Населення обрало вирок, а не майбутнє

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

У газеті “Слово Просвіти” (ч. 15 за 2019 рік) опублікував статтю “Українці — ми народ чи населення?”. В одному з коментарів до неї мені написали: “Сподіваюся, що народ, хоч побачимо 21 квітня”. Того ж судного для нас дня, після оприлюднення результатів екзит-полу, мені написали: “Виявляється, ми поки населення. І не просто населення, а населення з глибоким синдромом гомосовєтікуса”. В іншому, надісланому мені на Facebook листі, прочитав таке: “Бажання поміняти Порошенка — це ознака демократії… А ось бажання поміняти Порошенка на Зеленського — це вже ознака божевілля!”.
Наводжу ці два записи не щоб комусь дошкулити, а як штрих до образу складного українського стану 2-ї половини 3-го десятиліття державної незалежності України. Бо якими ще словом, як не “складний стан”, можна назвати те, що три чверті мешканців держави делегує своє право керувати нею віртуальній постаті без політичного досвіду?
Це наслідок закинутого свого часу прем’єр-міністром України Леонідом Кучмою слогану: “Буде економіка — буде все”. Це наслідок того, що від 1991 року на рівні держави мало хто (за винятком короткого періоду Віктора Ющенка) працював над тим, аби з генетичного матеріалу “совєтскій чєловєк” виростити добірний плід українського народу. Тому наступне покоління “совєтского чєловєка”, по суті, виховане у час незалежності, на велике здивування світу стало у більшості своїй цинічним, меркантильним та національно байдужим.
У нас довгі роки замість національного будівництва і в етнічному, і в економічному плані йшло зваблювання електорату дешевим популізмом, який перезапускався під час кожних нових виборів. І не багато робилося для реальних змін, бо потім треба було б шукати нові звабливі штампи. Яскравий приклад цього — “Новий курс України” Ю. Тимошенко, який базувався на її “Українському прориві” 2006 року. Проте не одна вона у нас в тому плані “оригінальна”…
За важку і невдячну справу зламати хребет цій системі в умовах путінської агресії, успадкованої від Януковича кризи та цинізму значної частини українського політикуму, взявся Петро Порошенко. У нього був вибір: або йти шляхом популізму і мати реальні шанси на повторне обрання президентом, або йти на пролом старої системи, на реалізацію геополітичного курсу “Геть від Москви!”. Він вибрав друге. За це отримав велике визнання у колах політичної еліти світу й підняв авторитет України. А Україна тотально (за винятком Львівщини) відкинула усе добре, що він робив для закладення фундаменту нової, вільної від впливу Путіна України.
Це викликало велике здивування за кордоном. І не лише в українських середовищах. Наприклад, українцям у США дуже важко зрозуміти, чому людина (йдеться про Петра Порошенка), яка так багато зробила для України, не просто програє людині з-поза політичної системи (поляки у своїх коментарях надалі називають Володимира Зеленського “коміком з телебачення”), а страхітливо програє.
Чому такай розрив? — запитують українці-автохтони у Польщі. І дивуються дуже, що українці-заробітчани у цій країні віддали велику перевагу Зеленському. Заробітчани, передають польські ЗМІ, свій вибір пояснюють тим, що “в Україні 5 останніх років триває стагнація”. Таке трактування української реальності викликає неприховане роздратування українців-автохтонів, які мають доступ до українського телебачення та Інтернету.
Окремої уваги заслуговують привітання Володимиру Зеленському від керівників провідних держав світу і ЄС. Їхньою особливістю є очікування, що новий керівник продовжить курс на європейську інтеграцію, продовжить розпочаті Петром Порошенком реформи, що будуть втілюватися постулати Майдану Гідності.
А якщо ці очікування Заходу не будуть реалізовуватися? Дипломати про таке, як правило, не говорять. Про це пишуть публіцисти. Польський публіцист Пшемислав Лис Маркевич в одному з коментарів про вибори в Україні написав: “Перемога Зеленського в Україні повинна викликати навіть не питання: “Нащо нам надалі такий союзник?”, а треба буде подивитися правді в очі й сказати: “Україну з її непередбачуваністю треба остерігатися як вогню”.
І коли б це питання перейшло з публіцистичної у політичну площину, то тоді, вважай, кінець безвізу, і багато чому іншому кінець. І в результаті — новий Майдан, у перших лавах якого стоятимуть ті, хто 21 квітня 2019 року активно голосував за Зеленського, його повалення (не виключно, що дуже криваве). Однак на Україну вже дивитимуться як на непрогнозовану державу.
Тож у нового очільника України немає іншого шляху, як продовжити політику Президента Порошенка. Та чи буде він її реалізовувати, нині знає лише один Господь. У Путіна вже висловили сподівання, що не буде…
Виникає запитання: на що розраховував Петро Порошенко, йдучи до виборця з переліком здобутків, коли проти нього практично з перших днів президентства велася тотальна інформаційна війна? На розуміння та вдячність глибоко зомбованого за допомогою телевізора обивателя? Таке дуже рідко буває! Не без підстав побутує у народі мудрість: “Якщо робиш людині добро — роби це з поклику серця і не очікуй, що тобі будуть за нього вдячні”.
Тим паче, що вдячності непросто пробитися з-під шарів брехні та міфів. Петро Порошенко після оголошення результатів екзит-полу сказав: “За ці роки вам розповіли про мене багато жахливої неправди. Якби я міг в неї повірити, я би і сам за себе не проголосував. Але мине час, історія все розставить на свої місця”. Це, звичайно, питання майбутнього. Впевнений, що з’являться цікаві книжки про велику брехню маленького Путіна.
Це буде завтра, а нині є реальність, сформована путінською брехнею та породженими нею міфами. 19 квітня в Києві був політичний спектакль під назвою “Головні дебати країни”. А наступного дня був я мимовільним свідком розмови двох російськомовних киянок щодо політики й дебатів. Не переповідатиму деталей цієї “високоінтелектуальної” розмови, а лише висловлю її суть. Одна з тих співрозмовниць дуже емоційно обурювалося, як Петро Порошенко говорив про передачу частини повноважень територіальним громадам, як говорив про майбутнє. “Яка відмова від повноважень, яке при цьому може бути майбутнє? — збуджено говорила жінка. — Він що, думає, що ми сліпі, чи має нас за дураків?” Друга жінка на менш емоційно розповідала, як їй “очєнь панравілось, что мальчік красіво єго ужаліл”. Мала на увазі те, що Зеленський назвав себе вироком Порошенкові.
У цю мить у мене вже не було сумніву: ці жінки обиратимуть “вирок”, а не майбутнє. Проте ніяк не припускав, що таких, як вони, назбирається в Україні більше 13,5 мільйона осіб. І ця велетенська людська маса не задумалася, що їхнє голосування за “вирок” може призвести до ситуації, яка може стати вироком і для них, і для України.
Оскільки вже 22 квітня штаб Зеленського оголосив, що реалізація обіцянок, які дуже активно роздавали ще 19 квітня, не входить у перелік президентських компетенцій, то дуже швидко прийде розуміння, що на тих виборах українців мали за ідіотів. Дуже швидко зрозуміють, що картинка з телебачення і реальність — різні речі. Однак закулісні режисери (на поверхні процесу тут стоїть Ігор Коломойський) “переформатування” України робитимуть усе, аби українці мовчали.
Професор Георгій Почепцов, експерт з інформаційної політики та комунікаційних технологій, каже: “Ми вважаємо, що нам передається інформація, коли насправді ми отримуємо вплив”. За його словами, “ми вважаємо, що нам дають інформацію, на основі якої ми самі ухвалюємо рішення. Наприклад, нас бомбардують розповідями про себе кандидати в президенти, наспівуючи пісеньку “Вибери мене, вибери мене”. Однак ми частіше отримуємо інформацію з готовим “висновком”, проти якого нам складно заперечувати”.
Ми отримали удар не тільки тому, що програв президентські вибори Петро Порошенко, який на нинішньому етапі є реальним політичним виразником України української. Програли ще й тому, що на 28-му році незалежності України виявилося лише 25% громадян, яким важлива Україна. Решта прозріватиме через соціальні катаклізми, які неминучі, коли нинішні переможці спробують реалізувати задумане. Вісниками того, що Україну задумали “переформатовувати”, є рішення суду щодо “Приватбанку” і з приводу небажання російської церкви називати себе в Україні російською.
Петро Порошенко, звертаючись ввечері 21 квітня 2019 р. до України загалом і членів свої команди зокрема, сказав: “Наша команда захищатиме Православну Церкву України від реваншу Московського Патріархату. І ми все ще очікуємо вибачень за “термос”. Наша команда захищатиме стабільність банківсько-фінансової системи. Бо вже очевидно, що з Коломойським за підтримку на виборах вирішено розплатитися поверненням “Приватбанку”. Скасування його націоналізації створить ризики для коштів десятків мільйонів вкладників. Крім того, спровокує кризу у стосунках з МВФ, і як наслідок — падіння гривні й нову економічну кризу.
Наша команда працюватиме над збереженням міжнародної коаліції на підтримку України та режиму санкцій проти Росії.
Все буде добре. Україна буде великою, успішною, європейською країною. Це спільне завдання влади і опозиції. А я молюся тільки про одне: “Боже, бережи Україну”.
Буває, коли у, здавалося б, безнадійних випадках приходить несподівана допомога, яку неможливо пояснити звичним нам розумінням подій і процесів, законами логіки. Учасники найбільш драматичних подій на Майдані в лютому 2014-го пам’ятають момент, коли вітер так змінювався, що постійно відгороджував ядро Майдану від наступу януковичових штурмовиків. У ті історичні дні навіть найзапекліші скептики казали, що це щось неймовірне. І подібних “неймовірних” випадків можна назвати чимало.
П’ятий Президент України заявив, що не йде з політики. Він мотивує це рішення необхідністю захистити європейську та євроатлантичну стратегію, ті принципи, ті цілі, ті очевидні наші спільні досягнення, які тепер поставлено під загрозу.
Необхідністю захистити курс України на членство в Євросоюзі та НАТО. Бо лише в найсильнішій у світі системі колективної безпеки ми можемо отримати надійний захист від Росії, гарантувати незалежність країни і безпеку громадян.
Необхідністю захистити безвіз. Виявляється, Конституційний суд швидко переорієнтувався на нову владу і планує визнати неконституційним електронне декларування. А таке рішення, за словами Петра Порошенка, поставить під загрозу безвізовий режим. Його можуть забрати.
П’ятий Президент України заявив, що сформована ним команда захищатиме українську армію від атак ізсередини країни, від будь-яких спроб применшити історичне значення її подвигу; захищатиме українську мову. Нинішній Президент України прагне ще підписати закон про мову, якщо Верховна Рада його ухвалить до інавгурації Володимира Зеленського. За словами П. Порошенка, новий Президент матиме сильну опозицію, від чого Україна тільки виграє.
Хоч в Інтернеті після 21 квітня стали з’являтися адресовані прихильникам політики, реалізованої Петром Порошенком, примітивні записи: “Ви програли, пісні кінець… Заспокойтесь!”. Саме за закликом в Інтернеті у понеділок перед вечором 22 квітня кілька тисяч осіб прийшли під адміністрацію президента на акцію “Дякую, Петре”.
А вранці того дня один із його прихильників, Володимир Мартинюк, залишив у Facebook запис: “В Україні (…) з’явився національний лідер і з’явилися люди, які думають і діють так само, як він. І які підуть з ним і за ним… Не треба боятися. (…) Ми всі об’єдналися, ми знаємо нашу мету і знаємо, як її слід добиватися. І в нас є чудовий лідер — перевірений, надійний і на 100% нам зрозумілий”. Таких, як Володимир, багато. З того, що бачу в мережі, починає формуватися громадський рух “25 відсотків”.
Ця ініціатива та акція “Дякую, Петре” показують не лише неповторність України. Вони показують також, що спроби “переформатувати” Україну матимуть опір.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment