Іншого разу не було

Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос.
Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві “Ярославів Вал” улітку.
Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.

Закінчення. Початок у ч. 15 за 2019 рік

“Фолкнер не знав “остаточної редакції”, не знав внутрішньої заспокоєності — повсякчас маючи на оці людину в її боротьбі зі своєю долею, і думка його не втрачала контакту з реальною дійсністю, а чутливість до складності буття ніколи не притуплювалася, — пише Доценко. — Розкутість та свободу генія він ставив понад бездоганною витонченістю таланту і часто йшов на ризик можливої поразки (і саме за цю рису високо цінував Томаса Вулфа, а Гемінгвеєві закидав надмірну обережність), бо вірив і твердив, що “іншого шляху створення чогось справді вартісного — немає”. Ще важлива заувага про особливість Фолкнерового письма: “Часто-густо, порушуючи формально-граматичну правильність фрази, припускаючись алогізмів, він створює ілюзію “першоприсутності” при творенні думки, коли синтаксична й логічна впорядкованість не встигає за динамікою мислення та імпульсивністю емоційних переживань. З другого боку, постійні повтори слів та образів, морфологічних форм і синтаксичних зворотів, паралелізм у структурі окремих речень (характерні початки абзаців у Фолкнера: але, отож, бо) — допомагали письменникові зберігати єдність і спадкоємність людського досвіду, відтворюваного як процес”.
Доценко не тільки добре орієнтувався в зарубіжних літературах. Він знався на нашому письменстві, що творилося поза межами України. Лиман — то не єдиний епізод із його багатолітньої роботи з повернення в Україну літературних імен і текстів. Запам’яталися його публікації творів (та цікавих сильветок про авторів) Галі Мазуренко, Герася Соколенка, Михайла Ситника, Василя Онуфрієнка, Олександра Смотрича, Павла Маляра. Пам’ятаю, як він рішуче мовив: “Якщо автор написав хоч десяток талановитих фраз — вони мають бути знані в Україні!” В цих публікаціях Доценко незмінно демонструє високий літературний смак, добираючи твори справді художньо повнокровні навіть в авторів другого, третього або четвертого ряду. Тобто — не чільних представників літератури й української діаспори, яких швидко “розібрали” Іван Дзюба, Микола Жулинський, Микола Ільницький, Тарас Салига, Юрій Ковалів, Леонід Куценко, Володимир Поліщук, Григорій Клочек. З усіх тих публікацій Доценка може скластись цікава антологія. На жаль, він її не уклав. Чи не планував цього робити, чи не встиг через раптову смерть.
Нещодавно видавець, поет і перекладач Олег Жупанський, довідавшись, що я пишу про Доценка, подарував мені автобіо­графічну книжку Кнута Гамсуна “На зарослих стежках”. Сказав, що тут є дуже цікавий матеріал Ростислава Доценка, який написав про те, чого не знають українці і свого часу зовсім не взяв до уваги Захід.
Допитливий та доскіпливий Ростислав Доценко з’ясував істотні подробиці з життєвої історії Квіслінга й голод в Україні 1921 року. Розшукавши малознану статтю Євгена Маланюка, надруковану в малотиражному діаспорному часописі, Доценко, коротко зреферувавши її, подав розгорнутий коментар “Гамсун, голод і колаборантство”, в якому окинув поглядом широкий історичний контекст, котрий чомусь ігнорували ті, хто писали про постать Відкуна Квіслінга, засудженого до смертної кари за колаборацію з гітлерівськими окупантами.
Як відомо, після Другої світової війни в Норвегії саме за колаборантство було піддано тотальному остракізмові великого письменника, лауреата Нобелівської премії Кнута Гамсуна. Маланюк, за словами Доценка, прощався з тим письменником, який виразив скандинавське національне “обудження” (слово Маланюка) й мимоволі став жертвою своєї політичної наївності в глибоко старечому віці. І претензії до того, хто був світовою літературною славою Норвегії, як нині вже це кваліфікують у Норвегії історики й правознавці, були явно перебільшені, й безапеляційний його осуд містив у собі домінування емоцій над логікою. Історія життя одіозно знаменитого політика Відкуна Квіслінга має в собі українські сторінки, чомусь ретельно приховувані і від українців, і від так званої світової громадськості.
Доценко нагадує, що першими європейцями, які заговорили про страшний голод 1921 року в Україні, були двоє норвежців. Це відомий учений і мандрівець Фрітьйоф Нансен та молодий дипломат і професійний військовий Відкун Квіслінг. “Європа мовчала” (цитую відомі слова Олександра Олеся) про те, що цей голод і свою безпосередню причетність до нього ретельно приховує Кремль. Капітан Квіслінг, який працював у норвезькому посольстві, писав у женевському бюлетені Міжнародного комітету допомоги Росії: “Їдучи в Україну, я поцікавився в Москви даними про становище там від добре поінформованих осіб. Вони сказали мені, що становище в Україні дуже погане, голодує близько півмільйона людей. Насправді кількість голодуючих в Україні у 6 з чимось разів більша”. І далі такі подробиці в автора: навесні 1922 року на українському Причорномор’ї голодувало 4—5 мільйонів. Та й, зрештою, все населення України страждало від голоду. Квіслінг пов’язує голод не тільки з неврожаєм, а й із нещадною реквізицією продовольства в Україні. Ось він наводить приклад Запоріжчини: “…коли поїдеш у глибинку, побачиш спалені села, заглянеш до будинків та шпиталів, то станеш свідком жахливих трагедій і переконаєшся, яке велике нещастя спіткало цей добрий і мужній народ. Землю всю випалено, все чорне, оголене від дерев та кущів. Бачиш, як солому зі стріх зужито на харч. Людям і худобі на поживу йдуть якісь мізерні й часто отруйні сурогати, чуєш від людей, що вони вже поїли всіх собак, котів і ворон, яких тільки спопали, навіть дохлу худобу, шкіру з упряжі, деревину з начиння. Чуєш і бачиш докази трупожерства і людожерства, розмовляєш з людьми, що з’їли власних дітей чи сестер і братів, бачиш, як по хатах лежать люди, схожі на скелети, і помирають або чекають смерті без будь-якої надії на порятунок. Бачиш шпиталі, які насправді просто місця, куди зносять ледь живих від голоду чи якихось хвороб людей, аби вони там помирали, шпиталі, в яких нема ані ліжок, ні постелі, ні ліків, а часто й лікаря нема, люди лежать покотом на підлозі одне попри одного у крайньому вбожестві…”
Повсюдно в Україні лютував голод, і смерть справляла свою безжальну косовицю. Але найтрагічнішу ситуацію Квіслінг побачив саме в Запорізькому краю. Він легко зрозумів те, що тут був найсильніший опір більшовикам — у цих степах було найбільше повстань і звідси вийшло чимало героїчних отаманів, з якими вели затяжну війну червоні владці. Кремль винищував людність Запоріжчини особливо старанно. Ні сліду й ні знаку не мало тут лишитися від козацької вольності й духу свободи. Кремлівські кати успішно впоралися зі своєю роботою. Погуба пройшла південними степами України, як червона чума, від якої нема жодного порятунку. Згодом сюди з усіх усюд Союзу завозили новоселів, які мали змінити тутешній генофонд. Це поглиблювало катастрофу нації, програмувало її драматичне майбутнє, де вона, мов сліпець у темряві, блукатиме в пошуках своєї ідентичності, силкуючись навпомацки визначити, де навкіл неї чорне, а де біле.
Доценко нагадує: Квіслінг — як дипломатична особа — змушений був і висловлюватися про голод дипломатично та без емоцій. Такі закони цього жанру. Однак точність змалювання картини голоду в Україні, статистична докладність і зіставлення фактів пояснюють усе без будь-яких коментарів: “Розміри нещастя в Україні перевищують те, що можна бачити на Волзі. Але очі цілого світу звернені лише на Волгу, тоді як терени над Чорним і Азовським морями забуті й позбавлені допомоги”.
Як мовиться, розумному досить.
Але цих розумних у Європі або було мало, або розумні відмовлялися бути розумними. Всі ЗМІ — і не тільки радянські — хором волали про “голодающих Поволжья”. Тільки в заяві Ф. Нансена на нараді міжнародних допомогових організацій у Женеві в січні 1922 року недвозначно наголошено: “Голод в Украні викликаний скорше політичними, а не природними причинами”. Нансен, якого не обмежував дипломатичний етикет, міг дозволити собі те, що було категорично заборонено Квіслінгові.
Доценко з’ясував, що українці на еміграції віддавали належне В. Квіслінгові як заступникові України перед світом. Страхітлива інформація про нищення українців голодом прийшла в Європу не з комуністичної імперії і не з голодуючої України — вона прийшла від іноземця. І це нам треба знати.
Принагідно Доценко викладає еволюцію політичних поглядів Квіслінга, подає пунктир його долі. Ґенеза німецького нацизму, що постав як альтернатива російському більшовизму. “Оглушливий розмах націонал-патріотичних закликів уряді з розбудовою мілітарної потуги вселяв упевненість, що це таки реальний і, можливо, навіть незборимий протибільшовицький вал”.
Європі явилися дві альтернативи, “близнята-браття”. Доценко нагадує Винниченкові слова про те, що “з большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм”. Чомусь не популярно було згадувати, що Беніто Муссоліні охоче цитував Леніна й перейняв його стратегію і тактику здобуття влади та її утримання. Доценко акцентує, що і німецький націонал-соціалізм завдячує більшовицьким засадам і гаслам. “Програма гітлеризму несе в собі різку печать більшовизму”, — писав еміграційний український публіцист В. Каневський у своїй статті на сторінках празької газети “Українська справа” 20 лютого 1934 року. Скрупульозний Доценко творить цілий інформаційний колаж із виразним ідеологічним наповненням. А заодно й пояснює, чому саме так складалася політична біографія і життєва доля Квіслінга, чиє ім’я стало синонімом колабораціонізму. Історію, як відомо, пишуть переможці. Тому за ними право диктувати оцінки й вироки.
Ні, Доценко не закликає до безапеляційної реабілітації Квіслінга. Не вимагає пом’якшити йому, як Маланюк Кнуту Гамсуну, суворий вирок.
Доценко пояснює суть речей, показує, що все в історії значно складніше, аніж нам подають чи ми уявляємо. В історії є глибоко символічні епізоди, котрі нам, наївним історикофілам, можуть видатися банальним збігом обставин. Один із таких промовистих епізодів нагадує Доценко: Муссоліні грає з Леніним на Кіпрі в шахи. Ох, як пильнували реєстрові Ленінові біографи та компартійні історики, щоб усі такі факти і фактики ніде не оприлюднили! Вони багато зробили для того, аби нам нарешті стало зрозумілим, що історія — то звичайна казочка для довірливих. Такий собі новочасний фольклор. Чи своєрідні апокрифи.
Ця стаття — не найголовніша з-поміж усього, що написав літературознавець і публіцист Ростислав Доценко. Просто вона показова тим, що, коментуючи котрийсь невідомий факт, Доценко оперує фактографічним матеріалом на добру монографію. Інакше він не може. В усьому, за що Ростислав Іванович брався, він мав дійти аж до щирця.
Останніми роками я тільки вряди-годи зустрічав його на якихось важливих подіях. Раніше він був охочіший до них. Запитав його, чому так рідко з’являється на люди. Він відповів: пропадає чи не цілоденно в бібліо­теці. Розповідав, що його зацікавило в діаспорній періодиці — і його примружені за скельцями окулярів очі несподівано зблискували. Очевидно, то світилася Доценкова потужна інтелектуальна енергія.
Якось я побачив зі спини його пониклу постать, що повільно віддалялася, зрозумів, що він підупадає в силі. Мені чомусь хотілося гукнути його, але я не гукнув.
Коли прийшла звістка про смерть Ростислава Івановича, мені чомусь згадалася ота мить, коли я дивився в його спину, що віддалялася, і мені в голові промайнуло якесь запитання до нього. Мабуть, щось дуже важливе. Може, навіть найголовніше з усього, що я мав запитати за всі роки нашого знайомства.
Не запитав.
Може, зупинила думка: “Ще встигну іншим разом…”
Але іншого разу не було.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment