Як «український олігарх» стверджував Україну в світі й чому його за це скомпрометували свої?

Невідомі сторінки лондонського архіву про зневаженого земляками достойника нації Якова Макогона

Микола ТИМОШИК,
професор
Фото надано автором
Цю бувальщину можна називати порізному: неймовірною, детективною, сенсаційною. Водночас — гостро актуальною й повчальною для нашого тривожного сьогодення. Коли б такі та подібні сюжети були стало “прописані” на сторінках нашої так званої української за статусом, але часто антиукраїнської за змістом преси, також і телевізії, українці б активніше позбавлялися нав’язуваного “старшим братом” упродовж століть комплексу національної меншовартості, результативніше боролися б зі своїми задавненими “національними хворобами” й не опинилися в ситуації, яку з тривогою переживаємо нині.
Історія направду заслуговує фільмового втілення. Типовий юнакгаличанин у пошуках кращої долі опиняється за океаном, отримує американське громадянство й проходить воєнний вишкіл в елітних підрозділах американської армії. А ще — знайомиться з чистокровною американкою Сюзанною, яка до безтями закохується в привабливого, здорового, метикуватого й вихованого українця. Дівчина та виявилася єдиною улюбленою донькою одного з найбагатших на ту пору американців. Отож гучне, на всю Америку, весілля. Отримавши незабаром прямий доступ до грошей тестя, новий член родини упродовж багатьох років використовував їх не для власного збагачення чи тимчасових житейських утіх, а для розв’язання задавненого “українського питання” в найдраматичніший період перебування Української РСР у складі радянської імперії. Те, що зробив за кордоном з власної ініціативи, за покликом серця цей окремо взятий українець, може перевищити роботу ущерть укомплектованого й сповна фінансованого посольства окремо взятої самодостатньої держави.
Втім, із прикрістю констатуємо, що й сьогодні наш загал про це нічого не знає. Що говорити про наших так званих державотворців…
Публікуємо цю нову розвідку нашого постійного автора й члена редколегії професора Миколи Тимошика без скорочення, сподіваючись, що її із зацікавленням прочитають не лише наші постійні читачі, а й “на горі”. І, гадаємо, зроблять правильні висновки.

Сенсаційна архівна
знахідка у Лондоні
Здавалося, час активно попрацював над тим, щоб ця цінна сторінка нашої національної історії ніколи вже не могла бути написана.
Про феномен Якова Макогона та фінансованого ним своєрідного посольства періоду 30х років минулого століття, що мало назву “Українське пресове бюро в Лондоні” (The Ukrainian Bureau in London), у мюнхенськопаризькій “Енциклопедії українознавства” віднаходимо лише кілька скупих рядків:
“Інформаційне бюро, засноване 1931 р. коштом Я. Макогона для ознайомлення англійського загалу з українськими справами. Видавало неперіодичний бюлетень (The Bulletin), який розсилало до 250 часописів в Англії… Керівником бюро був В. Кисілевський. Діяло до 1939 року”.
Оце й усе, що досі міг знати небайдужий до національної історії читач про цей загадковий українознавчий осередок у столиці Великої Британії.
І ось — несподівана, схожа на сенсацію, архівна знахідка: авторові цих рядків у час недавнього наукового стажування у Великій Британії вдалося не лише натрапити на сліди архіву Українського пресового бюро в Лондоні, а й першому зпоміж українських і зарубіжних дослідників опрацювати його. Несподіваність такої знахідки в тому, що упродовж майже 80 літ кілька різних за обсягами тек із документами цього архіву пролежали без руху не у відомій бібліотеці чи архіві Великої Британії, а в… приватному інституті польської еміграції, що має назву “Польський Інститут і музей ім. Сікорського у Лондоні”.
Про те, за яких обставин потрапила ця частина архіву української еміграції до чужих рук і чому про неї тривалий час не знали навіть корінні українські лондонці, можна написати окрему, не менш цікаву, статтю. Однак, за браком місця, тут маю обов’язок лиш зазначити, що цій знахідці завдячую передусім Іванці Мащак — бібліотекарці Українського дому в Лондоні, де вона мешкає від початку 70х років минулого століття. Доти пані Іванка, як колишня зв’язкова УПА, розплачувалася перед більшовицькою владою за любов до України страченими життями двох братів і батьків та власним здоров’ям у час багаторічного відбування ув’язнення в сибірських таборах ГУЛАГу.

