Володимир Скринченко
В історії української літератури Михайло Коцюбинський залишився неперевершеним майстром слова, тонким стилістом і найкращим імпресіоністом, а лебединою його піснею та шедевром українського письменства стала повість “Тіні забутих предків”. Закоханий у карпатський край письменник відтворив казковий колорит Гуцульщини, з її дивовижним духом гірської природи і загадковим народом, його таємничим душевним світом та віковічним досвідом далеких предків. “Цей дикий, співучий край багато хто пробував описувати, — зазначав критик Максим Богданович, — але ніхто не зробив цього з такою досконалістю, як Коцюбинський”. Друге народження “Тіней забутих предків” відбулося через півстоліття, коли поетичне слово Коцюбинського ожило на кіноекрані завдяки Сергію Параджанову, який створив один із найвизначніших шедеврів світового кінематографа, що приніс її творцю численні премії та нагороди на престижних міжнародних форумах та фестивалях.
Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат…
Михайло Коцюбинський
Проте нелегка доля спіткала обох митців. Свою гуцульську казку Михайло Коцюбинський завершив лише за два роки до смерті: передчасно пішов він із життя внаслідок тяжкої недуги. А Сергію Параджанову довелося до останньої краплини випити гірку чашу страждань і подолати свій хресний шлях. Та зчарував їх дивовижний карпатський край, його легенди і казки, де перетнулися колись їхні творчі шляхи.
Легенди і казки
карпатського краю
“Найбільша драма мого життя — це неможливість присвятити себе цілком літературі…” — писав Михайло Коцюбинський. Більшість своїх творів мусив видавати він за кордоном Російської імперії — в АвстроУгорщині, де його знали й шанували Іван Франко, Василь Стефаник та інші видатні діячі українського літературного зарубіжжя. Адже для багатьох у Чернігові Михайло Коцюбинський був лише чиновником губернського земства, який мав дружину, четверо дітей і власний будиночок на вулиці Сіверянській…
М. Коцюбинський народився у Вінниці 17 вересня 1864 року. Замріяний хлопчик, улюбленець усієї родини, зростав воістину щасливою дитиною. Він мріяв про університет, але не збулося: осліпла мати та пішов із родини батько. Скрутне матеріальне становище змусило 19річного юнака стати главою родини та її годувальником, заробляти на прожиття приватними уроками.
Крім репетиторства, розпочинає Михайло свої перші кроки на літературній ниві. Проте виникало чимало проблем з виданням творів, адже на теренах Російської імперії українська література вважалася “літературою другого сорту”. Поїздка до Львова у травні 1890 року започаткувала співпрацю письменника з західноукраїнськими виданнями. Проте найбільшого значення для нього набуло знайомство з Іваном Франком, яке переросло згодом у велику дружбу та сприяло кристалізації творчого таланту обох письменників.
Обидва митці не тільки активно листувалися, а й не раз зустрічалися у Львові та на відпочинку у Карпатах, у гуцульському селі Криворівня, що набуло у той час слави “Українських Афін”, де збиралися представники літературномистецької еліти України.
Лише влітку 1911 року вдалося Коцюбинському завітати до Карпат, про що й свідчать його слова: “Хочу набутися”, тобто натішитися красою природи і таємничим світом Гуцульщини. Відчуття казковості карпатського життя, бажання написати про “незвичайний казковий народ” — гуцулів, не полишає письменника. Він вивчає їхнє життя, звичаї й побут, проймається духом гірської природи, проводить увесь час у мандрівках у горах, повертаючись з полонин з оберемками квітів, знайомиться з місцевими мешканцями.
Ось так народжувалися його знакові “Тіні забутих предків”. Як правдиво відтворив він мову, культуру й побут Гуцульщини — неначе народився і виріс серед Карпатських гір. Та письменник прагне до розкриття внутрішнього світу своїх героїв, їхньої психології. Це споріднює його творчі пошуки з найкращими традиціями європейського письменства того часу — імпресіонізмом.
У глибокому реалізмі й силі типізації Коцюбинського переконується кожний, хто побував на Гуцульщині навіть через півстоліття після автора “Тіней забутих предків”. І першим, хто осягнув це та відтворив поетичне слово Коцюбинського на кіноекрані, був великий український режисер Сергій Параджанов.
Чаклун українського
кінематографа
У його житті усе траплялося, “як в кіно”. Наче зірка з іншої галактики, увірвався він у кінематографічний світ своїм фільмом “Тіні забутих предків”, а потім — світова слава й утиски з боку влади, роки ув’язнення та заступництво світової еліти, фанати і прихильники навколо нього, екстравагантні вибрики. Гідно подиву, як спроможна була прожити ця епатажна й невгамовна людина усе своє життя усупереч здоровому глузду та загальноприйнятним нормам поведінки.
Непересічна особистість Сергія Параджанова, починаючи з походження. Його батьки, вірменські біженці з Туреччини, опинилися у Грузії, де й народився він 9 січня 1924 року. Тривалим був його шлях до кіномистецтва: розпочинався у Тбілісі, а потім у Москві, у ВДІКу, куди перейшов із Московської консерваторії.
За спогадами Георгія Якутовича, усе почалось з Київської виставки Федора Манайла, самобутнього художника з Ужгорода. Режисер захопився твором Коцюбинського і відкрив для себе незнаний світ Карпат. Гідно подиву, як Сергій Параджанов, вірменин за походженням, був спроможний на глибоке занурення в органіку українського національного характеру. Непослух у мисленні, він творив усупереч канонам соцреалізму та зовнішнім обставинам. Він вже визрів до якісно іншого мистецтва, до естетичного відкриття свого кінематографа.
Хвиля суспільної активності збіглася з художніми можливостями, рівнем обдаровання і честолюбством багатьох митців, що згуртувалися навколо ідеї екранізації “Тіней…”: це Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Іван Миколайчук, Лідія Бестаєва, Іван Чендей, Георгій Якутович, Мирослав Скорик, Спартак Багашвілі та інші.
Фільм народжувався важко, навіть драматично, адже для відтворення феєричного твору Коцюбинського мовою кіно потрібно було віднайти нові екранні метафори, які б допомогли створити нове мистецьке явище. Надто незвичним був матеріал, надто високо було поставлено планку естетичного осягнення першоджерела, надто неординарний зібрався творчий ансамбль. До того ж роботу ускладнювали суперечки між режисером і оператором Юрієм Іллєнком. Конфлікт, що виник між ними, базувався, певно, не лише на ґрунті творчих розходжень, а й на вибухових темпераментах цих двох видатних особистостей.
У масові сцени запросили зніматися винятково гуцулів, які принесли в картину відповідний типаж, достеменність поведінки і одягу. Особливе місце посідає новаторська робота з кольором завдяки операторському мистецтву Юрія Іллєнка. Однак чи не найбільше важила надзвичайна органічність у фільмі Івана Миколайчука — виконавця головної ролі. У перші ж секунди зйомок Іван перевернув уявлення про образ головного героя. “…Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом…” — згадував Сергій Параджанов.
Ось так режисервірменин створив кінематографічний пам’ятник гуцульській культурі.
Із виходом на екран фільму Сергія Параджанова “накрила” всесвітня слава, а “Тіні…” почали збирати врожаї визнання, зокрема отримали нагороду на міжнародному кінофестивалі в МардельПлата (Аргентина). До Києва надходили повідомлення про нові нагороди, зокрема у Римі (фестиваль фестивалів) — Кубок фестивалю, приз Британської кіноакадемії 1966 року за найкращий зарубіжний фільм, в Салоніках — найвища нагорода — Золота медаль за найкращу постановку, почесні дипломи в Мельбурні та Сіднеї. Жоден фільм у світі на сьогодні не удостоєний такої кількості призів, медалей і дипломів.
До нової краси…
Михайла Коцюбинського не стало 12 квітня 1913 року. Доля поставилася до нього безжалісно — усього 48 років судилося йому прожити. Газета “Рада” повідомляла, що у скорботній процесії взяло участь понад три тисячі людей. Видатному митцеві присвятив Олександр Олесь свої натхненні поетичні рядки “Над могилою М. М. Коцюбинського”…
…Прем’єра “Тіней…”, що відбулася у вересні 1965 року з нагоди 100річного ювілею Михайла Коцюбинського у кінотеатрі “Україна”, обернулася на політичну акцію, очолювану письменником Іваном Дзюбою та підтриманою журналістом В’ячеславом Чорноволом і молодим поетом Василем Стусом. Вони й закликали присутніх у залі до протесту проти політичних репресій у СРСР. Проте “режисером скандалу” влада вважала саме Параджанова, якого й звинуватили в усьому. Вона й помстилася режисерові потім — на початку 70х ув’язненнями і роками творчого простою.
Сергій Параджанов помер 21 липня 1990 року у Єревані. Його поховали у місцевому пантеоні між могилами композитора Арама Хачатуряна і письменника Вільяма Сарояна.
А потім доля наче схаменулася й принесла митцеві численні нагороди, зокрема звання народного артиста України у рік смерті, а рік по тому — Шевченківську премію.
На фасаді 8поверхового київського будинку, що на проспекті Перемоги, 1, з’явилася меморіальна дошка з написом: “Тут жив великий український режисер Сергій Параджанов, 1962—1974”. А звідти легко дістатися до Кіностудії ім. О. П. Довженка, щоб покласти квіти до бронзового Майстра — пам’ятника на мармуровому постаменті. У скульптурній композиції — дуга з головою Сергія Параджанова, а під нею — обличчя знаменитих героїв “Тіней…” — Івана й Марічки — обличчя Івана Миколайчука та Лариси Кадочникової.
“…Не мені пам’ятник, а світу Параджанова! — усміхається Лариса Валентинівна. — Нехай заздрять! Адже я зіграла у найкращому фільмі про гуцульських Ромео і Джульєтту”.
Земні шляхи обох митців завершилися далеко від Карпат, але зчарували їх легенди і казки карпатського краю. Прах Коцюбинського спочив у землі чернігівській, а невгамовна душа Параджанова ще й нині не має спокою. Лине вона, сердешна, понад горами карпатськими, адже їй мало Кавказу, тому й прагне до інших — космічних просторів, до інших світів, до нової краси…
