Едуард ОВЧАРЕНКО
Молодий драматург Богдан Гнатюк не лише пише п’єси, а й ставить їх у театрі. Минулого театрального сезону у Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” він поставив виставу “Кафе республіка”, а нещодавно там же відбулася прем’єра нової його роботи, що має назву “Украдена краса”. Отож слово пану Богдану.
— Задум п’єси “Украдена краса” виник унаслідок багаторічного нагромадження вражень, від моїх захоплень, — розповідає Б. Гнатюк. —А я захоплююся жанровою літературою, жанровим кіно, подекуди коміксами і белетристичним кіно. Приміром, “Суто англійське вбивство” — це драматургія наче умовна. Немов розвага і такого в житті не буває. Але цей твір досі читають і знаходять у ньому щось важливе.
Якоїсь відправної точки з реального життя тут немає. Але якщо подивитися в Інтернеті архіви новин, то там можна натрапити на повідомлення, що десь знайшли зниклу колекцію картин чи ікони. Ця тема вже існує давно в інформаційному просторі. Кому належать витвори мистецтва? Частина світового фонду прихована від людей. Хто ними володіє і чому? Це і сформувало ядро ідеї спочатку моєї п’єси, а потім і вистави.
Другу дію завершував, коли відбулася прем’єра моєї попередньої вистави “Кафе республіка”. Торік на початку липня роздав акторам роздрукований текст. Як і минулу виставу, “Украдену красу” вирішив ставити в “Сузір’ї”. Цікавим був процес репетицій. Інколи творчі знахідки з’являлися зовсім несподівано. Напевне, на роботу надихала неповторна атмосфера театру. Також вдячний за підтримку художньому керівнику цього театру, народному артисту України Олексію Кужельному.
Я відчуваю, що у житті є щось, за що варто не просто жити з відчуттям Божественного начала, а й варто боротися. Яким саме методом? Яким завгодно. Мій головний герой попри всі загрози продовжує пошук. А шукати — це теж боротися, пошук краси — це теж боротьба. Де цю красу знайти? Здавалося б, її дуже багато. Вона продається на кожному кроці. Але не кожен її зразок тебе задовольнить, і ти шукаєш далі. Краса — це сенс життя.
Пояснити цю виставу може сцена, де герой згадує, як він був ще зовсім молодим, відпочивав зі своєю дівчиною в Криму. Вони пили дешеве вино і дивилися на зірки. А зараз цього вже немає. Є форма краси, яку вже не повернеш. Це не добре і не погано. Так задумав Творець. Ми переживаємо відчуття краси, саме воно наповнює наше життя сенсом.
Роль Вероніки у виставі виконує молода київська актриса Ірина Сопіт, з якою ми познайомилися три роки тому в Київському драматичному театрі “Браво” і відтоді активною співпрацюємо. Інша актриса, задіяна у виставі, Лідія Семисюк. Вона має досвід робити в різних театрах, займається викладацькою діяльністю. Це актриса по духу.
Головну чоловічу виконує мій батько, народний артист України Анатолій Гнатюк. Це міцний актор, який на своїх плечах виніс усю виставу. Тримає центральну ось. Це дуже важливо. Також грають його колеги по театру ім. Івана Франка, заслужені артисти України Олексій Паламаренко та Володимир Ніколаєнко — фантастичні, різнопланові актори, чого варті лише їхні голоси. А Назар Барушок зіграв роль палкого, темпераментного хлопця — друга головної героїні.
Сценографію робив сам. Уже вдруге використовую неонову вивіску. Мені подобається естетика неону. Арт-об’єкт вистави — куток, в якому сидить головний герой. Поставив собі завдання створити найменший елемент приміщення. Мене цікавило питання простору на сцені та простору окремо взятих кімнат і приміщень. Вирішив спробувати, до яких розмірів можна зменшувати кімнату, аби вона залишалася кімнатою, і при цьому не використовувати вікна, батареї та інші елементи. Зробив кут кімнати завширшки 1 м 30 см. Цей кут настільки малий, що він тисне на героя, демонструє його самотність, а також те, що він ще не знайшов себе у житті. Але разом з тим у цьому куті є щось комфортне, якийсь затишок. Життя кожного з нас до певної міри нагадує такий куток.
Зараз працюю над новою п’єсою, події якої відбуватимуться в добу УНР і Директорії. Там будуть історичні персонажі. Намагатимусь показати Україну поза межами України. Ця ідея народилася в стінах театру “Сузір’я”. Розвиваємо її разом з художнім керівником театру Олексієм Кужельним. Плануємо спершу реалізувати цей матеріал на рівні видання, хочемо, щоб люди спочатку прочитали цю п’єсу.
Своїми враженнями від роботи у новій виставі поділилися виконавці.
Анатолій Гнатюк:
“Я та моя дружина Олена були першими читачами нової п’єси нашого сина Богдана. Дуже сподобалася вже сама ідея. Ми звикли до того, що крадуть матеріальні блага. Але коли крадуть нашу душу, крадуть красу — це злочин перед Небесами. Ми не маємо право цього прощати і заплющувати на це очі. Ця ідея мені дуже імпонує у зв’язку з подіями, що переживає наша країна і весь світ”.
Ірина Сопіт:
“Вважаю, що в мене дуже цікава і водночас складна роль. Коли прочитала першу дію, захотіла походити по київських музеях. Подивитися на картини, зокрема ті, про які згадується у п’єсі. Мені подобається бути адвокатом своєї ролі. Захищаю свою героїню і вважаю, що вона вчинила правильно. Намагаюся ставитися до свого персонажа з повагою. Це вже частина мене, хоча сама, можливо, вчинила б по-іншому. Крім Києва вже встигли показати виставу в місті Золотоноша, що на Чернігівщині. Глядачі спочатку сприйняли її як комедію. А коли я почала розповідати свою історію, то зал немов завмер. Було враження, що вони дихають разом зі мною. Це для мене дуже важливо”.
Лідія Семисюк:
“Мою героїню звати Анною. Це жінка у весільній сукні. Роль цікава і полярна. З одного боку, це трохи дурненька і загублена особа, а з іншого бачимо глибокий біль від її проблем з чоловіком. Адже Анна одружена, а весільна сукня — це символ того, що вона хоче все почати спочатку. Яскравий приклад людини, яка загубилася у стосунках і житті. Вдячна режисеру, що дав мені таку можливість”.