Чому світ голосно заговорив про Україну у 30х роках ХХ століття?
Як засвідчують документи архіву, причиною того зацікавлення були не сталінські репресії чи Голодомор (правди про це світ тоді фактично не знав), а рішучі репресії польської влади українського населення в Галичині восени 1930 року. Мета тієї акції, що згодом увійшла в історію під терміном пацифікація, полягала у знищенні української опозиції напередодні чергових виборів у цій країні.
У відповідь на незаконний арешт своїх послів до польського сейму українці організували протестні акції. За офіційними польськими даними, тоді поляки спалили 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 інших господарських споруд, 112 скирт.
Послані за вказівкою Пілсудського в українські села для залякування селян польські карні загони у грубий спосіб перевищили свої повноваження: вони знущалися, прилюдно били українців. Репресій зазнали передусім вчителі, священики, громадські активісти. Багатьох арештували, до в’язниці потрапив увесь провід Української народнодемократичної партії (УНДО). Були розгромлені “Просвіти” з їхніми читальними залами та бібліотеками, кооперативи. На села накладали контрибуції для додаткового збору харчів на потреби польської армії.
Акція ця набула розголосу в Західній Європі після того, коли польська влада зневажила звернення українського грекокатолицького єпископату на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким і продовжувала репресії проти українців.
Відгомін драматичних подій докотився й до Америки.
Зпоміж тих, хто близько сприйняв це до серця, був колишній емігрант із Галичини, відомий в Америці громадськополітичний діяч Яків Макогін.

Загадковий шлях від бідного
емігранта до мільйонерапатріота
З огляду на визначальну роль цієї особистості в заснуванні й організації роботи маловідомого в світовому інформаційному просторі осередку української еміграції зокрема і в проведенні за кордоном низки голосних акцій українців загалом, варто коротко зупинитися на деяких його біографічних даних. Зробити це слід ще й тому, що досі про Якова Макогона в Україні не з’явилося поважної розвідки, а опубліковані за кордоном і чужинцями, і українцями діаспори нечисленні згадки рясніють не повними, й до того ж, суперечливими даними.
Скажімо, в українськомовній версії Вікіпедії, без посилання на джерела, стверджується, що під час Першої світової війни, а також пізніше, цей чоловік працював для американської розвідки. Свою “ложку дьогтю” додав автор лондонської газети “Українська Думка” Р. Сирота самим заголовком своєї замітки “Ніхто не знав, на кого він працював”. Тристорінкову розвідку про загадкового українця присвячує польський дослідник із Перемишля А. Жєба. Зрозуміло, що оціночні акценти діяльності цього діяча подаються тут із польських позицій.
Нижче йтиметься й про неодноразові спроби компрометації пана Макогона своїми ж у діаспорі.
Яків Макогін, народжений 27 вересня 1880 року в селі В’язова неподалік Жовкви, у 23річному віці емігрував до Америки. Отримавши громадянство цієї країни, зголосився до морської піхоти, де прослужив 15 років. Після військової служби одружився з багатою американкою Сузанною Фаллон — донькою американського адмірала.
Багатство, яке несподівано звалилося на молоді плечі цього українця, цілковито усвідомлено використав він для української справи.
Усе почалося з подорожі з дружиною до Європи 1930 року. Свідомо відвідували країни, які межували з рідним краєм учорашнього вигнанця: Румунія, Чехословаччина, Австрія, Польща. Знайомилися з провідними українськими громадськополітичними діячами, прихильниками УНР та ЗУНР. У розпал конфлікту між поляками та українцями Яків відважується на кількатижневу поїдку в підпольську Україну. Зупиняється на довше у Львові, мандрує закутками своєї рідної Галичини. Опитує очевидців, збирає документальний матеріал, багато фотографує.
Напевне, саме ця поїздка так схвилювала його і спрямувала подальші думки й дії в чітко окреслене русло. За гарячими слідами побаченого в рідному краї він незабаром написав та видав в Америці збірку “На вічну ганьбу Польщі”. Тут же фінансує її друк у перекладі англійською та французькою мовами.
Видані значними накладами та поширені в усіх країнах світу, ці документальні книги викликали негативну реакцію польського уряду. Яків Макогін стає для цієї країни персоною nongrata.
До речі, активним помічником у збиранні матеріалів для цих брошур та їх промоції в європейських столицях стає для Якова Макогона його дружина Сузанна. Щоб передати впливовим колам Європи зібрані чоловіком у Галичині фотографії та документи про безчинства поляків щодо українського населення, вона відправилася з Варшави до Берліна літаком. Про цей факт із діяльності подружжя Макогонів на користь української справи ідеться в листі архієпископа УГКЦ Івана Бучка до Євгена Онацького навесні 1931 року. Напередодні архієпископ довго спілкувався з пані Сюзанною і склав про неї вельми приємне враження.

Про Україну — із центру
британської столиці
Зміст написаних і виданих коштом Макогона брошур посправжньому сколихнув передову частину української еміграції. У пресі з’являються публікації з аналізом причин того, що сталося. Йшлося про те, що світова спільнота практично була мало обізнана з “українським питанням” і що самі українці мало що робили у цьому напрямі.
Так в українськоамериканській родині Макогонів народилася ідея заснування пресового бюро у котрійсь зі світових столиць, яке виконувало б місію своєрідного посольства українців передусім у питанні підготовки та поширення по всьому світу правдивої інформації про український народ та його історичні домагання. Адже доти про “українське питання” європейці й американці дізнавалися здебільшого з російських та польських джерел. Цілком зрозуміло, що такі джерела займанців були брехливими й ворожими для українства.
Українське громадянство Америки й Канади всіляко вітало нагальну потребу створення такої пресової агенції, проте не робило реальних кроків для її втілення. Щоб зрушити справу з місця, наприкінці січня 1931 року Макогін звертається з письмовим зверненням до провідних представників українства на різних теренах еміграції, а також Галичини й Буковини, з конкретною пропозицією. Суть її викладена в двох пунктах:
1. Для заснування Українського пресового бюро він, пан Макогін, готовий виділити власні кошти на термін до двох років, поки українське громадянство не акумулює за цей час необхідну суму для забезпечення подальшого існування такої інституції.
2. Головним і незмінним пунктом програмної діяльності бюро має бути: аполітичність й уникнення будьякої групівщини; бюро не сміє служити якійсь партії, групі осіб чи окремій особі, але всьому українському загалові.
Маючи добрі особисті контакти з офіційним Лондоном, йому вдалося швидко вирішити питання з придбанням приміщення в центральній частині лондонської столиці. То була старовинна двоповерхова кам’яниця, що належала самому управителеві Вестмістерського абатства. Саме її український меценат викуповує для потреб Українського пресового бюро. Тут з’являється напис українською і англійською мовами “Українське пресове бюро”.
У листопаді 1931 року Яків Макогін засновує філію Українського бюро в Женеві, а від 1 січня 1932 — таку ж філію в Празі.
На керівника бюро запросив відомого історика і соціолога Володимира Кисілевського — сина письменниці й редакторки коломийського двотижневика “Жіноча Доля”, довголітньої депутатки від українців у польському сенаті Олени Кисілевської. На той час колишній чернівецький гімназист та легіонер Українських Січових Стрільців уже захистив докторат у Віденському університеті, отримав громадянство Канали та редагував у Едмонтоні тижневик українських католиків “Західні Вісті”.
Доктор Кисілевський прибув до Лондона 17 травня 1931 року і вже наступного дня взявся до роботи.

Організація роботи головного
офісу
Облаштування офісу Українського пресового бюро в Лондоні за західними мірками якості, формування штату працівників із числа фахівців і носіїв української та англійської мов швидко дало старт розгортанню його багатогранної і результативної роботи. Ця робота концентрувалася довкола трьох головних програмних напрямів:
— збирання, аналіз та описування всього, що друкувалося у світовій пресі про Україну в її минулому та сучасному;
— пресова і видавнича діяльність;
— співпраця з іноземними журналістами;
— співпраця з британськими парламентарями;
— благодійні проекти, спрямовані на захист зарубіжного українства.
Уявно зупинимося біля оригінальних шафкабінетів, в яких містився величезний масив ділової кореспонденції, цінних з історичного боку архівних документів та інформаційних матеріалів.
Найбільший інтерес можуть викликати численні витинки з різномовних газет та журналів, де в тій чи тій мірі йшлося про Україну й українців. За жанрами це передусім статті, кореспонденції, інтерв’ю, рецензії, поширені замітки. Всі вони акуратно вирізані, на них чорним чорнилом позначені дати публікації та назви часописів. Складені в окремих папках за тематичним принципом. Ось назви і нумерація цих папок:
1. Україна під радянщиною. 2. Україна під Польщею. 3. Україна загалом. 4. Росія (Радянський Союз). 5. Польща (загалом). 6. Польща (німецька меншина). 7. Югославія (Хорватські справи). 8. Румунія (справи меншин). 9. Далекий Схід. 10. Бібліографія про українське питання.
Яким чином маленький штат працівників бюро міг збирати таку колосальну за обсягом та широку за географією інформацію?
Теки з так званого українського питання щодня поповнювалися двома шляхами.
Перший. Бюро уклало угоду з приватною пресовою агенцією Великобританії Durants Press Kattaigs, за умовами якої щотижня це агентство надсилало сюди письмові огляди центральних та провінційних газет цілої Англії, Скотії та Валлії з одночасними вирізками таких матеріалів, у яких згадувалася Україна, а також, у контексті українського питання — Польща та СРСР. Звернемо увагу на зміст цих витинок. Скажімо, в публікаціях англійської преси про Галичину, Буковину та Закарпаття українське питання подавалося як цілісність національної історії українців, а не як події на західноукраїнських землях, що перебували під протекторатом Польщі, Румунії чи Чехії. Цікаві висновки можна зробити, порівнюючи кількість публікацій в англійській пресі окремо про Західну і Велику Україну. Скажімо, якщо упродовж 1931 року в англійській пресі було опубліковано 174 різножанрові матеріли про підпольську, підчеську і підрумунську та лише 14 — про підрадянську Україну, то 1933 року така пропорційність помітно помінялася: про Західну Україну — 66, про радянську Україну — 320 публікацій. Таку зміну пріоритетів можна пояснити підвищеною увагою західної преси, зосібно й англійської, до застрашуючих актів Голодомору, спричиненого наперед спланованими діями більшовицького уряду Москви щодо українського селянства.
Другий. Працівники Бюро щоденно оглядали низку періодичних видань, які тут отримували або за передплатою, або за безкоштовним розсиланням. Так, на 2 вересня 1933 року на адресу бюро стабільно находили з усіх кутків світу щоденні і тижневі газети, місячні чи квартальні журнали та різної періодичності бюлетені. Окрему полицю складали українські періодичні видання Галичини, Буковини та Закарпаття.
На обсяг та інтенсивність цієї роботи вказують такі цифрові дані, почерпнуті з архівної довідки: упродовж 1931 року з офісу Бюро було відправлено: листів — 1739, бюлетенів та звідомлень — 8429 примірників.
Предметом гордості була бібліотека, фонди якої поповнювалися мало не щодня. Зрозуміло, що основний масив книг, який тут збирався, стосувався проблематики України, Польщі та радянщини. Сюди стабільно надходили чи не всі новинки українських книжкових видавництв, які існували на ту пору в Америці та Західній Європі, а також видання наукових та просвітницьких інституцій нашої еміграції. Це зокрема такі, як Український науковий інституту у Варшаві, Український науковий інститут у Берліні, Українська Господарча академія у Подєбрадах та низка інших. Бюро мало можливість закуповувати власним коштом найновіші британські видання, які належали до радянської України.
Пресова і видавнича діяльність
Усю цю друковану продукцію, яку творили, розмножували тут різними мовами і розсилали по всьому світу, можна поділити на три групи:
— бюлетень;
— інформаційні повідомлення для преси;
— брошури.
Коротко ознайомимося з цими друками.
Англомовний бюлетень Українського пресового бюро (“Ukrainian Bureau Bulletin”) призначався широкому загалу чужинців — редакціям англомовних газет та журналів, прихильним до української справи британським громадським, політичним, державним, науковим діячам, письменникам, митцям.
Логотип видання — кольоровий, заповнювався машинописним текстом з обох боків стандартного паперу А4 та розмножувався літографічним способом. Обсяг — від чотирьох до десяти сторінок. Наклад кожного числа коливався залежно від тематики — від 100 до 1200 примірників.
У змісті чітко простежується висвітлення українського питання на всіх українських етнографічних територіях, зосібно у Польщі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині. Матеріали про сучасне життя українців поділені на дві рубрики: “Україна під радянщиною” і “Україна під Польщею”.
Усього від 11 квітня 1931 до 1 вересня 1939 року було випущено 116 чисел цього видання. Неповні його числа зберігаються в трьох місцях Великої Британії: Британській бібліотеці, Британському Національному архіві та в Польському інституті ім. Сікорського. З підшивкою останнього і працював автор цих рядків.
Від 1932 року випускали “Звідомлення для преси”. Матеріалом для них слугували короткі витяги з чужинської преси, де йшлося про Україну. Виходили двома мовами — українською (165 випусків) та англійською (119 випусків). В адресарі розсилання перших значаться 35 українськомовних газет та журналів, які виходили на той час у Західній Європі та Америці. Англомовні звідомлення призначалися для головних газет, що виходили англійською мовою на різних континентах.
Брошури. Їх в активі бюро було більше десятка. І кожна заслуговувала б окремого аналізу.
Зверну увагу на ту, що набрала найбільшого розголосу, — англомовну “Факти про Україну” (“Facts about Ukraine”). В основу її було покладено найбільш актуальні витинки із зарубіжної преси, які стосувалися українського питання.

Всеукраїнські акції
Продовжувана Москвою політика геноциду українського народу спонукала Українське пресове бюро в Лондоні активізувати підготовку публікацій, значна частина яких друкувалася в багатьох газетах та журналах західної української еміграції. Як результат, — у суспільній думці української громади дедалі чутніше зазвучали голоси про необхідність спільних дій, пожвавилися дискусії щодо потрібності скликання Всеукраїнського національного конгресу чи постання Комітету Рятунку України.
Після постання Комітету рятунку України в Празі як реакції на страшний Голодомор в Україні 1932—1933 років, такі комітети засновувалися у Відні, Парижі, Лондоні, Чернівцях, Бухаресті, Львові. Саме у цих містах представники Бюро ставали членами комітетів і розпочинали активну пропагандистську роботу.
Влітку 1932 року засновник Бюро Яків Макогін зініціював нову всеукраїнську акцію, яка значною мірою спричинилася до вияву єдності й соборності українців на еміграції. Йшлося про спорудження методом народної толоки Українського Дому в Празі. Бюро і його представництво в Празі відіграло в цій акції вирішальну роль, адже, як ініціатор, внесло поважну суму власних коштів на зведення будови.
Бюро стало опікуном і меценатом видавництва “Український Пласт”, що постало у Празі 1933 року. Якова Макогона зацікавило це видавництво своєю амбітною видавничою програмою — друк та поширення ідеї фізичного виховання серед української молоді на чужині, а також настановлення молодих українців “під одну команду”. Тому й вирішив допомогти матеріально.
Архівні документі підтверджують, що Українське пресове бюро було колективним членом низки українських наукових, видавничих і культурологічних товариств. А це значить, що підтримувало їхню діяльність не лише членськими внесками, а й поважними сумами пожертв. Це зокрема такі товариства: Прихильників Української Господарської Академії в Подєбрадах, “Січ”, Прихильників Української Пісні, Прихильників Української Книги, Союз Українських Журналістів і Письменників.
Лише упродовж 1931—1933 року засновник Бюро пан Макогін виплачував із власних коштів благодійні внески у сумі 2500 американських доларів щороку на підтримку таких проектів: Український дім у Празі, Українська Господарська Академія в Подєбрадах, видавництво “Український Пласт”, “Просвіта”, Сестри Служебниці та ін. Окрім того, окремо 1200 доларів виділялося на спортивні товариства Галичини.
В архіві Бюро в Лондоні зберігається низка листівподяк на ім’я Якова Макогона “за неоціненну допомогу у скрутний час”.
Два приклади.
Лист на бланку Українського товариства Прихильників Книги з Праги від 22 травня 1932 року за підписом його голови Степана Сірополка: “Від імені Управи Товариства Прихильників Української Книги в Празі маю шану висловити Українським Бюрам в Женеві і Лондоні щиру подяку за надіслані 20 амер. дол. пожертви на видання часопису “Книголюб”. Ласково прошу передати мою найсердечнішу подяку В/ш панові Я. Макогонові за його доброзичливе ставлення до діяльності Товариства, так і до мене особисто. Ст. Сірополко”.
А ось документ, який своїм мистецьким оформленням і якісним поліграфічним відтворенням заслуговує на те, щоб його взяти в рамку: “Подяка Допомогового Комітету при Українській Реформованій Реальній Гімназії в Ржевинцях Ч.С.Р панові Макогонові в Льондоні, Українське Бюро — за дар на цілі Комітету в сумі 500 крон чеських. 17 жовтня 1932”.

Далі буде.

Робота з журналістами і парламентарями
З чужоземною пресою виходило все тонко, продумано й відповідно до практики західної журналістики, яка складалася на початок 30х років ХХ століття.
Пробиватися на сторінки впливових англійських газет з проблемами хоча й великого, але бездержавного народу щоразу було непросто. Тема, яка, на думку українського діяча, була вкрай цікавою для англійського загалу, могла просто не зацікавити редактора такого органу.
У таких випадках Бюро використовувало поширену вже на той час практику платної статті. (Тепер, до речі, ця практика стала досить поширеною в засобах масової інформації незалежної України. От лише суттєвої девальвації зазнала міра порядності й відповідальності журналіста й редакції за міру об’єктивності такої оплаченої статті).
Робилося це у такий спосіб. Встановлювали зв’язок із маститим кореспондентом конкретної англійської газети та подавали йому підготовлений для друку матеріал. Відповідно до редакційної політики того чи того видання, такий кореспондент редагував матеріал або заново робив статтю на основі наданих замовником інформацій і фактів та подавав до газети за своїм підписом. У 30х роках розцінки за подібні послуги західного кореспондента були такі: за вміщення статті в лондонському деннику — 5 фунтів, у провінційному деннику — 2 фунти.
У платний, спосіб готувалися статті від імені відомих англійців (політиків, громадських діячів), які мали симпатії до цілей та мети діяльності українців і тісно співпрацювали з бюро. Зазвичай такі статті підписували псевдонімами і вміщували переважно в провінційній пресі.
Було б несправедливо стверджувати, що за всі статті, поміщені в англомовній пресі, Бюро платило свої кошти. Низку матеріалів вміщували в таких виданнях безкоштовно. Все залежало від того, яка тема чи про який факт повідомлялося. Йшлося, отже, про інформаційний привід, новизну “українського” факту і максимально можливу міру зацікавлена ним іноземця.
Було два способи безкоштовного розміщення матеріалів Українського пресового Бюро в англомовній пресі:
— матеріали офіційного характеру (заяви, обіжники, звернення);
— статті на різні теми, підготовлені працівниками бюро і надіслані персонально на ім’я головного редактора часопису.
У канцелярії Бюро велися записи вміщених в англійській пресі статей, які надсилали у такий спосіб. Згідно з цими записами, число таких газет від вересня 1932 до вересня 1933 року (включно з англомовною періодикою США та Канади) сягнуло 150 назв, а статей — кілька десятків.
Окрім підготовлених власними силами так званих замовних статей або матеріалів до них Бюро систематично використовувало ще одну форму роботи з чужинськими журналістами: оплата їхніх відряджень у різні країни, де компактно проживали українці з метою збору матеріалів, написання статей відповідної тематики та вміщення їх в іноземних часописах. Так, упродовж 1931—1933 років були профінансовані відрядження чужинських журналістів: три — до Галичини, по одному — до Буковини, Підкарпаття, Югославії.
Хто ж їхав у такі відрядження як спеціальні кореспонденти?
1931 року — посли Рис Дж. Дейвс і пастор Джеймс Барр. 1932 року — лондонські журналісти Граде і Касден. 1933го — журналіст і автор книжок Г. Гессел Тілтман та інші.
Кошти на ці відрядження виділяв засновник Бюро Макогін.
Праця співробітників Бюро в парламентських колах здійснювалася в двох напрямах: у Палаті Послів і в Палаті Лордів.
У обох цих гілках влади бюро українці мали своїх прихильників і симпатиків. Через них подавали відповідні запити, звернення і заяви з української проблематики. Деякі з них були результативними. Так, упродовж червня 1931 року в Британському парламенті розглядали чотири подані Українським пресовим Бюро інтерпеляції на дії більшовиків у підрадянській Україні та у справах української меншини в Польщі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment