Радієш простим людським речам, ховаєш дитячий малюнок за бронежилет

Юлія КУЗЬМЕНКО,
відділ зв’язків із громадськістю Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка
15 квітня в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася зустріч студентів і викладачів із бійцями добровольчих батальйонів. Захід відбувся з ініціативи кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту філології. Організатори — магістрантка Анна Горлиця та її сестра Анастасія. На розмову прийшли доброволець Нацгвардії Володимир Бойчук, медик роти Юрій Матея, старший стрілець Ляна Пленокосова, Друг Рудий.

Анастасія, волонтер із 2014 року, пригадує, як розмальовували гільзи на продаж, аби зібрати кошти на бронежилети. Від анексії Криму й початку АТО кожен з нас бореться посвоєму. Скласти зброю та піти “мирним шляхом” — не варіант. Маємо обороняти свої землі.

Що спонукало воїнів до конкретних дій? Як почалася їхня історія боротьби?
Несправедливість. Наприклад, Володимир на момент Революції гідності перебував у Москві і вже тоді усвідомив: він у країніагресорі. Розповідає, що кожен другий у батальйоні — з вищою освітою, а то і з двома. Люди із вантажем знань, чіткою позицією. Звісно ж, діти як майбутнє, — ось це відстоюють бійці. Наші діти не повинні стати сировинною базою для загарбників!
Боєць Юрій — лікар за освітою, але раніше був у бізнесі. Ще зі школи прийшов до патріотичних і націоналістичних ідей. У рік отримання Україною деюре незалежності Юрій саме вчився. Почав цікавитися історією, надто історією визвольних змагань. Це й УПА, і крутянці… Отут з’явилася мотивація до справедливості. Націоналісти знали й так, що Росія — ворог. Але 2014 року протистояння стало очевидним. Матея брав участь у Помаранчевій революції, працював у медслужбі Майдану, нині ж служить у медроті Нацгвардії.
Непроста історія Ляни. Їй довелося переконувати, що жінка має таке саме право, такі самі здібності відстоювати незалежність на фронті. Ляна вчилася в НПУ імені М. Драгоманова, а потім влаштувалася на роботу — почалася Революція. Кілька місяців розривалася між домом на Лісовій, роботою на Шулявці й Майданом. 18 лютого 2014 на власні очі бачила, як горів Будинок профспілок. І хоч вона не кидала жодного коктейлю Молотова, але була справжнім бійцем уже тоді. Потім шукала себе у волонтерстві. Аж допоки стала діловодом у батальйоні. Ляна ще в мирний час відвідала Францію. Побачивши тамтешнє життя, дівчина захотіла, щоб і український світ став інакшим.
Друг Рудий зізнається, що в нього особисто й не було багато часу на роздуми — йти чи ні? Супротивник намагався і намагається зламати нас без бойових дій, от що небезпечно. Війна для Рудого — передусім робота.
І робота триває. Зараз на сході вже не так гостро. У січні—лютому 2015го у прифронтовий шпиталь Бахмута щоденно доправляли по 50—80 поранених, зараз втрати зменшилися. Ведеться позиційна, окопна війна. Але обстріли тривають, чи не щодня є поранені, загиблі. Поки спілкувалися з АТОвцями, вранці після кульового поранення в голову та 3 днів коми помер Микола Волков (позивний “Смурфік”). Хлопцю було лише 20 років. Про це сповістила Ляна, і бесіду перервали на хвилину мовчання.
Ще один боєць розповів, як захопили штаб військовоморських сил у Севастополі, коли до Криму 2014го прийшли “неввічливі зелені чоловічки”. На Майдані людей відстрілювали з вікон, і про це говорили в новинах. У Криму так само знищували патріотів, однак про це всі мовчали. Могли просто вказати на когось: “Він зі Львова!” — і людина приречена. Яка мотивація цього воїна? Він звернувся до студентів, щоб вони вчилися якнайкраще. Щоб було кому доручити Україну згодом, бо військові бачать в освіченій молоді спільне майбутнє, за те й воюють.

Болюче питання — що найтяжче на війні для бійця?
Відповіді запрошених різні, але складаються в цілісну картину втрат. Зауважили, що з нашого боку гинуть кращі — високоморальні та високопатріотичні. Добровольцями йде справді “цвіт нації”. Люди вмотивовані й розуміють, чому вони там. Важко повідомляти сім’ям, що їхньої близької людини вже немає. Ляна розповіла, як тиждень тому вперше була на похороні бійця — посестри Яни Червоної (позивний “Відьма”). У неї лишилося двоє дітей. Під час прощання заспівали гімн України. О, як щемливо звучали слова “Душу й тіло ми положим…”
Страшно на війну потрапити поганим фахівцем, загинути в перші дні через брак досвіду. Важко бачити хлопців, на очах яких загинули побратими. Можливо, найгірше на війні — те, як змінюється людина. Ми приходимо у цей світ невинними, не можемо убивати. Нас учать цінувати життя та свободу іншої людини. А тут відбувається злам: ти розумієш, що перед тобою ворог. Або він тебе, або ти його. І людина черствіє, звикає, лишається такою вже в мирному житті. Недарма кажуть, що війна не закінчується, доки живий останній її боєць. А ми, українці, постійно з кимось воювали… Звісно ж, тяжко бачити зраду тих, із ким були плічопліч не один рік. Бачити боягузтво. Однак бійці радять: якщо друзі не підтримують ваших переконань, убезпечте себе. Позбавтеся такого спілкування.
На війні, як ніде, видно людину. Ти розумієш, що навколо — твої однодумці, і на кожного можна покластися. Нервова напруга, звісно, за межею. Тож радієш будьяким дрібничкам. Рятують і посилюють мотивацію листи та дитячі малюнки. Для бійців це реабілітація. Такі посилки привозять волонтери. Воїни кріплять їх у бліндажах чи на стінах фургонів і роздивляються у вільний час. Саморобка дітей — ще одне розуміння, чому солдати тут, за що стоять без води та їжі в окопах і калюжах.
Такі зустрічі справді потрібні. Воїнам — аби підтримати бойовий дух і достукатися до молоді. Студентам і викладачам — аби знати напевне, що відбувається в країні. Працювати на своєму місці та тішитися кожному дню. І разом усім здобути перемогу.