Петро Шкраб’юк. У сяйві Божих одкровень (мініатюр [на!] поема). Дзвін, ч. 11 (889), 2018.
Богдан ДЯЧИШИН,
лауреат премії ім. Івана Огієнка
Та мить сприяє ближнім на добро,
Коли натхненням світиться Петро —
Така вже світла вдача Шкраб’юкова,
Що мислями освітлене й перо.
Мирослава Данилевська-Милян,
“Звіряю душу солов’ю”
Щойно прочитав поезію Петра Шкраб’юка в часописі “Дзвін”. Осмислюю думки любові Божих одкровень, щоденні життєві миті розмислів поета, його духовні переживання. У світі так мало тепла, добра, шляхетності в поведінці людини, любові. Жоден мислитель не в змозі осмислити вічні істини: “А де любов? Невже печаллю / Цей світ заражений всуціль?” (с. 7). Філософія не є всеохопною наукою. Я думаю, що любов до людей, батьків, між закоханими, в сім’ї можливо осмислити через логіку буття. Логіка буття — це коли добре мені, то добре й моєму ближньому. Універсальну формулу любові проголосив Ісус Христос: “…Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою”. Це найбільша і найперша заповідь. А друга однакова з нею: “Люби свого ближнього, як самого себе” (Євангеліє від Матвія 22:37—39).
Нуртують у пам’яті думки, які перечитую в Андрія Содомори про те, що “Скільки чого тримаємо у пам’яті — стільки знаємо… Скільки тримаємо в душі — стільки й живемо…”, а живемо пам’яттю і любов’ю. Так може писати людина любові, яка дарує свою працю пера побратимам: “Нехай Яворська Ольга прочитає / І ніжно приголубить, як своє” (с. 7). Читаймо теплі, змістовні посвяти колегам. Тут і Микола Яворський — муж і помічник Ольги Яворської, побратими по перу Андрій Содомора і Володимир Базилевський. Мистецтво любові до людей проростає духовними паростками в душі поета, бо логіка буття — це не “хитрість світового розуму” (за Геґелем), щоб користуватися індивідуальними інтересами і пристрастями для досягнення своїх цілей, бо ще Сенека вчив жити для інших, якщо хочеш для себе жити:
Знаходжу в людях тільки гарне,
Первинне, чисте, елітарне,
Це значить, що й буття моє
Також глибинне і не марне (с. 8).
Кредо життя поета: “І я устав, аби не спати, / А стати правди охоронцем” (с. 9), бо сутність людини — бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять. Будь чесним перед собою — то будеш чесним перед Богом, людьми. Правдою живе людина, правдою торує шлях до вічності, адже Бог, Його Дух всюди і в усьому: “Навіщо Господа шукати? / Він всюди. Світ — Його палати” (с. 9). Життя людини, громади має сенс в осягненні Єдиного начала усього сущого — Бога, Його любові. Про це писав і Тарас Шевченко, осмислюючи глибинну сутність нашого небесного Творця: “Не нарікаю я на Бога, / Не нарікаю ні на кого”. Але чомусь так ведеться упродовж усієї історії, що людство, народ і кожна людина шукає і знаходить винуватців своїх страждань, злиднів, бід поза особистісним буттям — своєї ж вини не визнає, завжди маючи напоготові виправдання бездіяльності: “Не винен Бог, що шлях трудний, / Що люди впали в гріх чадний” (с. 9).
Минуле невидимою духовною ниткою оживає в пам’яті поета й по серці скотиться “І та сльоза, коли переступаю / Осиротілий материн поріг” (с. 8); історія героїчної боротьби краян, настанови наших предків — людина без пам’яті, пошанування історії рідного народу — подмух вітру, є і нема:
Несу у собі цілий світ:
Змах пращі і до зір політ.
Несу багряну пам’ять предків:
Це їх — для мене — заповіт (с. 7).
Життя — це пошук правди і початку, пізнання Абсолюту любові, бо про кінець ми нічого не знаємо і знати не будемо — Бог приховав від нас таїну вічності: “І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!” (Екклезіяста 12:7):
Це щастя — кожен білий день.
Тож час не гай, встигай лишень
Творити, жити і любити
У сяйві Божих одкровень (с. 12).
