Помешкання Тараса Шевченка у Києві

Чи жив він на Пріорці (від Козиного болота до Пріорки)

Надія НАУМОВА,
головний зберігач фондів Музею Історичного центру м. Києва

Нещодавно з’явилося розлоге повідомлення доктора філологічних наук Олександра Бороня, у якому він висловив сумнів у тому, що 1859 року Тарас Шевченко винаймав квартиру на Пріорці, у тій хаті, що є нині відокремленим відділом Національного музею. Звичайно, є чимало недосліджених моментів, адже поетові доводилося ночувати на поштових станціях, жити у добрих людей чи знайомих, наймати тимчасове житло. Під час його недовгих перебувань у Києві адреси не фіксувалися документами, деякі відомі лиш з його власних побіжних згадок у написаних пізніше російських повістях, або з пізніше опублікованих спогадів його сучасників, які не завжди ставилися належно до точності викладених фактів чи дат. Нині у Києві є два будинки з меморіальними дошками, що промовляють про мешкання тут Шевченка, хоча таких осель було, звичайно ж, більше. Київ мінявся, садибна забудова зникала, зносили дерев’яні будинки. Ніхто не турбувався у кінці ХІХ ст. про ті місця на Печерську чи в Старому Києві, де жили відомі люди, ректор і викладачі університету, обох гімназій, друзі Тараса Шевченка Михайло Максимович, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш. А будівлі, які все ж оминув будівельний бум, уже в часи радянські, у 60-х і 70-х рр. безжально і цинічно зносили: будинок учителя латини І. Д. Юскевича-Красковського на вулиці Ірининській, будинок купця Смирнова на Хрещатицькій площі, на нижньому поверсі якого товариш поета по Академії мистецтв І. В. Гудовський, влаштував перше у Києві фотоательє, де зробив у серпні 1859 р. дві знамениті світлини. Ще раніше зник будинок на Георгієвському провулку, що належав київському священику Юхиму Ботвиновському, який узяв Шевченка на поруки у липні того ж року.
Нині два меморіальні будинки-музеї оповідають нам про Шевченка у Києві. Один з них, що став першим музеєм поета (1928 р.) і відзначив нещодавно своє 90ліття, розташований у центрі міста на колишньому Козино-Болотському провулку. Другий, по вулиці Вишгородській, відзначив у березні 30-ліття.
Предметом цієї статті і є відома нині всім киянам “Хата на Пріорці”, розташована у парку під назвою “Березовий гай”, де ще зберігся куточок київської природи. Видається, що це муляє, треба його забудувати ще й підкріпити наукою: Шевченко тут не жив, та й хата не та.
Згідно зі спогадами господині Варвари Матвіївни Пашковської, які стали приводом для створення музею, тут поет прожив три тижні під час свого останнього перебування у Києві. Спогади було записано у 1862 р., уже по смерті Шевченка, її сестрою Стефанією Крапівіною, а підготовлено, оформлено літературно і надруковано у газеті “Пчела (Русская Иллюстрация)” пізніше, аж у 1875 р. під назвою “Несколько слов о Т. Г. Шевченко”, які і є темою повідомлення.
Нині точно відомо, скільки днів прожив тоді поет у Києві загалом. Його привезли заарештованого 27 липня одразу ж до Київського генералгубернатора князя Іларіона Васильчикова. Про цю дату дізнаємося з листа поета до М. О. Максимовича від 26 липня 1859 р.: “По требованию начальства я завтра буду в Києві. Добре б ви зробили, як би й ви рушили в Києв.” (Максимович, побоюючись наслідків, не приїхав). У листі, адресованому Варфоломію Шевченку з Прилук, поет пише: “14 августа вирвався я з того святого Києва… і простую тепер, не оглядаючись, до Петербурга.” Якщо порахувати, то Шевченко перебував у місті 19 днів, тобто Крапівіна помилилась лише на два дні. Саме цю помилку їй і закидають, але це є не єдиним аргументом недовіри до її нарису.
Деякі шевченкознавці, торкаючись цього епізоду життя поета, висловлювали думку про те, що Шевченко був ув’язнений, і навіть називали адреси арештантських закладів, де б він міг провести кілька днів. Але це не підтверджується документами, спогадами, вірогідніше припустити, що тоді його нікуди не запроторили. Генералгубернатор князь І. І. Васильчиков, як свідчить перший біограф Шевченка М. К. Чалий, був не лише непоганою людиною, але й не хотів розголосу і не дав ходу письмовому доносу, у якому поета звинувачували у богохульстві.
У спогадах і у книзі “Жизнь и произведения Тараса Шевченко” М. Чалий пише: “Объяснившись таким образом с губернатором, он отправился на Подол и, пройдя Плоскую часть, очутился на Приорке.” Ботвиновський мав доповідати владі про те, з ким поет зустрічався, про що говорив, але він був великим прихильником поезії Шевченка і з усіх сил намагався його розважити, познайомив зі своїм другом і “собутильником” (за висловом Чалого) молодим подільським купцем Миколою Балабухою. Вони повезли Тараса за Дніпро й організували пікнік, про що біограф відгукнувся дуже несхвально, бо нові друзі добряче його там напоїли. 1 серпня, під час хресного ходу на Подолі від Братського монастиря, Феофан Лебединцев побачив у процесії отця Юхима, який і повідомив тому, що Тарас у Києві, у нього на поруках. Але коли він висловив бажання піти одразу ж до “Шевченка на поклон”, Ботвиновський відрадив його. Чалий ще раз згадує поетове мешкання: “Поселившись на Преварке, почти за городом, поэт странствовал по стогнам богоспасаемого града в одном и том же парусиновом пальтишке, порядком позаношенном”.
Зпоміж багатьох мемуарних матеріалів про Тараса Шевченка спогади, записані від Варвари Пашковської, відрізняються сентиментальною простотою. На запитання господині, зверненому до невідомого, що питав про кватиру: “Хто Ви будете?”, він відповів: “Як бачите, чоловік… Ішов, ішов, бачу — хатка. Не то панська, не то мужицька — біла, біла, як сметана, та ще й садочком обросла; а на дворі дитячі сороченятка сушаться, рукавчатами махають — мене кличуть: я й зайшов”. Він признався, що грошей у нього немає і попросив взяти його на квартиру і погодувати у борг. Варвара Матвіївна погодилася. Дружина чиновника, вона була освіченою, поему “Наймичка” могла читати напам’ять, але ніколи не бачила зображення поета. Шевченко оселився у кімнатці з вікном у невеликий, але густий фруктовий садок. Не минуло і тижня, як він був уже тут своїм.
Ще про один цікавий епізод з київського життя Шевченка оповідає Михайло Чалий: він описує чаювання на Оболоні, яке, мабуть сам і організував для своїх учнів, молоді, яка хотіла поспілкуватися з улюбленим поетом. Важливою є розповідь про прощальну вечірку у домі педагога ІІї гімназії Івана Даниловича ЮскевичаКрасковського, де зібралися друзі поета, серед них і Іван Сошенко, щоб провести поета. То був його останній київський вечір зі спогадами і піснями, що звучали до світанку. “Затем на рассвете, забравши свою мизерию на Преварке, он рушил за Днепр…” Так пише уже від себе М. К.Чалий, і, мабутьтаки, друзі провели Тараса до його тимчасової оселі, і до Дніпра. Чому ж шановні науковці, що піддають сумніву статтю “Несколько слов о Т. Г. Шевченко”, не зважають на ці слова? Як це, жити у центрі, а потім у останній день іти по речі на край міста?
Крапівіна тоді могла і не знати, коли поет, насправді, познайомився з Ликерою, але, пишучи наступну статтю, як продовження першої, вона знову відштовхнулася від спогадів сестри, занадто їх белетризувавши. Її метою було сказати про погляди Шевченка на одруження.
Після публікацій статті Крапівіної ніхто не шукав якихось свідків, що були ще живі й жили на Пріорці. Коли постало питання про створення меморіального музею, залунала недовіра до спогадів Крапівіної: нащо нам ще один музей, у будинку, де Тарас Шевченко і не жив. Але здоровий і патріотичний глузд переміг. Працівники музею ще застали старожилів і записали їхні спогади: Тамара Олофінська (Гончаренко), Георгій Козьменко (з родини Лісовських) свідчать, що мешканці Пріорки добре знали, в якій хаті жив поет. Вони у своїй Покровській церкві, де була організована парафія УПАЦ, ще 1921 року ставили питання про її відзначення на засіданні церковної ради, на якій були присутні Василь Рубан, Андрій Кунь, Олександр Закревський, Пелагея Суворова, Степан Мишура, Микола Лісовський і Онуфрій Кихно, який і показав цю хату (на час мешкання тут Тараса йому було 20 років). Ось переказ Георгія Козьменка за спогадами його прадіда Луки Лісовського: “Поет пригощав дітей цукерками, різними солодощами, оповідав казки і цікаві історії. Поголос про цікавого дядька Тараса розійшовся по Пріорці, і кожного дня дітей приходило все більше і більше”. Дочка цього Луки Євгенія прожила на вул. Білицькій 104 роки, від неї теж записані спогади про батька, як і про те, що вони, сестри, завжди в день народження поета співали “Лілею” — така традиція була у сім’ї. У свої 104 роки ця бабуся проспівала: “За що мене, як росла я, люди не любили…” для радіопередачі “Голос Києва”.
Письменник Кузьма Гриб, що теж мешкав на Пріорці, записав спогади бабусі, яка йому оповіла про цукерки і показала стару скриню, обклеєну всередині паперовими обгортками. “На жаль, — читаємо у його записах, — скоро знесли старі будинки, і я не знайшов бабусі з її скринею”. Хату на Пріорці згадує у своїх шевченкознавчих дослідженнях теж уже покійний письменник Петро Жур. Він побував тут у 70х роках, коли тут ще жила родина Пікулів, які пишалися тим, що живуть у хаті, де колись мешкав Тарас Шевченко.
На хаті, у якій тоді ще жили люди, у 1964 р. до 150ліття від дня народження Тараса Шевченка був поставлений меморіальний знакстела. Врешті, 13 листопада 1987 р. Рада Міністрів ухвалила постанову за № 372, зумовлену проханням громадськості і клопотаннями мешканців Подільського району, а 30 березня 1979 р. вийшла постанова Київської міськради за № 265 про створення відділу музею Шевченка у будинку по вул. Вишгородській, 5. Чи тоді Інститут літератури готував історичну довідку?
Спогади С. Крапівіної не давали нічого для творення образу поета революціонерадемократа у радянському шевченкознавстві. Але у 1931 р. у Харкові під егідою Інституту Тараса Шевченка вийшла невеличка брошура, де вони були надруковані у перекладі українською мовою зі вступною статтею, коментарями М. Тарасенка. Він виступив на їхній захист, слушно зауваживши, що мемуарні матеріали завжди мають певний відсоток неточностей, прикрас у тексті, що ніяк не применшує їхнього значення, і піддав критиці О. Кониського за те, що той їх відкинув. Він оповів і про саму авторку (Крапівіна — це псевдонім) і про її несправедливо забуті оповідання, у яких подані невідомі іншим мемуаристам епізоди київського життя поета. (імені М. Тарасенка, на жаль, немає у шевченківській енциклопедії).
Тут варто сказати і про статтю В. Л. Беренштама “Т. Г. Шевченко и его друзья простолюдины”, яку науковці теж задіяли у своїх ніби інтересах. Її сюжетом було не підтвердження перебування поета на Пріорці, а стосунки його з простими людьми. Хто ж ті прості люди? Міщани з Куренівки: кравець Чепіга, столяр Кисилевський. Їх Шевченко відвідував, коли мешкав на Пріорці, що є продовженням Куренівки. Автор спогадів лиш принагідно згадує Крапівіну, зовсім не сумніваючись у правдивості її оповідей про “дядька Тараса”.
Щодо самої хати, яка збереглася з 60х рр. ХІХ ст., має нині адресу: Вишгородська, 5 і розташована на розі з вул. Білицькою. З часу створення тут музею лунають розмови, що хата — новороб, що не тут мешкав поет, що у дворі був ще один будинок з мансардою, де він міг жити. Але ж у спогадах не йдеться про мансарду. В обласному архіві міста Києва зберігаються документи: проект на будівлю дерев’яного дому по вул. Вишгородській, датований 1857 роком, що показує зовнішній вигляд і внутрішній план хати. Три вікна виходять на вул. Вишгородську.
Хата зберегла дерев’яні стіни, автентичний сволок. Працівники відділу Укрпроектреставрації зробили все, щоб відтворити на залишках колишнього фундаменту її такою, якою побачив Тарас Шевченко. Звичайно, не все вже є автентичним, будівлі 2017го виповнилося 160 років.
А ось ще одна теза: Крапівіна не згадує, що Шевченко писав чи малював на Пріорці. А він тоді не писав і не малював, бо таки на це не було часу. Якраз це і є підтвердженням правдивості Крапівіної, бо якби вона хотіла, дуже б могла придумати ще й таке.
Неподалік від хати, на горі Білицькій, росте 400літній дуб, що пам’ятає поета, його розмови з дітьми: люди, що живуть у приватному секторі, так і кажуть: “дуб Тараса”.
Жив він тут, наш поет, серед простих людей, був добрим, люблячим, сумним, веселим і сентиментальним, таким і зберігся у пам’яті мешканців Пріорки. Таким він нам потрібен нині, коли усвідомлюємо, що сама ідея України приходить з поезією Тараса Шевченка, яка не втрачає своєї актуальності. То що, відмовимось від “Хати на Пріорці” саме у цей рік, коли минуло 205 років від народження поета, 160 років з часу його останнього перебування у Києві і 30річчя створення меморіального будинку, що внесений у реєстр шевченківських пам’яток міста?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment