Михайло ЧОРНОПИСКИЙ,
Львів
Найбільше її у головах української інтеліґенції…
На поважному зібранні вчених визначний ентомолог, — людина в літах, щиро вболіває за долю рідного краю, за долю живої природи на землі, — виголошує доповідь про стрімке зникнення комах у природі. Авдиторія уважно слухає яскравий виклад лектора. А в ньому поміж іншим серед наукової термінології проскакують такі набиті в наші голови аж ніяк не термінологічні словосполучення “радянська наука”, “радянські вчені”, “радянська влада” і т. ин. Коли в обговоренні доповіді довелося звернути увагу на цю “термінологічну” невідповідність іронічним “То що ж, шановні добродії, ми ще з вами “радянські люди?”, не тільки доповідач-природодослідник, а й дехто з маститих гуманітаріїв були розгублені: “А як инакше?” — запитували.
Коли поважним науковцям нагадуєш, що є політологія, яка оперує не фальшивими замінниками, евфемізмами, а визначеними термінами, коли нагадуєш, Україна у 1919—20-х рр. була буквально окупована військом московсько-більшовицьких змовників, які маскувалися під визволителів трудящих від гніту капіталу і буржуазії, а щодо України мали ще й дуже практичну мету — пограбувати хліб для голодної Московії, то вони ніби щось чули з тої історії, але у їхній свідомості десь те ніби загубилося. А дехто навіть щось читав, що у тій шайці з Леніним, Троцьким, Сталіном та ин. точилася гризня, як утримати Україну та ин. нації, які збудилися до своєї державної незалежності, в оковах оновленої імперії під маскою “союзу республік” — фактично колоній. Знаємо — скільки одурманених політиків, учених, мистців, ин. категорій діячів стали жертвою тої облуди!!! І що ж, і нині не можемо отямитися від того московського дурману. І школяреві, і студенту, і в мовленому, і в писаному окупаційна Московщина для нас залишається “радянська влада”, а ми для неї “радянські люди”… Так і не відкриваються уста вчителів у школі, лекторів у виші загарбницьку Московщину назвати окупантом на нашій землі…
Мабуть, ще не одне покоління соціолінгвістів і політологів шукатиме, як виплутатися з того московського павутиння, з того “великого ошуканства”, що створювало злочинну дійсність імперського терору. Лариса Масенко недавно опублікувала дослідження про шукання лінгвістами розкриття змісту “світу словесних фікцій”, якими московські народовбивці приховували своє криваве владування: “Мова радянського [??? — М. Ч.] тоталітаризму. — К.: Вид-во “Кліо”, 2017. — 240 с.”. Дуже змістовно і обширно авторка освітила той пишний дурман, яким Московська імперія заманювала в оновлену тюрму народів під “союз”, шкода тільки, що у назві свого дослідження оте радянського вона не взяла у лапки, хоч логічно воно просилося…
Народна мудрість каже, що брехнею світ обійдеш, але назад не вернеш. Кремлівська шайка імперської більшовицької Московії більше піввіку, прикриваючи державний терор великою брехнею і великим ошуканством, таки намагалася обняти світ. Лінгвісти добирають тому словесному дурману означення: “новомова” (рос. новояз), “мова тоталітаризму, “совєтський язик”, “антимова”, “мова Совдепії”, “дерев’яна мова”, “лженовомова”, “квазімова”…
Оте слово “рада” — “совєт” (робітників, селян, солдатів), як і “пролетар”, “клас”, “трудящі”, “демократія”, “соціялізм”, “комунізм”, “союз” та ін., імперська більшовицька Московщина так потужно запустила у свій політичний отруйний “колектор” одурманення людей, що така словесно-термінологічна каламуть не покидає наші голови. Через те українці у вільному світі не перекладали оте “радянський”, а писали “совіцький режим”, “совіцька пропаґанда”, “совіцька імперія”.
У час давно планованого розчленування України і знищення її самостійної державності, у переляканих, розгублених державних мужів не вистачило голосу сміливо гукнути на ввесь світ, що на нас віроломно напала злодійська московська орда, що Україна стала об’єктом аґресії історичного ворога. З його території з моря і суші посунула озброєна до зубів російська воєнщина, а українська влада сором’язливо проти неї організувала не посполите рушення, як писали колись у королівській Польщі, а незрозуміле АТО.
Україна мала справу не з одним окупантом, і до загарбання її московсько-комунофашистською шайкою діяли вони прямолінійно: це наша земля, вас, українців, тут не було і нема, ваша мова — це наш діалект. Царська Московія крала ще й все історичне минуле, ім’я, духовний суверенітет, культурні надбання. Коли після розпаду Австро-Угорщини, у 1919 р., Буковину захопили румуни, то вони сказали українцям: ви — румуни, тільки ви забули свою мову, і дітей з перших днів навчання примушували вчити тільки румунською мовою, бо такою мала бути “Реманія маре” — “велика Румунія”. Подібну асиміляційну політику проводили на українських землях угорські та польські окупанти.
У той час польські “демократи” з хижацьким запалом кинулися відновити своє панування на наших землях. Їхні газети у середині січня 1919 р. на перших шпальтах, зокрема органу Польського Комітету Народового “Lud polski”, надрукували закличне “За землю!” такого змісту: “Селяни! Завзятий ворог польського народу, дикий гайдамака, руський хлоп збунтувався проти польського панування у Східній Галичині. Проти дикої навали бунтовщиків вислали ми наше лицарське військо. Щоб скоріше ворога усмирити, закликаємо Вас, браття Селяни, вступайте в ряди нашого війська, бийтеся хоробро і здобувайте землю, котра єсть, була і буде польською. Ви ж знаєте, що у Західній Галичині великих обшарів землі вже нема. А Вам землі потреба, тож ідіть на схід, бороніть польську землю, не дайте, щоб Русин забрав Вам Вашу землю. Великі земельні обшари у Східній Галичині це земля польська і вона тільки між поляків може бути поділена. Отже в бій, щоб землі ворогові не дати! У бій! Польський Комітет Народовий”.
Наша біда, що нині ті, що лізуть у політику задля посад, а не зміцнення держави, не знають історії, не дбають про те, щоб суспільство набувало ті знання, яких боялися “табачники” від освіти. Московська імперська блекота не покинула наші голови. Тому не дивно, що який-небуть промосковський паяц своєю цинічною блазендою може завертати голови бездумній публіці…
