Історична драма Володимира Антоновича

Володимир Скринченко
Тихо шелестять дерева над Байковим кладовищем. Я прямую до 9-ї ділянки, де похований мій старший брат Дмитро, тримаючись центральної алеї. Праворуч — Вознесенська церква, позаду — безліч елітарних поховань різних часів. На повороті ліворуч, під гору — старовинний склеп, до якого притулилося скромне поховання: три стели з чорного мармуру. Серед них вирізняється одна — з тьмяним медальйоном — портрет чоловіка, мабуть, сторічної давнини.
Здавалося, я десь бачив це обличчя. Примхи часу, кліматичні негаразди зробили свою чорну справу: впізнати людину було неможливо. Та допомогла невеличка книжечка — “Київський некрополь”, відома праця Людмили Проценко, присвячена похованням міста Києва. Я дізнався, що саме там, на 7й ділянці, похований класик української історичної науки Володимир Боніфатійович Антонович. Ось так, скромно й непомітно, спочив він на Байковому кладовищі у своєму посмертному житті, щоб нікому не заважати.
“…Ми, українська інтелігенція, досі не сповнили свого обов’язку перед людиною, що стільки літ тому прийшла до нас, щоб “усе розділити з нами”. Ми не постарались … вивчити і освітити його життя, повне самовідреченої любові і праці для нашого народу…” — ось так висловився про Антоновича його учень Михайло Грушевський.
Серед національних діячів України другої половини XIX століття важко віднайти постать такої величини, як Володимир Антонович. Видатний учений і громадський діяч, автор фундаментальних праць з історії України від давніх часів та засновник вітчизняної історичної школи, він, навіть за твердженням його недругів, “марив про воскресіння України, для неї тільки бажав працювати…”
Беззаперечний його внесок у культурноісторичну спадщину українського народу.
Антоновича вважали мозковим центром українського руху, харизматичним лідером, який тримав у своїх руках усі нитки національного життя. Усі нещастя України він убачав у “малій культурності українського суспільства, в браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання”.
З ворожого табору лунали звинувачення у подвійній грі, пристосуванстві, навіть інтриганстві. Провокаційну роль у створенні негативного іміджу Антоновича відіграло жандармське управління. Та й поляки додали дещицю чорної фарби.
Наче середньовічний лицар, жив він із опущеним забралом: душа його лишалася закритою й незбагненною для сучасників і навіть близьких людей. Певно, у тому й полягала драма його життя, яке завжди було оповите легендами та міфами.
Отже, характеристики вкрай полярні. Та хто ж він був?

Родинні таємниці
Загадковим було усе в його житті, починаючи від батьків та дня народження.
Таємниці біографії Антоновича розпочинаються з дня народження: адже у нього їх два! Саме цього питання торкається Василь Ульяновський, професор історії Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, у своїй праці “Володимир Антонович: образ на тлі епохи”.
За твердженням Антоновича, народився він 6(18) січня 1834 року в селі Махнівці на Київщині (нині Житомирська обл.) і охрещений був у католицькому віросповіданні (тоді батько подарував синові золотого хреста з написом: “Boze bіogosіaw Wіodzimierzowi”. 6 stycznia 1834). Однак ще за життя Антоновича поширювалися чутки про інший рік та місце народження — 1830й, Чорнобиль, де хрестив дитину грекокатолицький священик.
Свідчили про це сестра Антоновича — Васнєвська (у подружжі), старший син історика Іван Володимирович та онук Марко Антонович. Згідно з оповідями рідних, дитина була дуже слабкою і хворобливою, тому батьки поспішили її охрестити. Оскільки ксьондза не було, обряд правив уніатський священик. Та коли родина переїхала у Махнівку, місцевий ксьондз перехрестив дитину 1834 року.
Ця дата стала канонічною й пішла “гуляти” по всіх документах як рік народження.
На запит історика Антона Мйодушевського до Володимира Антоновича про день його народження відповів він гідно — як людина, яка не розкриває родинних таємниць: “…обоє батьків моїх належали до католицького обряду, значить і я був охрещений як католик”. Та останню крапку поставив син історика А. Мйодушевського Ян, який звертався до вдови історика та його сина Дмитра, і в статті про Антоновича у польському біографічному словнику впевнено навів дату й місце народження вченого — 1830й, Чорнобиль.
Проте й досі не вдається встановити точно роки народження Антоновича (1830 чи 1834) та обряду першого хрещення (грекокатолицький чи католицький).
Мати Антоновича, пані Моніка Гурська, походила зі шляхетного роду й пишалася тим, що веде родовід від самих князів Любомирських. Вона служила гувернанткою в різних родинах, добре знала французьку, багато читала. У маєтку пана Марковського на Уманщині гордовита пані зустріла своє кохання — Яноша Джидая, теж гувернера, сина угорського революціонера. Від цього кохання народився хлопчик, якого записали на ім’я вінчаного чоловіка матері — Боніфатія Антоновича. Ось так син Яноша Джидая став Володимиром Боніфатійовичем Антоновичем.
Пані Моніка прагнула привчати сина до звичаїв польського шляхетства середнього достатку, котре, як згадував Антонович, “дивилось на себе як на представників культури,.. вся культура містечкової інтелігенції виражалась в костюмах, елегантних по змозі, і в способі держати себе в товаристві з елегантними манерами”. Деспотична за вдачею пані Моніка намагалася прищеплювати “панські звички” синові навіть методом терору. За спогадами Володимира Антоновича, особливу увагу приділяла вона вихованню “гарячого польськоґо патріотизму”, при цьому патріотичний обов’язок полягав у тому, “щоб хвалити все своє, мовчати про всі хиби й ганити все чуже”.
Згодом, розірвавши зв’язки з польським середовищем, у своїй “Сповіді”, а на схилі років — у мемуарах, Антонович дав нищівну характеристику сучасного йому польського суспільства, якому притаманне було різке засудження польської доби в українській історії, панування польської шляхти над українським народом. Мабуть, невтомною працею на українське відродження витравив він із себе усе польське…
З таким родинним спадком ішов він на зустріч із долею, твердо ступив на шлях, яким не йшов жоден із його кревних.
Свій серед чужих?
“Замолоду… він увесь кипів життям, — згадував Павло Житецький про Антоновича, — …визначався великим хистом збирати коло себе й гуртувати людей, заражати їх своїм настроєм”. Мабуть, волелюбний дух угорського дідуся нарешті спалахнув у ньому.
Роки навчання Антоновича у Київському університеті збіглися з багатьма значними подіями у його житті. Він стає православним, поринає у вир громадської діяльності, виокремлюється як один із впливових лідерів та формує окремий гурток, що дістав назвисько “хлопомани”. У своїх споминах Антонович писав, що у колі “хлопоманів” виникла “думка, що соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності”. На зорі свого життя Антонович разом однодумцями — Тадеєм Рильським (батьком українського поета Максима Рильського), Борисом Познанським, Павлом Житецьким та іншими “хлопоманами” подорожував Україною в селянському одязі. Під час вакацій друзі обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини та Херсонщини.
То було веління часу — передова молодь стала на дорогу українського народництва. Протидія з боку польської громади ще не хвилювала їх. Потім це обернеться їм помстою — ганьбою й доносами. Головним чином, постраждає Антонович. До могильної плити буде він під прицілом з обох боків — польського ржонду та жандармського управління. Вже сивого професора Київського університету, відомого у Європі вченого тягали на допити з приводу його громадської діяльності.
Доля вимагала від нього нести хрест подвійного життя. Син одного батька (Яноша Джидая), він формально носить ім’я іншого (Боніфатія Антоновича). За походженням поляк, він переходить в український табір; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність, спочатку — у колі польських революціонерів, а згодом, порвавши з польським рухом, переходить у стан українофілів та бере участь у конспіративних організаціях; в університеті читає курси історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім’ям публікує нейтральнонаукові, а під псевдонімом — науковопубліцистичні праці; основну діяльність веде у Києві, але покладає головні надії на Галичину; офіційно одружений з Варварою Міхель, він протягом двадцяти років має за дружину Катерину Мельник…
Мабуть, цим пояснюється надмірна обачність Антоновича, його неймовірний самоконтроль і майже повна замкнутість, яку зазначали більшість його учнів. Навіть у колі своїх однодумців Антонович “не відкривався”, не висловлювався до кінця. При цьому був людиною надзвичайно скромною. Дружина вченого Катерина Мельник пояснювала цю рису настійливим самовихованням чоловіка. Він ніколи не хвалився своїми учинками, зокрема про те, що виділяв щороку з власних гонорарів стипендії гімназистам і студентам. І про це ніхто не знав до самої його смерті.

Ушануймо!
Володимир Боніфатійович Антонович тихо відійшов у вічність 8(21) березня 1908 року. До останніх днів недуги буквально з’їдали його, накладаючи темновоскову печать ледве не на півстолітній період життя історика. Але він пересилював своє кволе тіло і таки працював, виснажуючи себе остаточно. І як багато міг би ще зробити, коли б не це…
Після смерті чоловіка Катерина МельникАнтонович марно намагалася видати повне зібрання його творів та спорудити йому пам’ятник. Завадили І Світова війна, а потім — революція та Громадянська війна. А згодом вибухнула ІІ Світова. Померла К. МельникАнтонович у січні 1942го, не витримавши напівголодного існування в окупаційному Києві.
Ще раніше, 1934 року, помер Михайло Грушевський — під тиском звинувачень з боку ОДПУ у керівництві так званим Українським Національним Центром.
…На зламі епох молоде покоління, особливо студентська молодь, гостро відчуває кризу доби, що їх виховала, девальвацію давніх духовних цінностей. Певно, саме час згадати тепер про Антоновича, який “марив про воскресіння України, для неї тільки бажав працювати…” Час підтвердив невмирущі цінності його ідей, їхню актуальність й для сьогодення. Він звертається до нас у своїх творах. Тож читаймо їх уважніше…
У Києві про нього нагадує лише вулиця Антоновича (колишня Горького), де на розі з вулицею Жилянською мешкав у своєму будиночку Володимир Антонович, забутий класик.
Слова вічного реквієму на честь Антоновича належать Михайлові Грушевському: “Ти висловляв надію, … що горячою любовію і працею для нашого народу ти станеш своїм, рідним для неї. Ти здобув більше — бо став для неї любленим між любленими, від перших праць твоїх і до кінця многотрудного твого віку…”
Україна віддала належне Михайлові Грушевському: він у Києві на постаменті біля Педагогічного музею, де очолював Центральну Раду. Пам’ятники йому споруджено також у Львові й Луцьку, Барі та Холмі (Польща), де народився. А ще він тиражований на банкнотах та пам’ятних монетах, численних барельєфах — у Москві й Тбілісі, Варшаві, Празі та Відні.
Справді, шанує Україна Михайла Грушевського! А Володимира Антоновича?..
Як історик, громадський діяч і як людина Володимир Антонович ще й досі не оцінений і має право на більше у пам’яті нащадків.
Про стан поховання Антоновича та заходи щодо його поліпшення якось спитав я Василя Ульяновського. Але професор лише зітхнув у відповідь…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment