Серед справжніх чоловіків

Микола ЦИМБАЛЮК
Київ—Авдіївська промзона

Щоранку відстежую оперативну інформацію з фронту. І щоразу болем у серці відгукуються повідомлення про наші бойові втрати. На превеликий жаль, для частини України це сухі цифри, які з лишком перекриваються і розчиняються в інформаційному просторі новинами про жертви аварій, пожеж, землетрусів, розбоїв тощо у всьому світі. Відпрацьовані інформаційні технології маніпуляцій суспільною свідомістю працюють майже бездоганно. Але є правда життя, яку не перекрити, не спотворити і тисячам московських чи пятиколонних олігархічних телеканалів, радіостанцій, газет. Особливо контрастно і гостро бачиш оголену правду, коли повертаєшся з чергового виїзду на передок до наших захисників. Так було і цього разу, коли ми повернулися з лінії розмежування, яку утримує овіяна славою 93-я окрема механізована бригада “Холодний Яр”. Але зараз мова про тих, перед ким мусить прихилити коліно вся Україна.

Дух, що рве
Почесне найменування 93-ї бригади, як і висока нагорода, — це визнання заслуг і своєрідна обітниця бути гідним священної пам’яті й слави героїв Холодного Яру. Бійці бригади показали це з перших днів російсько-української війни і підтверджують сьогодні тут, на фронті.
П’ять років тому, 2014-го, 93-ю, після виконання бойового завдання з оборони українського кордону на Луганщині, перекинули на Донецький напрямок. У кінці травня — на початку червня почалися справжні бойові дії: тоді була захоплена перша російська установка “Град” під Добропіллям, відбувся перший бій з танками супротивника під Новоселівкою, а також визволення Селідового, Українська, Карлівки, Нетайлового, Первомайського, Авдіївки, Пісків.
Тоді ж невеликий підрозділ комбата підполковника Дмитра Кащенка атакував позиції терористів на недобудованій ділянці об’їзної — на мосту. Пізніше він став загальновідомим під назвою “Республіка міст”. А капітан Олександр Лавренко з бійцями вийшли на блокпост бойовиків у передмісті Донецька і знищили бронетехніку, розчавили мінометні батареї терористів. У тому бою командир героїчно загинув, підірвавши себе з екіпажем танку. Російські війська і колаборанти зазнали відчутних втрат і не змогли далі обороняти населений пункт.
Кілька підрозділів бригади, зведена штурмова рота та 1-ша батальйонно-тактична група, брали участь у завершальній стадії трагічних боїв за Іловайськ. Під час виходу з Іловайського котла загинуло більше 70 бійців з’єднання, поранено 50 осіб, 30 зникли безвісти. Бригада взяла участь і в обороні Донецького аеропорту. Легендарні “кіборги” з 93-ї воювали за аеропорт 242 дні.
Принагідно варто відзначити, що один із найгероїчніших підрозділів бригади, 20-й
окремий мотопіхотний батальйон, на початку війни створювався як батальйон територіальної оборони тоді ще Дніпропетровська. Він складався з добровольців нинішньої Січеславщини. Під час переформування він увійшов до складу 93-ї бригади. У серпні 2014 року 20-й бат узяв участь у звільненні Красногорівки та Мар’янки. Згодом — обороняв рубіж Авдіївка—Верхнєторецьке. З січня до березня 2016 р. бійці 20-го батальйону тримали позиції у Пісках.
Україна високо оцінила героїв-холодноярівців: майже півтори тисячі солдатів бригади удостоєні державних нагород. Серед них троє: майор Євген Межевікін, капітани Сергій Колодій і Олександр Лавренко (останні двоє — посмертно) — удостоєні високого звання Герой України.
— Взагалі за п’ять років російсько-української війни 93-я бригада зазнала чи не найбільших втрат, — зауважив під час нашої розмови комбат, підполковник Дмитро Брижинський, — майже 300 вбитими і сотні поранених.
Потім, уже перебуваваючи на вопах і ропах бригади, нам доводилося бути свідками цих втрат. Але, попри все, отого вогню з Холодного Яру — вони ніколи не втрачали і не втрачають. Мужність і героїзм цих справжніх чоловіків — запорука того, що рано чи пізно Москва обламає свої хижі імперські ікла на українській землі. Це особливо чітко усвідомлюєш тут, на передовій, коли до ворога рукою подати.

Промка
Наш подальший маршрут — Авдіївська промзона. Це хазяйство командира роти, Штурмана. Зі штабу туди нас везе Медвідь, здоровенний боєць, який чимось нагадує мені нашого славетного борця Піддубного. Минаючи блокпост, обабіч якого височать скелети спалених машин, зірвана танкова башта з гарматою, машина на шаленій швидкості пролітає прострільну зону. Ворог тут не дрімає, тому кожна секунда — ціна життя.
Напруга спадає, коли опиняємося за високою бетонною стіною зруйнованої будівлі. Нас зустрічають кілька суворих і засмаглих — чи то вкритих кіптявою — бійців. Вузенькими, теж закопченими від постійних вибухів мін і снарядів коридорами проводять у розташування командира роти. Знадвору якось не одразу звикаєш до півтемряви. Назустріч стрімко піднімається невисокого зросту, зі швидким поглядом чоловік.
— Штурман, — відрекомендовується він, простягаючи для міцного потиску руку. — Нині до нас просто паломництво. Перед вами вчора у нас був ваш колега і мій побратим Сергій Цаплієнко. Знайомі ж, напевно? Тут ми разом спом’янули нашого спільного побратима Сергія Валаха, який загинув рік тому від рук наших “братів”. Поспілкувалися ми з ним, а потім за кавою згадували початок війни, посумували, пораділи, обговорювали ситуацію в країні, про те, що буде далі…
Штурману за сорок. Він справді колишній льотчик. Свого часу закінчив Луганське вище військове училище штурманів. Першим місцем служби була транспортна дивізія, де молодий офіцер літав на Іл-76. Невдовзі його перевели в окремий розвіду­вальний авіаполк, який згодом, за президентства Кучми, було розформовано. Перейшов у цивільну авіацію, мав, як і всі пілоти високого класу, досить пристойну платню. Усе змінила Революція гідності, а згодом окупація російсько-путінськими військами Криму та початок бойових дій на Донбасі й Луганщині. Офіцер запасу, для якого честь офіцера і просто людини завжди була над усе, не всидів дома. Під час першої хвилі мобілізації записався до 20-го окремого батальйону територіальної оборони “Дніпро”, який пізніше, як вище я зауважив, переформували в окремий мотопіхотний батальйон 93-ї окремої механізованої бригади. Офіцер пройшов бої за Красногорівку, Мар’їнку, Піски, Дружківку, Селідове, Красноармійськ та інші населені пункти Донеччини, що звільняла наші добробати і підрозділи Збройних Сил України в 2014 році.
— Чому саме в піхоту потрапив? — запитую. — Поміняв небо на землю?
— Не знаю. Напевне, доля обрала за мене, — розповідає він. — Воюю з перших днів як піхотний командир, хоча мене вчили літати. Якось, кілька років тому, над нашими позиціями пройшли наші винищувачі. Всю душу мені роз’ятрили. Це може зрозуміти лише той, хто хоч раз піднімався у небо.
Наша розмова повертається до початку війни. Першого серпня 2014 року його підрозділ зайшов у Красногорівку, а наступного дня, вранці, там уже було справжнісіньке пекло.
— Обстріл бойовиків о п’ятій ранку зі стрілецької зброї, — енергійно розповідає він, поки художниця Марина Соченко намагається піймати на олівець його обриси і закарбувати на папері, — а потім із мінометів, був неочікуваним. Він застав нас у чистому полі. З моїх хлопців зі взводу залишилося одинадцять бійців, — пригадує Штурман. — За кілька хвилин я опанував себе. Спочатку заховав людей, а вже через хвилину визначив їм завдання: відкрити щільний вогонь по ворожих мінометниках усіма наявними силами і засобами. Ви ­врахуйте, що до цього у жодного з нас не було досвіду реальних боїв, — зауважує він. — Але за результатом того бою у нас був лише один трьохсотий, у бойовиків — кілька двохсотих (убитих).
Інша складна ситуація у нього виникла під час штурму Мар’їнки.
— У місто моя рота заходила з флангу. З інших боків проривалися механізовані та танкові підрозділи. Визначене завдання — зачистити район, закріпитись та за будь-яких обставин не допустити прориву противника, виконали. У підсумку — в нас один поранений, а в батальйоні “Восток” — більше десятка двохсотих! — говорить Штурман.
Ще був випадок, коли вони зайняли лінію оборони, його бійці виявили ворожу диверсійно-розвідувальну групу з п’яти осіб. З бою Штурманові хлопці й тоді вийшли без втрат, а у групі противника вціліли лише двоє.
Нині рота Штурмана контролює ділянку оборони Авдіївської промзони. У деяких місцях ворог — батальйон “Восток” (чеченці й інші “русскіє”) — стоїть у кількох десятках метрів від їхніх позицій. Серед білого дня можна почути звідти знавіснілі крики “Аллах акбар!”, погрози, якщо захоплять, повідрізати нашим хлопцям вуха.
Командиру неодноразово пропонували повернутися в авіацію. Такі освічені, відважні й розважливі офіцери потрібні і там. Але Штурман залишається зі своїми хлопцями, для них він — авторитетний командир, батько і друг, який за кожного свого бійця життя не пошкодує. Його високо цінує командування, він має кілька державних нагород і відомчих відзнак, десяток волонтерських. Від двох високих нагород Штурман відмовився — ордена Богдана Хмельницького і звання “Народний Герой України”: “Є люди більш достойні. І я вважаю, що спочатку має бути нагороджений особовий склад, а потім уже офіцери”. Саме тоді його побратима, бійця Юрія Яницького, який вижив і повернувся з полону, було представлено до “Народного Героя України” і нагороджено державним орденом “За мужність” III ступеня.
Представили були його до чергового звання — майора, але папери десь і досі гуляють по високих кабінетах. Та він не засмучується:
— Найбільшою нагородою для мене, — твердо, без тіні лицемірства каже Штурман, — є збережені життя моїх хлопців.

Святе місце
Після Промки нас перекинули на інший ротний опорний пункт. Ночували в церковній крамниці, що стоїть недалеко від недобудованої дерев’яної церкви. Головний сержант роти поступився нам своїм місцем. На відміну від попередніх місць ночівок тут було чисто, затишно і тепло. Але сон час від часу переривали вибухи і стрекіт кулеметів.
Уранці, за багатолітньою звичкою, піднявся о п’ятій. Вже світало. Вийшов з будиночка і замилувався: навколо ліс, цвітуть підсніжники, фіалки, дзвінко переспівуються пташки. Якби не знав, де ми перебуваємо, то подумав би, що це маленький рай. Тим паче, що перед ранком активність ворога на передовій упала.
Хлопці, які згодом один за одним приходили для позування Марині, казали, що тут до ворога лічені метри. Вогню не припиняють ні вдень, ні вночі. Це одна з тих позицій під Авдіївкою, де спокійно не буває.
— Тут двадцять три години на добу, — підтверджує заступник командира роти, — стрільба, стрільба і стрільба. Позиції росіян і колаборантів за мостом добре укріплені. А там далі — житловий масив, живуть люди. Ворог “працює” з житломасиву, щоб зачепити нас і викликати з нашого боку “отвєтку”. А потім тут же телебачення їхнє, радіо і т. ін.
Щоп’ять хвилин чути стрільбу: короткими, одиночними. Промацують нашу оборону, працює снайпер. З наших позицій уже видно Донецьк. Але найбільша проблема для наших бійців — Донецька фільтрувальна станція, яка розташована у сірій зоні. Це навіть не нуль, бо до неї лічені метри. Навколо ДФС — ворожі позиції. За ясної погоди вона як на долоні. Згідно з Мінськими домовленостями, станція мусить бути у нашій зоні. Міжнародна місія ОБСЄ неодноразово просила Москву відвести свої війська і колаборантів від цього об’єкта. Ворог використовує ДФС як щит. Від Крутої балки до Ясинуватської розв’язки він півколом капітально укріпив свої позиції. Залиті бетоном бункери, просто так їх не дістанеш. Позиції зроблено грамотно, під керівництвом досвідчених у військовій справі спеців.
— Нам не можна туди добратися, — розповідає один із моїх воїнів-співрозмовників. — Ворог постійно тримає нас у напрузі, постійно “кошмарить”. Не дає пересуватися, відпочити. Більше морально, щоб хлопці психологічно виснажувалися, а відтак, втрачали пильність на постах. Ми ж не можемо бездумно стріляти в їхній бік, бо ДФС — це ж техногенна бомба. Не дай Бог пошкодиться хлоросховище чи хлоропровід (а там більше 2 тонн хлору), тут буде багатокілометрова мертва зона. З цієї станції 300 тисяч населення отримують воду — Авдіївка, Ясинувата, Верхньоторецьк і частини Донецька. Тактика ворога — прикриватися мирним населенням, відпрацьована ще з початку війни. Зрештою, росіянам глибоко наплювати на інтереси місцевих. Вони це не раз демонстрували.
Поки ми говоримо, до Марини щогодини, з невеликими перервами, підсідають спочатку суворі й мовчазні, а згодом заспокоєні й задоволені процесом творення їхніх ликів хлопці. Навпроти них (бо того дня був празник — теплого Олекси, і Марина малювала надворі) стояла невелика надвірна ікона — святий Микола Чудотворець. Він кожного, хто всідався перед художницею, хрестив. А позаду здіймалися на високому бетонному фундаменті притвори недобудованої Святомиколаївської церкви, складеної з добротного кругляка. Тільки дерев’яна обрешітка даху в одному місці зіяла проламаними дошками — туди свого часу росіяни вгатили з забороненого нині Мінськими домовленостями міномета. Але наших хлопців усе-таки Миколай захистив. Тепер вони захищають не тільки його обитель.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment