про його життєву історію докладно оповів Юрій Шерех у своїх мемуарах “Я — мене — мені… (і довкруги)”, а також Доценко в літпортреті “Лео­нід Лиман зблизька і здалеку”, що став передмовою до Лиманової книжки. “Вір­ші Лиманові родом з глибини душі, напрочуд відкритої духовно, щирої і щемливої у своїх проявах, — пише Доценко. — У назверх спокійно виважених словах поета чути чарівні музичні ритми, інтонаційні переливи рядків бринять відголосом вічності, яка завжди присутня в кожному з нас, поки ми живі”. І наводить чи не всі відгуки про твори Лиманові, оскільки чи не всі вони давно стали раритетними. Маланюк, Шевельов, Лавріненко, Державин, Лесич — усі вони не скупилися на суперлативи, мовлячи про дебют того, хто заповідався на великого поета, а потім, мовби злякавшись цих голосних захватів, замовк. Ніби сам убив у собі поета.
Доценко відкрив ще й видатного прозаїка Лимана — автора єдиного твору “Повість про Харків”. Але ж якого твору! Пам’ятаю, як у студентські роки я захоплювався щойно опублікованими Андрієм Платоновим та Юрієм Олешею, вважаючи ту прозу шедевральною, бо таку художню енергетику слова, як у них, зустрічаєш дуже рідко. І от щось абсолютно суголосне, пронизливо українське в “Повісті про Харків”, де майже кожен епітет — то ціла повість або соціологічне дослідження. Ось, наприклад, він пише про людей, у яких “були соціалістичні обличчя”. І, якщо йти слідом за Доценковим визначенням, що “справжній художній твір — це таки водночас і охудожнений документ доби”, то треба сказати, що “Повість про Харків” — не тільки тріумф художності, а й воднораз документальніший текст, ніж сотні документів. Лиман показав, що саме художнє слово може вразити значно сильніше за документ.
У переддення незалежності і в роки незалежності, коли Доценко зміг вільно друкуватися, він устигав буквально за десятьох. З’явилася окремими виданнями ціла низка його перекладів. Кожен із них — важлива літературна подія. Мабуть, ніхто зі справжніх філологів не заперечить, що видатні наші перекладачі рятували для національної літератури мову від домежного спріснення, лексичного збіднення й зросійщення. Україні пощастило на три генерації видатних перекладачів, які, не взоруючись на цензуровані словники української мови, несли свій словник, творили в перекладних книгах питому українську без зросійщеної корозії. І Доценко — одна з найголовніших дійових осіб.
Уже знаючи Доценкові інтелектуальні обрії, бачачи його жадібність до справді розумної лектури, я зовсім не здивувався, відкривши в його особі глибокого літературознавця й критика. Я дуже люблю Фолкнера. Перечитав не тільки всі його твори, що є в українських і російських перекладах, а й усе, що написано про нього. Але не знаю нічого сильнішого за Доценкову студію “Фолкнер: на підступах до стилю письменника”. А про Фолкнера ж писали і Дмитро Затонський, і Тамара Денисова, і Петро Палієвський, і Борис Грибанов (це тільки ті імена, що відразу спали на згадку), але саме Доценкова подорож неповторним фолкнеровим стилем, його вглиблення в примхливу архітектоніку періодів прозаїка, докладний коментар про причини й значення саме такого “плетива словес” письменника, оригінальна рецепція всієї творчої філософії великого американця захоплює і створює прекрасну ілюзію, що це — справді єдино точне прочитання складної Фолкнерової прози й найточніша інтерпретація його образів і мотивів.

Далі буде.
Закінчення. Початок у ч. за 2019 рік

“Фолкнер не знав “остаточної редакції”, не знав внутрішньої заспокоєності — повсякчас маючи на оці людину в її боротьбі зі своєю долею, і думка його не втрачала контакту з реальною дійсністю, а чутливість до складності буття ніколи не притуплювалася, — пише Доценко. — Розкутість та свободу генія він ставив понад бездоганною витонченістю таланту і часто йшов на ризик можливої поразки (і саме за цю рису високо цінував Томаса Вулфа, а Гемінгвеєві закидав надмірну обережність), бо вірив і твердив, що “іншого шляху створення чогось справді вартісного — немає”. Ще важлива заувага про особливість Фолкнерового письма: “Часто-густо, порушуючи формально-граматичну правильність фрази, припускаючись алогізмів, він створює ілюзію “першоприсутності” при творенні думки, коли синтаксична й логічна впорядкованість не встигає за динамікою мислення та імпульсивністю емоційних переживань. З другого боку, постійні повтори слів та образів, морфологічних форм і синтаксичних зворотів, паралелізм у структурі окремих речень (характерні початки абзаців у Фолкнера: але, отож, бо) — допомагали письменникові зберігати єдність і спадкоємність людського досвіду, відтворюваного як процес”.
Доценко не тільки добре орієнтувався в зарубіжних літературах. Він знався на нашому письменстві, що творилося поза межами України. Лиман — то не єдиний епізод із його багатолітньої роботи з повернення в Україну літературних імен і текстів. Запам’яталися його публікації творів (та цікавих сильветок про авторів) Галі Мазуренко, Герася Соколенка, Михайла Ситника, Василя Онуфрієнка, Олександра Смотрича, Павла Маляра. Пам’ятаю, як він рішуче мовив: “Якщо автор написав хоч десяток талановитих фраз — вони мають бути знані в Україні!” В цих публікаціях Доценко незмінно демонструє високий літературний смак, добираючи твори справді художньо повнокровні навіть в авторів другого, третього або четвертого ряду. Тобто — не чільних представників літератури й української діаспори, яких швидко “розібрали” Іван Дзюба, Микола Жулинський, Микола Ільницький, Тарас Салига, Юрій Ковалів, Леонід Куценко, Володимир Поліщук, Григорій Клочек. З усіх тих публікацій Доценка може скластись цікава антологія. На жаль, він її не уклав. Чи не планував цього робити, чи не встиг через раптову смерть.
Нещодавно видавець, поет і перекладач Олег Жупанський, довідавшись про те, що я пишу про Доценка, подарував мені автобіографічну книжку Кнута Гамсуна “На зарослих стежках”. Сказав, що тут є дуже цікавий матеріал Ростислава Доценка, який написав про те, чого не знають українці і свого часу зовсім не взяв до уваги Захід.
Допитливий та доскіпливий Ростислав Доценко з’ясував істотні подробиці з життєвої історії Квіслінга й голод в Україні 1921 року. Розшукавши малознану статтю Євгена Маланюка, надруковану в малотиражному діаспорному часописі, Доценко, коротко зреферувавши її, подав розгорнутий коментар “Гамсун, голод і колаборантство”, в якому окинув поглядом широкий історичний контекст, котрий чомусь ігнорували ті, хто писали про постать Відкуна Квіслінга, засудженого до смертної кари за колаборацію з гітлерівськими окупантами.
Як відомо, після Другої світової війни в Норвегії саме за колаборантство було піддано тотальному остракізмові великого письменника, лауреата Нобелівської премії — Кнута Гамсуна. Маланюк, за словами Доценка, прощався з тим письменником, який виразив скандинавське національне “обудження” (слово Маланюка) й мимоволі став жертвою своєї політичної наївності в глибоко старечому віці. І претензії до того, хто був світовою літературною славою Норвегії, як нині вже це кваліфікують у Норвегії історики й правознавці, були явно перебільшені й безапеляційний його осуд містив у собі домінування емоцій над логікою. Історія життя одіозно знаменитого політика Відкуна Квіслінга має в собі українські сторінки, чомусь ретельно приховувані і від українців, і від так званої світової громадськості.
Доценко нагадує, що першими європейцями, які заговорили про страшний голод 1921 року в Україні, були двоє норвежців. Це відомий учений і мандрівець Фрітьйоф Нансен та молодий дипломат і професійний військовий Відкун Квіслінг. “Європа мовчала” (цитую відомі слова Олександра Олеся) про те, що цей голод і свою безпосередню причетність до нього ретельно приховує Кремль. Капітан Квіслінг, який працював у норвезькому посольстві, писав у женевському бюлетені Міжнародного комітету допомоги Росії: “Їдучи в Україну, я поцікавився в Москви даними про становище там від добре поінформованих осіб. Вони сказали мені, що становище в Україні дуже погане, голодує близько півмільйона людей. Насправді кількість голодуючих в Україні у 6 з чимось разів більша”. І далі такі подробиці в автора: навесні 1922 року на українському Причорномор’ї голодувало 4—5 мільйонів. Та й, зрештою, все населення України страждало від голоду. Квіслінг пов’язує голод не тільки з неврожаєм, а й із нещадною реквізицією продовольства в Україні. Ось він наводить приклад Запоріжчини: “…коли поїдеш у глибинку, побачиш спалені села, заглянеш до будинків та шпиталів, то станеш свідком жахливих трагедій і переконаєшся, яке велике нещастя спіткало цей добрий і мужній народ. Землю всю випалено, все чорне, оголене від дерев та кущів. Бачиш, як солому зі стріх зужито на харч. Людям і худобі, як на поживу, йдуть якісь мізерні й часто отруйні сурогати, чуєш від людей, що вони вже поїли всіх собак, котів і ворон, яких тільки спопали, навіть дохлу худобу, шкіру з упряжі, деревину з начиння. Чуєш і бачиш докази трупожерства і людожерства, розмовляєш з людьми, що з’їли власних дітей чи сестер і братів, бачиш, як по хатах лежать люди, схожі на скелети, і помирають або чекають смерті без будь-якої надії на порятунок. Бачиш шпиталі, які насправді просто місця, куди зносять ледь живих від голоду чи якихось хвороб людей, аби вони там помирали, шпиталі, в яких нема ані ліжок, ні постелі, ні ліків, а часто й лікаря нема, люди лежать покотом на підлозі одне попри одного у крайньому вбожестві…”
Повсюдно в Україні лютував голод, і смерть справляла свою безжальну косовицю. Але найтрагічнішу ситуацію Квіслінг побачив саме в Запорізькому краю. Він легко зрозумів: те, що тут був найсильніший опір більшовикам — у цих степах було найбільше повстань і звідси вийшло чимало героїчних отаманів, з якими вели затяжну війну червоні владці. Кремль винищував людність Запоріжчини особливо старанно. Ні сліду й ні знаку не мало тут лишитися від козацької вольності й духу свободи. Кремлівські кати успішно впоралися зі своєю роботою. Погуба пройшла південними степами України, як червона чума, від якої нема жодного порятунку. Згодом сюди з усіх усюд Союзу завозили новоселів, які мали змінити тутешній генофонд. Це поглиблювало катастрофу нації, програмувало її драматичне майбутнє, де вона, мов сліпець у темряві, блукатиме в пошуках своєї ідентичності, силкуючись навпомацки визначити, де навкіл неї чорне, а де біле.
Доценко нагадує: Квіслінг — як дипломатична особа — змушений був і висловлюватися про голод дипломатично та без емоцій. Такі закони цього жанру. Однак точність змалювання картини голоду в Україні, статистична докладність і зіставлення фактів пояснюють усе без будь-яких коментарів: “Розміри нещастя в Україні перевищують те, що можна бачити на Волзі. Але очі цілого світу звернені лише на Волгу, тоді як терени над Чорним і Азовським морями забуті й позбавлені допомоги”.
Як мовиться, розумному досить.
Але цих розумних у Європі або було мало, або розумні відмовлялися бути розумними. Всі ЗМІ — і не тільки радянські — хором волали про “голодающих Поволжья”. Тільки в заяві Ф. Нансена на нараді міжнародних допомогових організацій у Женеві в січні 1922 року недвозначно наголошено: “Голод в Украні викликаний скорше політичними, а не природними причинами”. Нансен, якого не обмежував дипломатичний етикет, міг дозволити собі те, що було категорично заборонено Квіслінгові.
Доценко з’ясував, що українці на еміграції віддавали належне В. Квіслінгові як заступникові України перед світом. Страхітлива інформація про нищення українців голодом прийшла в Європу не з комуністичної імперії і не з голодуючої України — вона прийшла від іноземця. І це нам треба знати.
Принагідно Доценко викладає еволюцію політичних поглядів Квіслінга, подає пунктир його долі. Ґенеза німецького нацизму, що постав як альтернатива російському більшовизму. “Оглушливий розмах націонал-патріотичних закликів уряді з розбудовою мілітарної потуги вселяв упевненість, що це таки реальний і, можливо, навіть незборимий протибільшовицький вал”.
Європі явилися дві альтернативи, “близнята-браття”. Доценко нагадує Винниченкові слова про те, що “з большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм”. Чомусь не популярно було згадувати, що Беніто Муссоліні охоче цитував Леніна й перейняв його стратегію і тактику здобуття влади та її утримання. Доценко акцентує, що і німецький націонал-соціалізм завдячує більшовицьким засадам і гаслам. “Програма гітлеризму несе в собі різку печать більшовизму”, — писав еміграційний український публіцист В. Каневський у своїй статті на сторінках празької газети “Українська справа” 20 лютого 1934 року. Скрупульозний Доценко творить цілий інформаційний колаж із виразним ідеологічним наповненням. А заодно й пояснює, чому саме так складалася політична біографія і життєва доля Квіслінга, чиє ім’я стало синонімом колабораціонізму. Історію, як відомо, пишуть переможці. Тому за ними право диктувати оцінки й вироки.
Ні, Доценко не закликає до безапеляційної реабілітації Квіслінга. Не вимагає пом’якшити йому, як Маланюк Кнуту Гамсуну, суворий вирок.
Доценко пояснює суть речей, показує, що все в історії значно складніше, аніж нам подають, і ми уявляємо. В історії є глибоко символічні епізоди, котрі нам, наївним історикофілам, можуть видатися банальним збігом обставин. Один із таких промовистих епізодів нагадує Доценко: Муссоліні грає з Леніним на Кіпрі в шахи. Ох, як пильнували реєстрові Ленінові біографи та компартійні історики, щоб усі такі факти і фактики ніде не оприлюднилися! Вони багато зробили для того, щоб нам нарешті стало зрозумілим, що історія — то звичайна казочка для довірливих. Такий собі новочасний фольклор. Чи своєрідні апокрифи.
Ця стаття — не найголовніша з-поміж усього, що написав літературознавець і публіцист Ростислав Доценко. Просто вона показова тим, що, коментуючи котрийсь невідомий факт, Доценко оперує фактографічним матеріалом на добру монографію. Інакше він не може. В усьому, за що Ростислав Іванович брався, він мав дійти аж до щирця.
Останніми роками я тільки вряди-годи зустрічав його на якихось важливих подіях. Раніше він був охочіший до них. Запитав його, чому так рідко з’являється на люди. Він відповів: пропадає чи не цілоденно в бібліотеці. Розповідав, що його зацікавило в діаспорній періодиці — і його примружені за скельцями окулярів очі несподівано зблискували. Очевидно, то світилася Доценкова потужна інтелектуальна енергія.
Якось я побачив зі спини його пониклу постать, що повільно віддалялася, зрозумів, що він підупадає в силі. Мені чомусь хотілося гукнути його, але я не гукнув.
Коли прийшла звістка про смерть Ростислава Іванович, мені чомусь згадалася ота мить, коли я дивився в його спину, що віддалялася, і мені в голові промайнуло якесь запитання до нього. Мабуть, щось дуже важливе. Може, навіть найголовніше з усього, що я мав запитати за всі роки нашого знайомства.
Не запитав.
Може, зупинила думка: “Ще встигну іншим разом…”
Але іншого разу не було.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment