Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Інколи мені важко зрозуміти позицію Ліни Костенко, коли вона дистанціюється від політики. Поети, публіцисти, хоч як би їм нині було важко, мусять бути у перших лавах тих, хто високо тримає планку української моралі і національної свідомості. Хоч біль поетеси й мені не чужий. Мені не менше боляче від того, що жертовно сіяне слово ще не приносить очікуваного сходу. Колись це глибоко переживав великий Тарас Шевченко. У написаному ним 1849 року в Кос-Аралі вірші є слова жалю та відчаю, що кинуте ним зерно ідеї про волю ще не дає сходу: “Либонь, уже десяте літо, / Як людям дав я “Кобзаря”, / А їм неначе рот зашито, / Ніхто й не гавкне, не лайне, / Неначе й не було мене”.
Ліна Костенко в одному з віршів-звернень до народу написала: “Прости мені, мій змучений народе, // Що я мовчу. Дозволь мені мовчать! // Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе, // І тільки змії кубляться й сичать. // Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні. // Злість рухає людьми, але у бік безодні”.
Вона дає своє тлумачення, чому нині таке коїться у нашій Україні: “Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів…”
Нині великого поширення на Facebook набули слова, які приписують давньому китайському мислителю Сунь-Цзи: “Нехай на вулицях ворожої столиці шепочуться, що князь обкрадає народ, радники його зрадили, чиновники спилися, а вояки голодні й босі.
Нехай мешканці калічать ім’я свого князя та вимовляють його неправильно… Нехай їм за ситого життя здається, що вони голодують. Нехай заможні мешканці заздрять тим, хто в князівстві Вей пасе худобу. Розпалюйте внутрішню пожежу не вогнем, а словом, і дурні й недолугі почнуть скаржитися та проклинати свою батьківщину. І тоді ми пройдемо через відчинені ворота”.
Чи справді це “повчання” з книги “Мистецтво війни” китайського мислителя VI століття до Христа (в українському, російському та польському перекладах трактату не знайшов цитованого тексту), не так уже й суттєво. Хоч при вивченні спадщини цієї персони звернув увагу, що він навчав, аби у війні, яка є боєм на життя або смерть нації, не цуратися брехні й підступу. Проте не лише про війну він писав, а й про людську невдячність, нерозуміння того, що добре: “Чим геніальніший ваш план, тим менше людей будуть з ним згодні”.
Нині усі ми є свідками, що кремлівські безумці ведуть війну на федералізацію, а потім на ліквідацію української держави, на поступове перетворення української нації на погній “русского міра”. Ми свідки того, що багато українців не хочуть цього розуміти. Щоб розмити в людських головах розуміння істини, кремлівські пропагандисти не гребують брехнею і підступом. Не без участі “власних ідіотів”, як про безвідповідальну частину українського суспільства писала велика поетеса Ліна Костенко, у нашій оселі палає, розпалена чужим словом, внутрішня пожежа, а заражені бацилою споживацтва маси зневажають і проклинають свою батьківщину. Що таке може трапитися на 28-му році незалежності України, яка відповіла двома Майданами на кремлівського-медведчуківські намагання завести Україну в російське геополітичне стійло, не снилося у найчорніших снах.
Ще більшою несподіванкою стало те, що нинішній голова історичного Народного Руху України Віктор Кривенко, який з незрозумілих мені причин демонструє глибоке несприйняття особи Петра Порошенка, зараховує Володимира Зеленського до розряду “фантастичних патріотів”, що привіз на фронт 260 машин. Про це голова НРУ сказав у програмі “Прямий ефір” на телеканалі “Прямий” 3 квітня 2019 року. Кривенко не виключає, що НРУ підтримає Зеленського, якщо той виразно заявить про свою позицію у питанні вступу до НАТО та інтеграції з ЄС.
І за всіма даними, він про це заявить, бо це не вплине на російськоментальну частину його виборців. Йому тепер головне відбирати голоси в україноцентричної частини суспільства. Нині вже бачимо, що керівник штабу Зеленського (але поки не він сам) робить заяви, які дублюють позицію Петра Порошенка. З уст Дмитра Разумкова ми почули, що Крим окупований, а на Донбасі Росія веде гібридну (насправді гарячу!) війну проти України. Та чого тільки не скажеш задля реалізації мети, яку українські аналітики вже назвали російським державним переворотом, замаскованим під українські демократичні вибори.
На прикладі Юлії Тимошенко світ не раз бачив, як можна виголошувати заяви, ставити підписи, а робити з точністю до навпаки. 2008 року Юлія Тимошенко поставила підпис під “заявою трьох” про приєднання України до ПДЧ. Це їй було потрібно для позитивного голосування у парламенті за її “український прорив”. І водночас вона робила все можливе, включно з заявами і в Мюнхені, і в Брюсселі, що для України більш придатна російська модель європейської безпеки.
Тому маю всі підстави припускати, що із заявами, яких від Володимира Зеленського домагається нинішній голова історичного НРУ, може бути подібна історія. Тим паче, що Україна і світ побачили, на яку пародію перетворив В. Зеленський свою ідею-провокацію зі здачею аналізів на наркотичну залежність.
У народі кажуть: довіряй, але перевіряй. Навіть народного депутата і керівника Народного Руху України. Хоч він і заявив на всю Україну, що Зеленський відвіз на фронт 260 машин (з контексту виникає, що йдеться про автомобілі), у матеріалах, якими супроводжується заклик Степана Хмари до українців підтримати на виборах кандидатуру Володимира Зеленського, сказано лише про “більше 30-ти” автомобілів, переданих ним для фронту. Хоч і ця цифра викликає сумніви. Інтернетний пошук за ключовими словами “Зеленський, автомобілі, фронт” у часовому діапазоні між 2014 роком та 31 грудня 2018 року не виявив жодних повідомлень чи статей. Дивно? Припустімо, що цифра 30, яку озвучує група підтримки Зеленського на чолі зі Степаном Хмарою, є правдивою. Звідки тоді у шанувальника “фантастичного патріота”, голови НРУ взялася цифра удесятеро більша? Це передусім зухвала демонстрація того, що значна частина політиків, керуючись егоїстичними міркуваннями, а не національними інтересами, має народ за дурнів. Це свідчення глибокої деморалізації, яка може призвести до страшних наслідків для всієї нації.
Поки Україна залишається демократичною державою, Степан Хмара має право вільно виголошувати свої заклики. Хоч у сусідній Польщі форму його випадів проти чинного президента однозначно розцінили б як зневагу до інституту глави держави. І притягнули б до відповідальності. Там випадки реального покарання за зневагу глави держави вже є. Про цей нюанс нагадую тим, хто з подиву гідною завзятістю каже, що в Україні за час президентства Петра Порошенка не було нічого доброго. Якщо Степан Хмара за всі зневажливі висловлювання на адресу Президента України (у статті 105 Конституції України сказано, що за посягання на честь і гідність Президента України винних осіб притягають до відповідальності) не покараний, то яка до біса у нас диктатура, у якій президента звинувачує Степан Хмара?
Він звертається до народу, аби той підтримав особу, яка кпинить з народу. Хвалена Хмарою особа з маніакальною впертістю відмовляється відповідати на запитання народу, проходити у незалежних лабораторіях обстеження на наркотичну залежність, надавати декларації про стан свого багатства. Нині напруження посилює те, що у мережу потрапив фрагмент інтерв’ю з артистом Зеленським (інтерв’ю він давав у час, коли не брав участі, як він те називає, у “президентському проекті”). У ньому він ледь розбірливо, захриплим голосом, хизується, що вживає наркотики і що одного “заряду” йому вистачає на цілий день. Отже, наркотичні запитання, які виникають навколо нього, — це вже не питання виборчої “технології”, а питання національної безпеки України та поваги світу до української нації. Від того залежить рівень співробітництва з Україною, а відтак рівень добробуту та безпеки українців.
Степан Хмара, керуючись ненавистю до особи Петра Порошенка, не бачить цих загроз. Проте кожен, хто реально відповідальний за долю нації і держави, не може їх ігнорувати, бо наслідки можуть бути катастрофічними. Після появи зізнання Зеленського про вживання наркотиків я дуже сумніваюся, чи відповідно до чинного закону Степан Хмара має право прославляти його, рекомендувати його українцям як “спасителя” української нації. Проте точно знаю, що, згідно з законом, народ має право знати, чому Хмара став в одну “упряжку” з одіозним Жириновським. Що їх поєднує?
Ще у часи історичної УГС (1988—90 рр.) багатьом здавалося підозрілим, що Степан Хмара не раз зчиняв бучі, погрожуючи розколом Спілки за те, що керівництво УГС відкидало його “ідею” страйків на підприємствах як форму політичної боротьби. Незабаром, уже у час першого його депутатства, у листопаді 1990 року була провокація з полковником міліції Григор’євим, у результаті якої Хмару було ув’язнено. Депутати різних рад західних областей надсилали до Києва звернення з вимогою звільнити ув’язненого парламентаря. Відряджали делегації до тодішнього керівника УРСР Леоніда Кравчука з вимогою його звільнення.
Одна з учасниць такої делегації з міста Ходорова, роздумуючи над “феноменом”, що нині Хмара й Жириновський кличуть підтримати Зеленського, сказала, що навесні 1991 року активно поширювалася думка про Хмару, що насправді він далеко не та особа, за яку себе видає…
Тоді ці слова викликали широке обурення. Проте з часом дії Степана Хмари часто змушували задумуватися над його мотивацією. Зупинюся на двох моментах. Як в Україні почала формуватися багатопартійна система з опозиційними до КПРС партіями, то відповідальні політики закликали не допустити до самовбивчого партійного роздрібнення. На початку 1990-х рр. впливовими партійними силами були УРП та ДемПУ (їх називали у народі партією політв’язнів та партією письменників). Велися розмови про їхнє об’єднання, їхні програми і цілі були майже ідентичні. Однак С. Хмара, оголосивши УРП не надто радикальною партією, розколов її, зруйнувавши таким чином ідею українського політичного об’єднання.
Навесні 1994 року Степан Хмара, керуючись особистою ненавистю до Леоніда Кравчука, демонстративно радив тодішньому кандидатові у президенти російськомовному Леоніду Кучмі (статті і світлини про це збереглися), як йому побороти чинного президента. А коли Кучма виявися не зовсім таким, як сподівалася Москва, коли він зважився, всупереч волі Москви, запросити в Україну Папу Римського Івана Павла ІІ, в Україні виникає рух (Форум національного порятунку) на чолі з Юлею Тимошенко, що домагається імпічменту Кучмі. Звичайно, на передньому краї цього руху — Степан Хмара.
Коли нині на порядку денному стоїть вектор “Геть від Москви”, Степан Хмара стоїть на передньому краї руху, назвімо його умовно “геть Порошенка”. Він анітрохи не переймається, що наслідки зміни геополітичного вектора можуть бути катастрофічними для держави! Чи справді це лише випадковість? Нині у цьому та подібних випадках відповідають коротким словом: Думайте! Тим паче, що ми як держава стоїмо перед випробуванням людиною з реальним (заявленим в інтерв’ю!), а не сценічними наркотичним досвідом.
Виявляється, що С. Хмара не єдиний із колишніх політв’язнів, хто власну упередженість до особи Петра Порошенка ставить вище безпеки і незалежності держави. Дуже активним у тому є нинішній голова Творчого об’єднання сатириків НСПУ Григорій Гайовий. Він мені повчально радить, що не маю морального права агітувати за чинного президента, бо… І наводить низку своїх аргументів. Перш ніж їх прокоментую, мушу наголосити, що агітую не за ту чи ту особу, а за незалежну від кремлівських сатрапів державу волелюбної української нації…
Логічно, що це мали б самовіддано робити усі політв’язні. Хоч не всі з тих, хто пройшов каторгу в гулагах Росії, це роблять. Побувавши в лабетах російської каральної системи, поет-сатирик готовий відкинути курс “Геть від Москви”, аби не допустити повторного обрання Президентом України Петра Порошенка.
У цьому випадку особиста упередженість так глибоко укорінилася в душу, що він називає псевдопатріотами всіх, хто виступає за збереження політичного курсу України, що реалізується під проводом Петра Порошенка. Це дуже небезпечна упередженість, коли емоції беруть гору над почуттям національної відповідальності та над інстинктом національного самозбереження. Проте на нинішньому етапі до позиції, яку займає сатирик Григорій Гайовий, схиляються тисячі.
Через Facebook та електронну пошту я днями розповсюджував унікальне звернення одного з воїнів, захисників України — Івана Підгірного, до виборців Зеленського. Через кілька днів отримав я відповідь-докір на це звернення від депутата першого скликання (звати його Микола Іванович): “Чомусь не кричали, коли роками творилося неподобство, не творили
звернень, не закликали покаятись, а тепер зняли крик”. А в приватній розмові він головний акцент робить на багатомільйонних преміях Коболєва.
Ці докори Миколи Івановича у дусі докорів сатирика Гайового. Він, дорікаючи тій частинні українського письменницького середовища, котра в особі Петра Порошенка вбачає запоруку курсу на унезалежнення від Росії, називає її глумливо “елітою” і твердить, що вона так відірвалася від народу, що не бачить, як “злодійська влада” “загнала в глухий кут усіх посполитих”. На його переконання, “питомі українці”, котрі проголосують за Петра Порошенка, “прирікають себе, по суті, на самознищення без ніякого супротиву”.
Оскільки я знаю сатирика Григорія Гайового особисто, дуже сумніваюся, що можу його у чомусь переконати. Тож не йому цей коментар адресований, а тим, хто ставить риторичне запитання: що далі робити? Не всі ж бо розуміють, що участь Володимира Зеленського у “проекті” “президентські вибори” — тест на національну адекватність українців. І аж ніяк не йде він у президенти для ощасливлення українців, для встановлення добробуту і справедливості. На жаль, 31 березня ми цей тест на адекватність провалили, чим стривожили світ.
Колишній кандидат у президенти Анатолій Гриценко після зустрічі з нинішнім кандидатом Володимиром Зеленським написав на Facebook, що останній не готовий до посади глави держави. Керуючись особистою неприязню до особи Петра Порошенка, зауважив, що Володимир Зеленський готовий вчитися.
Ми вже це проходили. Леонід Кучма хоч і мав досвід роботи на посаді директора великого заводу і на посаді керівника уряду, сам казав, що змушений був у час реального президентства вчитися бути президентом великої держави. За цю його науку Україна у мирний час платила дуже велику ціну. Передусім це — величезна корупція. І народження олігархату, з яким Україна донині не може впоратися.
Якою буде ціна науки актора, який не має ані політичного, ані дипломатичного досвіду? А на економічні справи він дивиться глибоко пародійно. Чого варта його пародія з обіцянкою “підняти” зарплату вчителів до 4 тисяч доларів?
За оцінкою експертів, у випадку перемоги Зеленського інвестори візьмуть паузу, що потягне за собою і падіння курсу гривні з усіма негативними наслідками. Прогнозую — мине небагато часу, коли президентство Порошенка згадуватимуть з ностальгією за відносно стабільними часами. Тим паче, що над головним ініціатором участі Зеленського у “проекті” “президентські вибори” Ігорем Коломойським (він в інтерв’ю Дмитру Гордону не приховував, що “веде” Зеленського до влади) починають згущуватися чорні хмари.
8 квітня 2019 року було повідомлено на сайті Радіо “Свобода”, світова преса називає Ігоря Коломойського “одним із найнебезпечніших олігархів”. Як мені повідомили з Польщі, у тамтешніх ЗМІ це була сенсація дня.
Сайт Радіо “Свобода” цитує американське інтернет-видання “The Daily Beast”, в якому вміщено матеріал “Український олігарх-мільярдер Ігор Коломойський перебуває під слідством ФБР”. У підзаголовку вказується, що Ігор Коломойський, якого звинувачували у замовленні вбивств і який, як вважають, стоїть за особою, що може виграти президентські вибори в Україні, потрапив під слідство за звинуваченнями у фінансових злочинах. Слідчі розглядають потенційні фінансові злочини, включно з відмиванням грошей, — повідомили виданню три окремі людини, ознайомлені з темою.
Джонатан Бронсон, який працював у посольстві США у Києві, а також був аналітиком із питань України, вважає, що Коломойський надзвичайно небезпечний — “один із найнебезпечніших олігархів”, тому що готовий “забруднити руки”. Коломойський, на думку Бронсона, “став одним із найперших олігархів, який почав поводитись як ватажок воєнізованої групи”.
Звичайно, що адвокат олігарха Майкл Салліван категорично заперечує твердження видання, що Коломойський відмивав кошти у США… Тому вирішальними в українській долі будуть не американські справи проти Коломойського (він як громадянин і мешканець Ізраїлю є практично недосяжним для американського правосуддя), а українська відповідальність, виявлена 21 квітня 2019 року.
Тут треба врахувати: якщо українці додумаються віддати кермо держави Володимиру Зеленському, то путінські (і не тільки) провокатори дестабілізуватимуть і дискредитуватимуть Україну на ґрунті його національності. Хоч він каже, що цей “недолік”, як називає своє єврейське походження, “займає аж 20-те місце у переліку усіх його недоліків”, проте Коломойський уже заявив, що впливатиме, аби Зеленський, у разі обрання президентом України, дотримувався шабату. І на цьому ґрунті дуже легко робити різні провокації.
Чи не дамо ми ґрунту для провокацій, які, на втіху Путіну, можуть запалити Україну, залежатиме від нашої відповідальності. Від нашої відповідальності залежатиме, чи здійсниться наша мрія про гідне європейське життя вже у найближчі роки. Чи на шляху до української мрії загубимо щонайменше одне покоління?
Після першого туру виборів я прочитав у мережі інтернет страшні, вбивчі слова: “Під впливом чужої пропаганди споживацтва ми деградуємо від гордого народу до безликого населення”. І тільки від нас залежить, чи світ надалі сприйматиме нас як здатний на великі подвиги народ, чи як не варте уваги населення, над яким можна безкарно збиткуватися. Мусимо розуміти, що у пошуках популістської ілюзії можемо втратити хоч і не солодку, але все-таки тверду реальність і надію на перспективу.
Є в українців свої порахунки з владою. З історії знаємо: там, де чужинці “приходили” владнати міжукраїнський рахунок кривд, закінчувалося втратою державності.
Невже ж Ти, хоч і замучений політичними міжусобицями політиків, проте ще волелюбний український народе, втратив розуміння, що державність і свобода є найвищими цінностями кожної вільної нації? Вірю, що не втратив, і у славі проявиш це!
