Тарас ШЕВЧЕНКО: «Я солодко заснув і бачив у сні…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Проект “Подробиці Шевченкового життя” вмотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
У черговій статті автор розповідає про Шевченкові записи 1857—1858 рр. у Щоденнику, що стосуються його сновидінь.

“На світанку приснилося мені…”
Перший запис Шевченкового сну зустрічаємо в його Щоденнику 18 червня 1857 р. у Новопетровському укріпленні:
“Видел во сне Межигорского Спаса, Дзвонковую Криныцю и потом Выдубецкий монастырь. А потом — Петербург и свою милую Академию”.
Український етнограф і літературознавець М. Ф. Сумцов свого часу зазначав: “Часті сни 1857 р., можна думати, значною мірою були зумовлені палким очікуванням близького звільнення”. Додам, що поетові сни зумовлювалися ще й палким бажанням якнайшвидше побачити дорогих йому людей і дорогі йому місця. Власне, сни часто були ніби другим життям, яке Шевченко мріяв розпочати. Вже цього дня — 18 червня — він відзначив, що йому “почали ввижатися уві сні знайомі, давно не бачені предмети”, а в запису від 29 липня 1857 р. засланець наголосив, що в його сновидінні згуртувалося “все, що серцю дороге…”
За підрахунками літературознавця Л. Т. Білецького, у Щоденнику міститься 17 описів реальних Шевченкових снів або розповідей про них. Насправді, поет описав 19 своїх снів — 16 снів Шевченко зафіксував у Щоденнику з 18 червня до 15 вересня 1857 р., а ще 3 — у лютому 1858 р, коли в його сни приходила К. Б. Піунова. Таким чином, записи про 19 снів містяться в такі дні: 18 червня, 3, 4, 6, 7, 9, 11, 12, 17, 19, 29 липня, 3, 5, 15 вересня 1857 р.; 5, 15, 22 лютого 1858 р. Тобто днів справді 17, але треба мати на увазі, що в записі від 4 липня 1857 р. Тарас Григорович описав два сни — перший про К. П. Брюллова, після якого він прокинувся, а “в другий сеанс побачив я в Москві Михайла Семеновича Щепкіна…” Так само 19 липня засланець уві сні спочатку побував в Орській кріпості, а потім проснувся, “покрутився… знову заснув… Морфей… переніс мене в якесь східне місто…”
Усі ці сни, а також поетові твори, написані у формі снів, цікаво досліджували й досліджують Ю. Я. Барабаш, Т. В. Бовсунівська, О. В. Боронь, А. М. Макаров, М. В. Моклиця, В. Л. Смілянська, В. І. Сулима, А. В. Харченко та ін.
Знаменно, що в першому відомому нам сні Шевченко згадував українські духовні святині. Межигірський СпасоПреображенський монастир, один із найдавніших в Україні, заснований 988 р. водночас із уведенням християнства в Київській Русі, в околицях колишнього села Міжгір’я на березі Дніпра північніше Вишгорода. Шевченко побував тут у 1843 р., у 1846 р. виконав ескіз олівцем “КиєвоМежигірський монастир”.
Межигірський Спас неодноразово згадувався в Шевченкових творах, а поема “Чернець” (1847) цілком пов’язана з ним:
Аж до Межигорського Спаса
Потанцював сивий.
А за ним і товариство
І ввесь святий Київ.
У XVII—XVIII століттях монастир був релігійним центром Запорозької Січі. У листопаді 1844 р. у листі до Я. Г. Кухаренка поет підняв монастир до символа всієї України: “Був я уторік на Україні — був у Межигорського Спаса… Був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями…”
Дзвонкова Криниця — стародавнє джерело поблизу Межигірського монастиря. В тому ж “Чернеці”:
Іде чернець Дзвонковую
У яр воду пити…
Щодо Видубицького монастиря, то він заснований у другій половині XI століття у Києві. У 1843 р. Шевченко виконав малюнок олівцем “Видубицький монастир”, а в 1844 р. — офорт “Видубицький монастир у Києві”.
Звісно, Шевченкові наснилася й Академія мистецтв у Петербурзі, в якій він навчався з 1838 до 1845 р. Десятого грудня 1845 р. йому було вручено атестат на звання некласного художника. Після повернення з заслання доля Шевченка знову була тісно пов’язана з Академією мистецтв. Роки навчання і творчу працю в Академії відображено в Шевченковому Щоденнику, Автобіографії, листуванні та в повісті “Художник”.

“Уві сні бачив церкву святої Анни у Вільні, і в цій церкві милу Дуню, яка молилася…”
Цей сон, записаний поетом 5 вересня 1857 р., став єдиним випадком, коли Гусиковська Ядвіга (Дуня, Дзюня) — полька, з якою Тарас познайомився 1830 р. у Вільно і покохав, згадується у Шевченка. М. К. Чалий писав: “У цей час Шевченко познайомився з однією гарненькою швачкою й уперше усвідомив і глибоко пройнявся почуттям власної людської гідності. Йому тоді виповнилося 16 років. Почуття першого юнацького кохання, що запало йому в душу, до дівчини, яка належала до іншого середовища і мала незалежний спосіб думок, дуже сильно вплинуло на його забиту, загнану, проте глибоко вразливу натуру. Ця перша симпатія, за визнанням самого поета, ушляхетнила його душу, піднісши його у власних очах. “Мені вперше тоді спало на думку (переказував він Сошенкові): чого б то й нам, кріпакам, не бути такими самими людьми, як інші вільні стани?”
На щастя, в Шевченкові сни приходило також і чимало його близьких друзів, зокрема, М. М. Лазаревський, К. П. Брюллов, С. С. ГулакАртемовський, М. І. Костомаров, П. О. Куліш, М. С. Щепкін. Скажімо, 3 липня 1857 р. засланець записав у Щоденнику: “Сегодня во сне видел я Лазаревского. Будто бы он приехал за мною в укрепление и, несмотря на мои доводы о невозможности оставить мне укрепление без пропуска, увёз меня насильно…”
Певно, що близький Шевченків друг, турботливий М. М. Лазаревський був особливою живою надією засланця на щасливе повернення в Петербург. Лише позавчора він записав у Щоденнику, що дуже винен перед “нелицемірним другом”, адже не відповів на його лист вчасно. Лише позавчора написав йому лист, в якому повідомляв, що “перелицював свою дорогу в столицю”, відмовившись від попередніх планів, і вперше чітко назвав свій маршрут повернення: “…Через Астрахань Волгою до Нижнього, а потім через Москву і до тебе, мій друже милий, мій єдиний”. Більше того, Шевченко сподівався, що вже “в половині августа буду ціловать тебе, мій єдиний друже”. Він помилився більш як на півроку, втім, як відомо, після повернення до Петербурга, саме на квартирі М. М. Лазаревського поет жив близько трьох місяців. Отож і доречно приснився поетові справжній друг, який нібито приїхав за ним у Новопетровське укріплення.
Наступного разу М. М. Лазаревський прийшов у Шевченків сон через два тижні — той співав, нібито в Орській фортеці, українські пісні з земляками, і Шевченко… Втім, прочитаємо в Щоденнику:
“Я присоединил свой тенор к капелии, и мы пели стройно и согласно:
У степу могила з вітром говорила…
Не кончивши этой песни, мы начали другую, а именно “Петруся”, и я так громко пропел стихи —
Люблю, мамо, Петруся,
поговору боюся, —
что капелия замолчала, а я на последней ноте проснулся”.
Щодо тенору, то це чи не єдине свідчення самого Шевченка про власний голос. Але є й інші підтвердження. Скажімо, М. Д. Новицький, який записав і опублікував спогади Шевченкового командира Є. М. Косарева, розповідав про своєрідний самодіяльний хор у Новопетровському укріпленні: “Хор цей влаштовували офіцери, і Шевченко, котрий мав гарний і чистий тенор і знав багато чудових українських пісень, був постійним учасником цього хору…”
Характерно, що й уві сні поет відразу приєднався до улюбленої пісні, яку, наприклад, 13 серпня співав, як сам записав, цілий день і вечір:
У степу могила
З вітром говорила.
Повій вітре, буйнесенький,
Щоб я не чорніла.
Не випадково, вже згаданий М. Ф. Сумцов написав, що “такі чаруючі сни втішали бідного і хворого поета в закаспійській пустині”.

“Побачив я в Москві Михайла Семеновича Щепкіна…”
Прочитаємо повний запис цього, сказати б, золотого, справді дорогого для поета сну в Щоденнику 4 липня 1857 р.:
“…Увидел я в Москве Михайла Семёновича Щепкина, таким же свежим и бодрым, как видел я его в последний раз в 1845 году. Говорили о театре, о литературе. Я ему заметил, почему он не продолжает свои “Записки артиста”, начало которых напечатано в первой книжке “Современника” за 1847 год. На что он мне сказал, что жизнь его протекла так тихо, счастливо, что не о чем и писать. Я хотел ему на это возразить чтото, но мы очутились в Новопетровском укреплении…”
Отже, Шевченко побачив уві сні доброго друга М. С. Щепкіна під час їхньої останньої зустрічі, наприкінці березня—початку квітня 1845 р., коли поет їхав із Петербурга в Україну через Москву. А познайомилися вони в лютому 1844 р., про що докладно писав у монографії “Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін” (2009).
Тепер про надзвичайно цікаву Шевченкову нотатку щодо “Записок актора Щепкіна”, котрі справді друкувалися в січневому номері “Современника” за 1847 рік. Вражає, що Шевченко й через 10 років пам’ятав про це так точно. Відомо, що ці спогади були розпочаті за настійною порадою О. С. Пушкіна, роботу над ними підтримував М. В. Гоголь. Шевченко, прекрасно розуміючи важливість спогадів артиста, турбувався про їхнє продовження. Немає сумніву, що поетове бажання перейшло з його реальних роздумів у сон, утім, як і реальне прагнення поговорити з М. С. Щепкіним “про театр, про літературу” чи внутрішня незгода з тим, що у М. С. Щепкіна було “тихе” життя. Недарма уві сні М. С. Щепкін опинився з Шевченком у… Новопетровському укріпленні. Справді, у довгому житті М. С. Щепкіна ніколи не було спокою, тому він мав право сказати словами, написаними в 1853 р. у листі до О. І. Герцена: “…По силам я исполнил свой человеческий долг…” От я й думаю: може поет інтуїтивно відчував не лише неоднаковість, контрастність, а й духовну схожість та внутрішню близькість доль — своєї та М. С. Щепкіна?
Радянський щепкінознавець А. А. Дерман у 1930х рр. наголошував: “Кріпосне право повернулося до Щепкіна своїм голублячорозпусним боком, а до Шевченка — жорстоким і загартовуючим… Один був утіленням компромісу, інший — втілена боротьба”. Втім, не можна повністю прийняти твердження А. А. Дермана про те, що між артистом і поетом не було навіть натяку на суспільнополітичну єдність. Така настроєва єдність між геніями була. Більше того, під впливом Шевченка зміцнилися антикріпосницькі настрої М. С. Щепкіна та самоусвідомлення його етнічної належності.
Український літературознавець М. М. Мочульський писав, що “вузлами приязні були: кріпацтво й тернистий шлях до слави”. Письменник К. Г. Паустовський додав ще один вузол — національний: “Сдружила Шевченко со Щепкиным общая судьба — оба были украинцами и бывшими крепостными”. Так, сплетіння цих схожих життєвих обставин справді сприяло заприязнюванню геніїв. Але неможливо навіть уявити, що ці два “вузли” подружили б Шевченка з сином кріпака з тернистою долею, російським монархістом М. П. Погодіним, з яким він познайомився в Москві. Отже, стрижнем обопільної приязні та щирої, міцної дружби двох високорозумних особистостей була дивовижна суголосність душ і висока людська моральність, яку зауважив ще М. К. Чалий. Про людей, достойних його дружби, М. С. Щепкін так і говорив: “Он, право, этого стоит и по нравственности…”
Моральні сили й душевні чесноти Шевченка й М. С. Щепкіна з’єдналися в захмарній височині, й сотворилася Богом їм дана дружба. Геніїв, як відомо, судять по тому, що вони залишили після себе людству. Такот, окрім своєї творчості, два геніальних українці залишили всьому світові дивовижний феномен чоловічої дружби.

“Довге спання закінчилося огидним сновидінням”
Не дивно, що в поетові сни приходили і його люті вороги та, говорячи словами самого Шевченка, “темні мучителі” й “гонителі”. Здається, найзліший зпоміж усіх з’явився в ніч на 15 вересня 1857 р., коли Шевченко плив із Астрахані в Нижній Новгород на пароплаві “Князь Пожарський”:
“Проспал я ровно до девяти часов утра. Надо думать, что это случилось со мною под глухой шум “Князя Пожарского”, потому что со мной этого прежде не случалося… Это на диво долгое спание заключилось отвратительным сновидением. Будто бы Дубельт с своими помощниками (Попов и Дестрем) в своём уютном кабинете перед пылающим камином меня тщетно навращал на путь истинный, грозил пыткой, и в заключение плюнул и назвал меня извергом рода человеческого”.
Л. В. Дубельт (1792—1862) — генераллейтенант, начальник штабу Окремого корпусу жандармів (1835—1856), у 1839—1856 рр. — керуючий III відділом власної його Імператорської величності канцелярії, член Головного управління цензури. Вів політичні справи гуртка О. І. Герцена, КирилоМефодіївського братства і петрашевців. Один із авторів нещадного присуду Шевченкові в 1847 р. Саме він скріпив підпис шефа корпусу жандармів і начальника ІІІ відділу О. Ф. Орлова на заключному документі щодо покарання поета:
“Шевченко вместо того, чтобы вечно питать благоговейные чувства к особам августейшей фамилии, удостоившим выкупить его из крепостного состояния, сочинял стихи, на малороссийском языке, самого возмутительного содержания. В них он то выражал плачь о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольности казачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома, забывал в них личных своих благодетелей. Сверх того, что все запрещенное увлекает молодость и людей с слабым характером, Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны…
Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений”.
Між іншим, О. І. Герцен вважав Л. В. Дубельта розумною людиною для жандармської служби, за його словами, в цьому служаці зосередилися “тонка тямущість хижих звірів, разом з ухильністю та пихатістю”. В “Энциклопедическом словаре БрокгаузаЕфрона” (1893) зазначалося, що Л. В. Дубельт був освіченою й проникливою людиною. Принаймні це, мабуть, відбилося й у його визнанні того, що “Шевченко, любя пламенно свою родину, Малороссию, он, в напечатанных им книгах, с восторгом описывал дух прежнего козачества…”
Шевченко двічі писав Л. В. Дубельту — з Орської фортеці й з Оренбурга, прохаючи полегшення своєї долі, зокрема, дозволу малювати. Проте, той відхиляв ці клопотання. Крім того, в лютому 1850 р. оренбурзький військовий генералгубернатор В. О. Перовський на прохання Шевченкових друзів клопотався про полегшення становища Шевченка перед Л. В. Дубельтом. До його листа була прикладена довідка, в якій зокрема зазначалося: “Рядовому Шевченке около 40ка лет от роду; он весьма слабого и ненадежного телосложения и в продолжение кампаний на Аральськом море неоднократно подвергался скорбуту”. Л. В. Дубельт відповів, що шеф жандармів і начальник III відділу граф О. Ф. Орлов “полагает рановременным входить со всеподданейшим докладом о помиловании Шевченки”, знущально додавши, “что он не такого слабого сложения, как объяснено в полученной вами записке…”. Тож Л. В. Дубельт не забув, що міру покарання Шевченкові обирали, посилаючись на його “крепкое телосложение”. Свого часу С. О. Єфремов точно виснував, що “за миколаєвських часів Дубельт був найстрашнішим заступником самодержавного режиму і своє катівське діло справляв без непотрібних сентиментів”.
Поетове сновидіння насправді відображає справжнє дубельтове ставлення до Шевченка. Зокрема, у своїх записках головний російським жандарм заявив що “литературное достоинство этого ничтожного человека состоит в нескольких малороссийских песнях и повестях на старинном малороссийском наречии, которого теперь почти никто не понимает”. А щодо пропозиції помістити постать Шевченка в пам’ятнику “Тисячоліття Росії” нікчемний Л. В. Дубельт буквально виплюнув із чорного рота слова про те, що Шевченковим ликом українофіли хотіли “оскорбить, замарать… памятник тысячелетия России!”
Як абсолютно справедливо зауважив С. О. Єфремов, “цей голос із льоху про великого поета цілком вичерпує ту зненависть, що до Шевченка кохали реакційні круги в Росії”.
Щодо згаданих Шевченком “помічників” Л. В. Дубельта, то М. М. Попов був начальником секретної експедиції III відділу, а Дестрем — І. А. Нордстрем — чиновник III відділу, цензор драматичних творів.

“Я пішов до моря, скупався і тут же на піску заснув”
Отже, були й екзотичні засинання та прокидання. Скажімо, тоді на березі моря Шевченка “розбудив… дрібний тихий дощик”, і він “прибіг на город мокрою куркою”. Нагадаю, що город — це зелена місцина з садом, бесідкою, кибиткою та землянкою, впорядкована комендантом Новопетровського укріплення І. О. Усковим, який дозволив Шевченкові не лише бувати тут, а й писати та малювати, навіть ночувати. Зокрема, засланець любив спати під… вербою, посадженою й вирощеною ним самим. У вже згаданому записі про перший сон 18 червня 1857 р. читаємо: “Сьогодні я, як і вчора, точно так само рано прийшов на город, довго лежав під вербою, слухав іволгу і, нарешті, заснув”. А як екзотичнонесподівано, бувало, прокидався тут засланець! Ось запис у Щоденнику 19 липня: “…Мені на лице вискочила холодна жабка, і я прокинувся”. Через десять днів — 29 липня — Шевченко зафіксував, як його розбудив… півник! “Ні, треба ще тобі на лице вскочити та за ніс ущипнути… Розбуджений так невчасно чубатеньким нахабою, я встав…”
Утім, повернемося до щоденникового запису від 9 липня 1857 р. про Шевченків сон на піску біля моря. Тоді засланець “бачив у сні небіжчика Аркадія Родзянку в його Веселому Подолі, поблизу Хорола”. Йшлося про поміщика, власника села Веселий Поділ на Полтавщині А. Г. Родзянка, з яким Шевченко познайомився в липні 1845 р. у його маєтку. В Щоденнику поет занотував, що йому той “за кілька годин… набриднув своєю дурною естетикою та малоросійськими найбруднішими і найдурнішими віршами…”.
З цього приводу Шевченко висловив свої роздуми щодо сновидінь:
“Говорят, о чём наяву думаешь, то и во сне пригрезится. Это не всегда так. Я, например, Аркадия Родзянку видел всего один раз… Я забыл даже, что я виделся когдато с этим сальным стихоплетом, а он мне сегодня во сне пригрезился. Какая же связь между моими вчерашними грустными мечтами и между этим давно забытым мною человеком? Каприз нашей нравственной природы, и совершенно никакой логической связи. И оракул сотника Чеганова едва ли объяснит загадку подобных сновидений. Пойду, однако ж, на всякий случай, посмотрю в это зерцало сокровенных таинств натуры”.
Враження таке, що Шевченко передбачав і появу феномену Зигмунда Фройда, який уже народився в Галичині 1856 р., і його наукову книгу “Тлумачення сновидінь”. Хоч би як там було, Шевченко залишив нам лапідарне, але вельми цікаве свідчення про своє серйозне ставлення до тлумачення сновидінь. Коли в першій половині 1853 р. його друг А. О. Козачковський повідомив Шевченкові у листі (не зберігся) про велике горе — втрату своїх дітей, той серед інших теплих, співчутливих, дружніх слів підтримки, написав 30 червня 1853 р. і такі: “Сны твои, которые ты видел в самые критические часы твоей жизни, показывают нам чтото выше наших земных понятий”. А тоді — в липні 1857 р. — Тарас Григорович іноді звертався до тогочасного сонника його знайомого, командира загону уральських козаків у Новопетровському укріпленні Ф. Ю. Чаганова. Виявляв при цьому свій іронічний розум і незгасний гумор. Скажімо, прокинувшись 3 липня 1857 р. Шевченко порадів з того, що не підтвердився сон про його… дезертирство з Новопетровського укріплення: “А иначе опять бы меня вооружили лет на десять за престол и отечество. Нужно будет зайти к сотнику Чеганову посмотреть в сонник, что значит видеть во сне самовольную отлучку”.

“Я бачив її уві сні…”
Шевченко намагався також розгадати таємний смисл своїх трьох снів про актрису К. Б. Піунову, в яку закохався в Нижньому Новгороді й у якій там же розчарувався. Перший сон він занотував 5 лютого 1858 р.: “Я видел её во сне. К добру ли это? Будто бы она слепая нищая, но такая молодая и хорошенькая. Стоит у какойто ограды или забора и протягивает руку Христа ради. Я хотел подойти с какоюто мелкою монетою, но она внезапно исчезла. Это продолжение роли Антуанетты. Ничего больше”.
Поет мав на увазі, що у мелодрамі “Паризькі жебраки” французького драматурга Т. Бар’єра за романом Е. Сю актриса зіграла на нижньоновгородській сцені роль Антуанетти, про що він 2 лютого схвально записав у Щоденнику: “Роль Антуанетты исполнила она, и исполнила лучше, нежели в первый раз, но я не аплодировал… Мне казалось, она выше всяких аплодисментов”.
Отже, перший сон наснився 44річному Шевченкові через два дні після того, як 30 січня 1858 р. у Щоденнику було записано його любовний лист до К. Б. Піунової: “Я вас люблю і говорю це вам прямо, без усяких вигуків і захоплень… Стати вашим чоловіком для мене найбільше щастя і відмовитися від цієї думки буде важко”. Хоча належність тексту саме Шевченкові чи міра поетової участі в написанні цього листа не встановлені, подібні зізнання не могли з’явитися в Щоденнику без його згоди.
Минуло десять днів, і 15 лютого поет зафіксував у Щоденнику такий сон з участю К. Б. Піунової: “Опять видел её во сне слепою нищею, только уже не у церковной ограды, как в первый раз, а в живой картине, в малороссийской белой свитке и в красном очипке”. Нарешті, 22 лютого Шевченко записує в Щоденнику винятково лише свій сон, як відчуття неминучого краху стосунків, які не відбулися:
“Третий раз вижу её во сне и всё нищею. Это уже не вследствие роли Антуанетты, а вследствие каких данных — не уразумею. Сегодня представилась мне она грязною, безобразною, оборванною, полунагою, и всётаки в малороссийской свитке, но не в белой, как прежде, а в серой, разорванной и грязью запачканной. Со слезами просила у меня и милостыни, и извинения… Я, разумеется, простил её и в знак примирения хотел поцаловать, но она исчезла. Не предсказывают ли эти ночные грезы нам действительную нищету?”
Наступного дня Шевченко вигукує в Щоденнику: “Сон в руку”! І розповідає про те, що дізнався щойно: К. Б. Піунова, прохаючи його допомоги вступити в трупу Харківського театру, водночас поновила свій контракт у Нижньоновгородському театрі, чим поставила в незручне становище самого Шевченка та М. С. Щепкіна, які в листах до директора Харківського театру І. О. Щербини наполегливо й зворушливо клопоталися за неї. Вчинок юної К. Б. Піунової зачепив Шевченка за живе: “Если это правда, то в какие же отношения поставила она меня и Михайла Семеновича со Щербиною? В отвратительные! Вот она где, нравственная нищета, а я боялся материальной. Дружба врозь и черти в воду. Кто нарушил данное слово, для того клятва не существует”. Наступного дня образа і обурення, здається, сильніше розворушилися випадковою зустріччю з К. Б. Піуновою, й усе це гнівно й емоційно вихлюпнулося в Щоденнику:
“Я так много перенес испытаний и неудач в своей жизни, казалось бы, пора уже освоиться с этими мерзостями. А давно ли я видел в ней будущую жену свою, ангелахранителя своего, за которого готов был положить душу свою? Отвратительный контраст. Удивительное лекарство от любви — несамостоятельность. У меня все как рукой сняло. Я скорее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого друга поставила в самое неприличное положение. Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!”
У цій статті немає можливості глибше занурюватися в обставини, котрі зумовили різку Шевченкову реакцію чи негожі вчинки К. Б. Піунової. Вона й сама зізналася, що їй “кебети бракувало!” Справді, більш як удвічі молодша за поета, трохи корислива і хитрувата, трохи розгублена і несамостійна, трохи кокетлива і недосвідчена, трохи лукава і наївна… К. Б. Піунова й у пам’яті наступних поколінь залишилася завдяки присутності в її житті Шевченка…
Хочу лише зазначити, що три занотовані Шевченком сни про К. Б. Піунову з його власними розшифруваннями й припущеннями, з остаточним висновком — “сон в руку”, тобто справджений сон, — могли б, здається, стати творчою спонукою до написання поетичного твору. З часом. Якби той час у Шевченка був…
Насамкінець зауважу, що в цій статті не мав змоги заторкнути велику й важливу тему снів у літературній творчості Шевченка, тобто поезій, написаних у формі снів, починаючи від поеми “Сон” (Комедія) до вірша “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”). Відомий шевченкознавець О. В. Боронь зазначає, що певна частина сновидної творчості Шевченка (на мій погляд, невелика) навіяна реальними поетовими снами, а переважна засвідчує свідоме звернення Шевченка до можливостей снів як художнього засобу. Якщо мій читач зацікавиться цією темою, то прізвища дослідників, які її розкривають, названі на початку статті.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment