Вистава, що захопила в полон

Костянтин КЛИМЧУК
Після перегляду на сцені Київського академічного обласного музично-драматичного театру ім. П. К. Саксаганського прем’єрного показу вистави “Моя чарівна леді” підшукав слово, яким можна було б охарактеризувати те, що відбулося. І знайшов. “Хвацько!” Саме так, зі знаком оклику.

Ставити класиків світової драматургії важко й дуже відповідально. Можна “насмикати” цитат і рішень режисерів-попередників і пожинати плоди своєї діяльності. Але постановник з совістю ніколи не стане епігоном і торуватиме власний шлях у мистецтві. Тарас Мазур впевнено крокує саме другою стежиною.
Режисер Тарас Мазур перед прем’єрою хвилювався, але тримався бадьоро: “Мені дуже подобається сценографічне рішення вистави, яке зроблено тут. Ми вперше задіюємо оркестр театру на сцені від початку і до завершення вистави. Всі пісні виконують “живцем”. Репетицій було обмаль, і актори з музикантами хвилюються за результат”.
Нарешті лаштунки розійшлися — і перед публікою постав Лондон початку ХХ століття. Лаконічні й стильні декорації дали змогу кожному по-мейерхольдівськи домалювати в уяві місце події.
Аж ось лондонський босяк. Так-так, обі­грано образ Малюка Чарлі, але ж не забуваймо про те, що сер Чарльз Чаплін народився і виріс саме в Лондоні. Влад Красіков тонко відтінив своїм бешкетом комічні й драматичні моменти п’єси. Вікторіанська епоха. Над імперією ніколи не заходить сонце. В ній є місце хоробрим, підприємливим і благородним людям (полковник Пікерінг), “вершкам суспільства” (місіс Хідінг, Фреді), науковцям (Генрі Хіггінс)… А от тим, хто досяг “вершин лондонського дна” місця на святі життя немає. Але не пропадати ж ні за гріш (а він, той гріш, ой як доречний) цілеспрямованій Елізі, її життєрадісному батьку Алфі Дулітлу, його співмешканці й решті мешканців Іст-Енду? Тому й починає кожен боротися за своє щастя, і ця боротьба закручує всіх персонажів у яскраве дійство.
Давно ми не бачили такого колоритного і хвацького Романа Вдовику, який завзято витанцьовує і виспівує пісеньку Алфі про трішечки щастя. Роман перевтілюється з доброго пияка в хитрого ділка, який своїм світоглядом зрештою добуває собі місце під сонцем. Його партнери Лідія Дяченко та Віктор Надем’янов просто, як нерозлийвода, складали цілком самодостатню групу.
Сергій Скляренко в ролі грубіяна Хіггінса і Микола Молодика, що втілив Пікерінга, були тим плюсом і мінусом, які дають заряд виставі. Жорсткий і брутальний Сергій не тільки бився над тим, щоб “Дощі в Афінах переважно йшли в долинах”, а й пробував, правда, без успіху, опонувати традиційному англійському благородству персонажа Молодики.
І, нарешті, Вікторія Лозинська-Матвієнко. Ми побачили її в головній ролі й змогли відчути непересічний талант. “Дєвочка” так колоритно продавала “цвєточкі”, що хотілося вибігти на сцену й придбати букетика. А партія “Дощі в Афінах…”? Вищий клас. Емоції та енергія від неї просто розходилися концентричними колами. Вдалася їй Еліза. Сподіваємося, другий склад вистави теж захопить глядача.
Вистава взяла в полон і не відпускала. Оркестр в прямому і переносному сенсі слова зіграв свою важливу роль. Генеральний директор Богдан Пущак, який диригував під час вистави оркестром, довірив постановку “Пігмаліона” Тарасу Мазуру і не прогадав.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment