Корюківська трагедія — національний символ скорботи

Сергій БУТКО,
представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області
Щороку 1 березня в Корюківці Чернігівської області вшановують пам’ять жертв повністю спаленого 1943 року нацистськими карателями населеного пункту. На жаль, як правило, тільки на місцевому, останніми роками — обласному рівні. Хоч це найбільша у Другій світовій війні в Європі каральна акція.

Привід для акції
Корюківка — селище міського типу від 1923 р., місто — від 1958 р., центр Корюківського району Чернігівської області від 1966 р., центр Корюківської об’єднаної територіальної громади від 2017 р. Розташоване за 100 км від обласного центру, в північній частині області на березі річки Бреч (притока річки Снов).
У лютому 1943 р. радянське партизанське з’єднання під командуванням Олексія Федорова повернулося з Брянщини в Росії і розташувалося в корюківських лісах.
Партизани почали збір продовольства по селах і акції проти окупантів. Нацисти спалили за це села Гуту Студенецьку, Тихоновичі, частину Перелюба. Розстрілювали насамперед чоловічу частину цивільного населення.
Одним із заходів окупаційної влади проти партизанів було взяття під арешт членів сімей радянських партизанів у Корюківці, яких згодом, напевне, планували стратити. Саме на прохання командира взводу партизанського з’єднання Феодосія Ступака, двох синів якого (12річного і 13річного) теж запроторили до корюківської в’язниці, а дружину розстріляли, Микола Попудренко, який на час відсутності Федорова виконував обов’язки командира, дав команду здійснити напад на містечко.
У ніч на 27 лютого 1943 р. партизани з’єднання Федорова розгромили німецькоугорський окупаційний гарнізон Корюківки, залишки якого вціліли тільки в цегляному будинку лікарні.
У радіограмі від 2 березня 1943 р. у Москву М. Попудренко так прозвітував про розгром ворожого гарнізону в Корюківці: “27 лютого група партизанів під командуванням начальника штабу Рванова розгромила німецький гарнізон на залізничній станції Корюківці. Знищено 8 однотонних причепів, 160 покришок для автомашин, 2 гаражі, механічну майстерню, слюсарню, 2 лебідки на автомашинах, склад пального з бензином, склад із сіном, пакгауз із картоплею, телефонну станцію, склад з дровами і оборонною лісопродукцією 1000 кубометрів. Висаджено в повітря ешелон, при цьому знищено 18 вагонів, виведено з ладу залізничні стрілки й зірвано колію завдовжки 5 кілометрів. Висаджено в повітря дерев’яний міст завдовжки 8 метрів, знищено будинок Держбанку з грошовою коморою і зв’язок. Узято трофеї: 2 станкові кулемети, 119 гвинтівок, 2500 патронів, зерно, продукти і масло. Узяли в полон 4 мадярів і 1 німця — колишнього залізничного майстра з Дрездена. Захоплено документи управи комендатури. Визволено 97 в’язнів (за спогадами — від 37 до 50. — автор), приречених німцями на смерть. Цього ж дня друга група Лисенка знищила кущовий гарнізон жандармерії. Убито 18 жандармів, узято 2 ручні кулемети, 12 гвинтівок. Роздано сім’ям 220 т зерна, взято 100 свиней з пункту відправлення. Розігнано поліцейські стани”.

Нацистська каральна акція
У відповідь на радянську партизанську акцію наказ про знищення Корюківки віддав начальник штабу 399ї головної польової комендатури в місті Конотопі Сумської області Байєр Бруно Франц, 1888 р. н., уродженець німецького міста Касселя. Ця комендатура була підпорядкована групі армій “Південь” Вермахту.
Виконавцем злочинного наказу стала Сновська гарнізонна комендатура Чернігівської області, яка безпосередньо організувала каральну акцію, сформувала збірний каральний загін у складі німецьких військовослужбовців тилових німецьких формувань, військовослужбовців 105ї легкої угорської дивізії, співробітників допоміжної окупаційної поліції та солдатів спеціальних каральних формувань зпоміж колаборантів — громадян СРСР. Очолили каральний загін представники зондеркоманди 4а (Sonderkommando 4a). Одним з найвідоміших злочинів цього підрозділу айнзатцгрупи “С” став розстріл 29 і 30 вересня 1941 р. у Бабиному Яру на околиці Києва майже 34 тисяч євреїв.
Уранці 1 березня 1943 р. з м. Сновська до Корюківки прибув нацистський каральний загін. Свідки, які мешкали в селах району, на дорозі нарахували колону з 20 вантажівок з особовим складом загону. Населений пункт було оточено. Усіх мешканців групами по 50—100 осіб під приводом перевірки документів зганяли в будинки й розстрілювали.
1 березня найбільше людей знищили в помешканні ресторану в центрі міста — до 500 осіб. Євген Юхимович Римар, один із розстрілюваних, залишився живий і так згадував про це: “Моя маленька донька лежала в мене на грудях, коли стріляли в неї прокляті кати там, у ресторані. Де тепер братська могила, там стояв ресторан. Заганяли нас туди, як худобу на бойню, й били з автоматів. Ніну я на руках ніс. А фашист поцілив мені в око. Я впав, а він по мені як застрочить. Тут у мені все потемніло, і нічого я більше не пам’ятаю. Троє моїх діток були вбиті. Навіть закопати їх не довелось: і мертвих діток не побачив, спалили їх прокляті кати. І не лишилося від моїх діток нічого. Навіть могилки…”
Водночас до 10 машин з карателями прочісували всі хати й околиці містечка і вбивали мешканців у помешканнях і на вулицях.
Після знищення всіх знайдених корюківців карателі спалили селище, 9 березня повернулися, щоб допалити і добити вцілілих.

Наслідки нацистського
злочину в Корюківці
Убито близько 7 тисяч мешканців. В акті Чернігівської обласної комісії зі встановлення й розслідування злочинів німецькофашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р. указано, що 1 і 2 березня 1943 р., за підрахунками, вбито 6700 осіб, спалено 1290 будинків, а вціліло тільки 10 цегляних.
Навіть побіжний і приблизний аналіз цього скорботного списку встановлених жертв показує, що нацистський окупаційний режим у боротьбі з радянськими партизанами знищив 704 дітей і підлітків (віком від немовлят до 16 років включно без огляду на стать), за іншими підрахунками — 1097 осіб жіночої статі (від немовлят до похилого віку).
Серед загиблих за національною ознакою найбільше українців — 1715 осіб, росіян — 94, поляків — 4 особи і по одній особі — угорець, чех, білорус.

Де були партизани?
“Де були партизани? Чому не змогли захистити населення? А після хвалилися, що стояли під лісом і дивилися, як горить Корюківка”, — зі спогаду вцілілої Інни Савеліївни Титенко, 1936 р. н., уродженки Корюківки.
Упродовж усієї каральної акції, яку проводили планомірно з 09.00 до кінця “робочого” дня о 17.00, радянське партизанське з’єднання Федорова, що перебувало в лісах за 15 км від Корюківки, а його передові дозори — за 3 км, залишалося на місці. Наказу від командування якось допомогти й урятувати цивільне населення міста рядові партизани, які рвалися в бій, так і НЕ отримали.
Не ухвалив рішення рятувати корюківців Микола Попудренко, секретар Чернігівського обкому КП(б)У до початку нацистської окупації області. Сам Олексій Федоров був першим секретарем Чернігівського обкому КП(б)У до початку нацистської окупації області. Перебуваючи на цій посаді у 1938 р., як член “трійки” під час “Великого терору”, О. Федоров ухвалив рішення про розстріл 297 осіб, ув’язнення у сталінських таборах — 147 осіб. Це тільки ті жертви, які за вцілілими документами змогли порахувати історики.
Ще один штрих для розуміння політики командування цього з’єднання та стану виховної роботи з особовим складом.
“Що роблять партизани з полоненими. […] Особливою жорстокістю відзначилися партизани Федорова. Я був свідком, як поліцаїв били до крові, різали ножами, підпалювали на голові волосся, прив’язували за ноги і на аркані конем волочили по лісу, різали статеві органи… Таку жорстокість над ворогом партизани пояснювали тим, що вони є народними месниками і мстяться за повішаних і розстріляних своїх дружин, сестер, дітей. Розстріл — дуже легке покарання для зрадника Батьківщини”, — з доповідної записки від 13 травня 1943 р. письменника М. Шеремета першому секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову про стан партизанського руху та населення на окупованій німцями території України.

Чому комуністичний режим
замовчував Корюківську трагедію?
Радянська й російська офіційна історіографія та пропаганда були і є зосереджені винятково на перемогах СРСР у Другій світовій війні, її вищості серед союзників з антигітлерівської коаліції і, відповідно, на героїзації власних збройних сил, силових структур, створення міфу про всенародну підтримку комуністичної влади. Саме тому тему злочинів проти цивільного населення згадували як допоміжний або наочний засіб зображення ворога та необхідності його безумовного нищення.
Додатковим стимулом “спеціального” вшанування жертв окремих злочинів проти цивільного населення в комуністичного керівництва СРСР була необхідність приховування небезпечних для них історичних подій.
Приміром, створення меморіального комплексу “Хатинь” у Білорусі (що є позитивним рішенням), відкритого 1969 року на вшанування пам’яті 628 білоруських сіл, знищених нацистами в роки Другої світової війни, фактично мало за мету відволікати увагу від факту існування під час німецької окупації білоруського національновизвольного руху.
Корюківська трагедія 1943 року як найбільший подібний нацистський злочин проти цивільного населення у Другій світовій війні не удостоїлася “честі” стати всесоюзним або хоча б усеукраїнським символом скорботи.
Незважаючи на великі зусилля корюківської міської та районної громад і місцевої влади, меморіал жертвам трагедії так і не було створено ні за часів СРСР, ні в незалежній Україні.
Крім байдужості влади щодо цього факту, є ще одна обставина. Незручно на весь світ говорити про Корюківську трагедію 1943 року, коли бракує чіткої й однозначної відповіді на питання: “А де були радянські партизани?”
Кремлю були вигідні такі жахливі масові вбивства, скоєні нацистами. Тим самим одразу двічі досягали мети: з’являвся “стимул” уцілілих людей на окупованій території вступати до лав радянських партизанів, щоб помститися; жах масових трагедій унаслідок нацистської окупаційної політики мав “поховати” народну пам’ять про масові звірства та мільйони жертв (Голодомор 1921—1923 рр., Голодоморгеноцид 1932—1933 рр., політичні репресії, нещадна експлуатація населення тощо) комуністичного режиму в 1920—1930х роках.

Національний символ скорботи
В Україні у 1941—1944 рр. нацистські карателі та війська Вермахту, що відступали, свідомо знищили понад 670 населених пунктів зі щонайменше 50828 особами цивільного населення (в радянських документах про частину спалених сіл немає інформації про кількість жертв) у 16 областях країни та Автономній Республіці Крим.
Вінницька область — 17 населених пунктів, убито 808 осіб цивільного населення; Волинська — 93 (з них 4 села, що не існують), убито 5056 осіб; Дніпропетровська — 4 (з них не існує 1), убито 138 осіб; Житомирська — 121 (з них не існує 6), убито 7389 осіб; Запорізька — 1, відсутня інформація про кількість убитого цивільного населення; Київська — 48 (з них не існує 16), убито 2704 особи; Кіровоградська — 2 (з них не існує 1), убито 28 осіб; Львівська — 5 (з них не існує 1), убито 269 осіб; Полтавська — 6, убито 798 осіб; Рівненська — 74 (з них не існує 11), убито 6954 особи; Сумська — 65 (з них не існує 13), убито 4532 особи; Тернопільська — 7 (з них не існує 1), убито 1517 осіб; Харківська — 1, убито 240 осіб; Хмельницька — 28 (з них не існує 1), убито 1411 осіб; Черкаська — 15 (з них не існує 4), вбито 1342 особи; Чернігівська — 63 (з них не існує 3), вбито 17642 особи цивільного населення; Автономна Республіка Крим — 127 (з них понад 1/3 з різних причин зникло), за відсутністю довідок порахувати кількість убитих немає можливості.
Саме тому актуальним питанням є добудова в м. Корюківці Меморіального комплексу пам’яті жертв усіх знищених нацистськими карателями населених пунктів України. Це застереження світу від наступних злочинів.

Російський агресор — спадкоємець нацистської політики терору проти цивільного населення України
Свідоме нищення міст і сіл на сході України разом з мирними мешканцями від 2014 року збройними силами державиагресора — Російської Федерації — та її “п’ятою колоною” — бандформуваннями терористичних “ДНР” і “ЛНР” — є продовженням політики, яку проводила нацистська Німеччина під час Другої світової війни. Головною причиною є московськоросійська імперіалістична ідея, обґрунтована впродовж століть у різноманітних ідеологічних конструкціях, остання з яких відома під назвою “русскій мір”. Її реалізація вже кілька років несе Україні смерть і руйнування…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment