Як «український олігарх» стверджував Україну в світі й чому його за це скомпрометували свої?

Невідомі сторінки лондонського архіву про зневаженого земляками достойника нації Якова Макогона

Микола ТИМОШИК,
професор Світлини надано автором

Продовження. Поч. у ч. 16 за 2019 р.

Робота з журналістами і парламентарями
З чужоземною пресою виходило все тонко, продумано й відповідно до практики західної журналістики, яка складалася на початок 30-х років ХХ століття.
Пробиватися на сторінки впливових англійських газет з проблемами хоча й великого, але бездержавного народу щоразу було непросто. Тема, яка, на думку українського діяча, була вкрай цікавою для англійського загалу, могла просто не зацікавити редактора такого органу.
Тож Бюро використовувало поширену вже на той час практику платної статті. (Тепер, до речі, ця практика стала досить поширеною в засобах масової інформації незалежної України. От лише суттєвої девальвації зазнала міра порядності й відповідальності журналіста й редакції за міру об’єктивності такої оплаченої статті).
Робилося це у такий спосіб. Встановлювали зв’язок із маститим кореспондентом конкретної англійської газети та подавали йому підготовлений для друку матеріал. Відповідно до редакційної політики того чи того видання, такий кореспондент редагував матеріал або заново робив статтю на основі наданих замовником інформацій і фактів та подавав до газети за своїм підписом. У 30-х роках розцінки за подібні послуги західного кореспондента були такі: за вміщення статті в лондонському деннику — 5 фунтів, у провінційному деннику — 2 фунти.
У платний спосіб готувалися статті від імені відомих англійців (політиків, громадських діячів), які мали симпатії до цілей та мети діяльності українців і тісно співпрацювали з бюро. Зазвичай такі статті підписували псевдонімами і вміщували переважно в провінційній пресі.
Було б несправедливо стверджувати, що за всі статті, поміщені в англомовній пресі, Бюро платило свої кошти. Низку матеріалів вміщували в таких виданнях безкоштовно. Все залежало від того, яка тема чи про який факт повідомлялося. Йшлося, отже, про інформаційний привід, новизну “українського” факту і максимально можливу міру зацікавлена ним іноземця.
Було два способи безкоштовного розміщення матеріалів Українського пресового Бюро в англомовній пресі:
— матеріали офіційного характеру (заяви, обіжники, звернення);
— статті на різні теми, підготовлені працівниками бюро і надіслані персонально на ім’я головного редактора часопису.
У канцелярії Бюро велися записи вміщених в англійській пресі статей, які надсилали у такий спосіб. Згідно з цими записами, число таких газет від вересня 1932 до вересня 1933 року (включно з англомовною періодикою США та Канади) сягнуло 150 назв, а статей — кілька десятків.
Окрім підготовлених власними силами так званих замовних статей або матеріалів до них Бюро систематично використовувало ще одну форму роботи з чужинськими журналістами: оплата їхніх відряджень у різні країни, де компактно проживали українці з метою збору матеріалів, написання статей відповідної тематики та вміщення їх в іноземних часописах. Так, упродовж 1931—1933 років були профінансовані відрядження чужинських журналістів: три — до Галичини, по одному — до Буковини, Підкарпаття, Югославії.
Хто ж їхав у такі відрядження як спеціальні кореспонденти?
1931 року — посли Рис Дж. Дейвс і пастор Джеймс Барр. 1932 року — лондонські журналісти Граде і Касден. 1933-го — журналіст і автор книжок Г. Гессел Тілтман та інші.
Кошти на ці відрядження виділяв засновник Бюро Макогін.
Праця співробітників Бюро в парламентських колах здійснювалася в двох напрямах: у Палаті Послів і в Палаті Лордів.
У обох цих гілках влади бюро українці мали своїх прихильників і симпатиків. Через них подавали відповідні запити, звернення і заяви з української проблематики. Деякі з них були результативними. Так, упродовж червня 1931 року в Британському парламенті розглядали чотири подані Українським пресовим Бюро інтерпеляції на дії більшовиків у підрадянській Україні та у справах української меншини в Польщі.

