Остап СВІТЛИК,
заслужений діяч мистецтв
Кілька принагідних зауваг щодо феноменального прозового доробку Левка Різника
Ні для кого не секрет, що серце письменника — сумлінного Послушника Слова — чутлива мембрана, яка навіть мимоволі мусить відгукуватися на все, що завдає болю або приносить людині радість. Як на теперішні демократичні часи — гірка Сізіфова праця! Бо, здається, роботяще суспільство наше зовсім не зацікавлене, аби той камінь-проблему, що його викочує літератор “на гору”, до свідомості свого друга-читача, належно громадою був оброблений та, нарешті, потрапив у мурування Храму спільного добра.
Досить перелічити лишень деякі назви романів Левка Різника, відомого й далеко за межами України прозаїка, аби перед очима постала грандіозна мапа історичної епохи: “Поет і Владика”, “Крук, або П’ятдесятилітня війна”, “Усуси на Лисоні”, “Самотність пророка”, “Наріжний камінь”, “Неоплатні борги”, “Фактор Данила Вернади”, “Лідер”… А це ж тільки дещиця з письменницького доробку! Щоправда, таки ж видатна, гідна уваги не лише теперішніх лідерів літературно-критичного цеху дещиця.
Прислухаймося бодай до сказаного письменником ще майже тридцять років тому, хоча й приписаного проурядовим київським журналістам: “Українська владо, почуй таки вченого Вернаду, який хоче від тебе небагато — лише: 1) повернутися обличчям до малого й середнього бізнесу; 2) забезпечити енергетичну незалежність України; 3) повернути українцям ув Україні їхній духовний, культурно-мовний простір…”
Ці рядки з роману Левка Різника “Фактор Данила Вернади” відтоді гордо майорять на прапорах чи не всіх політичних партій, але руху до якоїсь їхньої реалізації — жодного! В чому ж тут річ?! Який сенс українським владцям, себто “політичній еліті”, отак безсоромно маринувати суспільство?! Це те саме, що вперто пиляти гілляку, на якій поки тримаєшся?!
Відтак автор, як переконаний просвітянин, люб’язно йде вірному своєму читачеві назустріч: “Розмноження партій та партійок з такою швидкістю і в такій кількості, як це спостерігається у світі мікробів і вірусів, (…) веде до різкого послаблення суспільства, до послаблення держави, а в результаті — до ще більшого зубожіння населення…”
Що ж осьдечки не так?! Хіба не все — чистісінька правда?!
Учений Данило Вернада, герой згаданого роману, готовий вилікувати Україну від цієї капосної недуги — “суспільного туберкульозу”, проте численні партійки, що проросли в народі занадто нещадним ворогуванням електорату, гуртуються в непробивний бар’єр. І яка сила спроможеться його пробити, якщо нема в електорального народу належної єдності?
Оце ж і є воно, коріння розбрату. В отруйних, пустопорожніх гаслах, у накинутих виборцям ідеологемах, абсолютно не властивих їхній ментальності, зате винятково хвороботвірних! Адже в отих гаслах усе та сама “революційна рівність”, але в новітній, суто рекламній упаковці.
А що лежить у їхній основі? Такого ж роду пустопорожні обіцянки… Проте вже підперезані добірною газетярською риторикою, в якій нашої, усенародної правди неначе кіт наплакав…
Яка неймовірна аналогія до теперішньої ситуації! Навіть не віриться, що написано цей кінематографічний твір на самому початку ХХІ століття… Та досить порівняти його з кіно-комедійним серіалом “Слуга народу”, в якому задіяно першокласних акторів, то відразу відкривається конкретна реальність: у романі — достеменне, суворе “політичне” життя, натомість у кіно — тільки вельми карикатурна його подібність.
Ясна річ, доста смішна. Та якщо в романі світиться мудрий батьківський усміх, то в кіно — тільки посміх! Безперечно, з посміху теж люди бувають. Але тільки тоді, коли режисер-автор усвідомлює різницю між цими словами-поняттями. В іншому випадку доведеться зізнатися: “маємо те, що маємо”, як ненароком обмовився один український президент.
Ось у таких нюансах — завдяки мистецтву слова й температурній (себто кровній!) повноцінності персонажів — якраз і вимальовується життєдайна художність літературних полотен Різника. І ніде правди діти: щоб їх належно поцінувати, так само потрібен талант.
Легендарний героїзм Українських Січових Стрільців, які понад століття тому боролися за незалежність нашої Вітчизни, що яскраво розкрилився в романі “Усуси на Лисоні”, а також вельми кривавий трагізм війни, відбитий у долі героїв роману “Крук, або П’ятдесятилітня війна” — визначна сторінка творчості письменника. У цих творах, як і в повісті “Колекціонер”, Левко Різник сумлінно досліджує морально-етичні грані характерів і звичайних, а також і незвичайних українців, які з пекельного полум’я світових воєн усе-таки винесли зворушливу, вистраждану любов до України та свого народу.
Чого вартий, до прикладу, хоча б смертельний півстолітній двобій українського митця та полковника НКВС на тлі кривавих суперечностей, що розривали нації (та й хіба досі не рвуть?!) євроазійського континенту! Тим паче, що роман-епопея “Крук, або П’ятдесятилітня війна” створений на документальних фактах, уважно досліджених Левком Різником. А це означає лишень одне: твір правдивий, мов саме життя.
Отже, й у цьому випадку письменник допомагає нам виснувати: Бог і диявол — то крайнощі, з яких і постала людина. Та лишень мистецтво й віра дають їй ті крила, що виносять до Світла Божого.
Тому й чарує нас письмо відомого майстра слова, що він, олюднюючи епоху, аж ніяк не схильний вигадувати події!
На грані можливостей художнього слова розкриває прозаїк численні позалаштункові таємниці не лишень українського, ба також і європейського суспільно-політичного життя. До того ж автор настільки майстерно змальовує діалоги й проблеми героїв, що ми стаємо їхніми самовидцями!
Безперечно, настільки епохальні, яскраві твори письменника, як “Поет і Владика”, “Містерія непокори патріярха Йосифа”, “Самотність пророка” тощо, потребують і глибокого, серйозного філософсько-професійного осмислення. Адже саме задля того вони й побачили світ! Отож хочеться сподіватися, що таке, воістину фахове прочитання, — не за горами…
На жаль, романістові не йдеться про бажане, либонь, для багатьох читачів розв’язання пекучих моральних чи філософських проблем… Але саме завдяки йому, письменникові з Божої ласки, який поєднав у собі талант Олеся Гончара та Романа Іваничука, ми вчимося нарешті розрізняти два види філософій літературної творчості, а саме: філософію раціональну й експериментальну. Вчимося, бо інакше годі й думати приєднатися до феєрії психологічних відкриттів автора.
Звичайно, в однієї з отих філософій очі традиційно зав’язані, вона дибає спотикаючись, береться за все, що потрапляє під руки, проте, зрештою, таки наштовхується на вартісні, а то й дорогоцінні речі. Друга натомість — ураз підхоплює справді коштовний матеріал і намагається зробити з нього достеменний смолоскип, хоча той аж ніяк не допомагає їй перевершити суперницю. Адже тільки в парі вони вартують мистецтва.
Отже, головне, що автор уміло правує означеними філософіями. На літературному кону творяться майже містичні дива! Патріярх Йосиф, як і звичайний митець, багаторічний в’язень ГУЛАГу, перемагає диявольську спокусу зречення Слова Господнього саме тому, що твердо вірить у божественне призначення людини.
Тож насправді містичне саме те, що і є талантом! А цей останній усеціло належить реальній природі творчості.
Кажемо — стосовно ролі житейського судді — “на жаль”, бо Левко Різник, як нам видається, має неабиякий хист якраз до розв’язання наболілих суспільству проблем. І його творчий досвід, що став надбанням уважних читачів, яскраво це потверджує. З другого боку пильненько приглянувшись, не можна не помітити й певної філософської відстороненості автора від суєти суєт… Адже творчості потрібен ще й духовний простір!
Але ж хіба може бути інакше?! Досвід прагне примножити безмежні свої художні пошуки, діючи спонтанно, проте безперервно, а водночас він сумлінно вишукує посутні явища… Натомість розум уперто прошкує за вже відомими аналогіями… Проте суть унікальної Різникової творчості полягає в особливій гармонізації читацьких почуттів. І саме у такому творенні гуманітарної атмосфери взаєморозуміння поки що не бачимо рівних йому. Тож побажаймо щедрому Послушникові Слова нових творчих успіхів!