Про проблеми української
еміграції — з епістолярного фонду
Низка проблем українців, що опинилися на еміграції, в усій гостроті постає з чималого за обсягом епістолярного фонду Бюро.
Листи складали за абетковим принципом і зберігали у вогнетривких сталевих скриньках. Особливо важливі листи, які потребували спеціальної уваги, реєстрували у спеціальному журналі. Інші не реєстрували, але зберігали, також за абетковим принципом, у таких же скриньках. До кожного листа прикріплювали копію відповіді. Це давало змогу не лише вивчити характер пошти, її географію, а й простежити за тим, як ставилися працівники Бюро до звернень, які рішення ухвалювали і в який спосіб про це довідувалися заявники.
Проілюструємо це на конкретних прикладах.
Географія відправників листів справді широка. Ось писані різними почерками листи з Європи (від пані Н. Селезінки зі Львова, від пана Колесниківа з Берліна), з Канади (адвоката П. Лазаровича, посла М. Лучковича), Далекого Сходу (пана Д. Мельника).
Про що ідеться в цих та інших листах?
Згрупуємо проблематику пошти за такими темами.

1. Бізнес, культурно-просвітня діяльність.
Здебільшого це звернення, які стосувалися українських питань від фірм, організацій, установ та закладів ділового характеру: прохання допомогти зав’язати контакти з українськими кооперативами, просвітніми, науковими та громадськими інституціями, створеними в еміграції; питання книго- чи пресообміну між бібліотеками. Зустрічаються й такі прохання: від дрібних підприємців — про можливість збуту в Англії промислових товарів; від артистів — про можливість організації концертних виступів чи мистецьких виставок у Лондоні.
Ось лист із теки за 1932 рік. Доктор Джулинський зі Львова звернувся з проханням допомогти запатентувати його винахід в Англії. На оригіналі листа прикріплено дві копії від Бюро: авторові листа та звернення до Патентового офісу в Лондоні від 10 червня по суті звернення. На прохання українських майстерень меблів Бюро розшукало та вислало каталоги британських фабрик меблів. Редакція журналу “Тризуб” із Парижа просила переслати їм деякі книги англійською мовою (за копією відповіді бачимо, що прохання сповна задоволене: відповідний список книг вислано 9 червня).

2. Навчання молоді, стипендії.
Ця група листів — переважно від молоді Галичини та Буковини. Стосувалася запитів чи й прохань про можливість дістати стипендії на навчання в університетах і коледжах Англії, допомогти знайти перекладача з української.
Ішлося і про сприяння пошуку легальної роботи з метою заробляння грошей на навчання або для репетитора з вивчення англійської. Один молодий український емігрант із Франції просив допомогти йому виїхати до Канади.

3. Знайомство з Англією.
Авторами листів цієї групи є переважно українці першої хвилі еміграції на американський континент. Такі міцно вже стояли на ногах у матеріальному плані й заздалегідь планували провести свої відпустки на британських островах.
Про що просили?
Улаштувати побут, віднайти помешкання, допомогти скласти культурну програму на час побуту в Лондоні.
В архіві зустрічаються листи від англійців. Немало з них сприймали факт існування Українського пресового бюро як наявність у столиці Великобританії справжнього українського посольства. Тому й характер звернень був відповідний.
Звернемо увагу на несподіване запитання з листа одного англійського джентльмена: як дістати візу для поїздки в Україну?
Велося активне листування, здебільшого інформаційного характеру, з активістами громадських інституцій слов’янського світу — білорусами, хорватами, а також із представниками народів, які після 1917 року потрапили під російську окупацію — туркменами, грузинами, молдаванами, естонцями, литовцями.
Окреме місце в епістолярній частині архіву посідає листування з відомими українськими діячами, які вимушено покинули Україну з політичних причин після жовтневого перевороту 1917 року в Петрограді і перебували або в підпольській Галичині, або в країнах Західної Європи чи Америки.
У цій публікації варто лише перелічити ті постати, листи від яких досі ніде не були опубліковані: Євген Коновалець, Володимир Кубійович, Євген Онацький, Софія Русова, Ісак Мазепа, Роман Смаль-Стоцький, Олена Кисілевська, Василь Королів-Старий, Юрій Пеленський, Ігор Кедровський, Олександр Колесса, Млада Липовецька. Є кілька листів і від Михайла Грушевського.
Автор цих рядків має намір опублікувати ці листи окремо. Їхнє оприлюднення дасть змогу пролити світло не лише на окремі малознані або й зовсім невідомі епізоди з життя тої чи тої особистості, а й додасть яскраві штрихи до ще не написаної повної й правдивої історії української еміграції.

Любив Україну
до “глибини кишені”
Усі кошти, пов’язані з організацією та діяльністю Бюро, покривав Яків Макогін зі своїх приватних фондів.
Засновуючи таку інформаційну інституцію українців 1931 року й інформуючи про програмні засади його діяльності, ініціатор зобов’язався перед українською громадою фінансувати цей важливий для українства в еміграції проект упродовж двох років — від березня 1931 до вересня 1933 року. За цей час громада, якщо вважатиме за необхідне забезпечити подальшу діяльність Бюро, мала б зібрати відповідні фонди.
Задовго до закінчення цього терміну, 12 січня 1933 року, управитель Бюро Володимир Кисілевський звернувся з офіційним листом до президії Українського Націо­нального Об’єднання у Львові із запитом про подальшу долю Бюро та його відділень у Празі й Женеві. Відповідь буда холодною і безнадійною: “Просимо переказати панови Макогонові, що ми всі маємо найбільше довір’я до праці, яку ведуть Бюра, і нехай він не припиняє їхньої діяльности, бо передача їх українському загалові рівнялася б ліквідації Бюр і всієї інформаційної праці в Англії. Ви дуже добре знаєте, що український загал не має змоги їх фінансувати”.
Рішення Якова Макогона на таку несподівану реакцію одного з головних проводів організованого українства було таким: вклавши у дорогу серцю справу немало власного здоров’я й коштів та бачачи реальні результати зробленого, продовжити діяльність Бюро в Лондоні власним коштом ще на певний час.
Упродовж наступних півтора року на банківський рахунок Бюро надійшло від пана Макогона 7000 американських доларів. Із цих коштів виплачувалися видатки на всі виробничі й господарські потреби. Сюди не входили витрати на заробітну плату, поїздки і подорожі управителя, на матеріальну допомогу громадським інституціям на еміграції та інші благодійні проекти, а також репрезентаційні видатки, пов’язані з діяльністю Бюро. Всі необхідні суми за цими статтями витрат пан Макогін сплачував окремо.
У фінансовому розділі архіву Бюро зберігаються детальні таблиці витрат у розрізі кожного місяця, а також у зведених таблицях за роками. Для прикладу — 1932 рік. Картина додаткових витрат, не пов’язаних виробничою діяльністю бюро, які профінансував з власних коштів Я. Макогін, є такою (зазначені суми переведені і зафіксовані у прошнурованих касових книжках):
Платня управителя Бюра — 1800 ам. дол.
Платня дорадника — 4000 ам. дол.
Добродійні цілі — 2500 ам. дол.
Подорожі журналістів — 2500 ам. дол.
Подорожі управителя і представників — 3000 ам. дол.
Видавництво “Час” — 1000 ам. дол
Спортові товариства — 1200 ам. дол.
Репрезентація — 500 ам. дол.
Непередбачені витрати в Лондоні — 776 фунтів, 4,8 шилінга.
Разом 16500 ам. дол. і 776 фунтів, 4,8 шилінга або всього в ам. дол. (за курсом 15 вересня 1933 р).
Фінансування діяльності заснованих у листопаді 1931 і в січні 1932 років філій Українського лондонського бюро в Женеві й Празі пан Макогін здійснював окремо.
До пана Макогона раз по раз зверталися представники українських організацій з проханням допомогти коштами на поїздки їхніх представників як делегатів на різноманітні світові конгреси чи конференції. У документах архіву зазначаються виділені відповідні суми на такі поїздки 1933 року:
— кооперативний конгрес у Лондоні;
— міжнародний конгрес студентів-католиків у Люксембурзі;
— міжнародний студентський конгрес у Венеції;
— світова Пшенична конференція в Лондоні.
Фінансуючи такі поїздки, Бюро доручало делегатам поширювати там випущену літературу, брати інтерв’ю та писати дописи для бюлетенів.

Україноцентризм ОУН,
гідний наслідування
Багато уваги діяльності Українського пресового бюро в Лондоні та особі його засновника Якова Макогона приділяв керівник Проводу ОУН на еміграції Євген Коновалець, який на той час перебував у Женеві. Це видно зокрема з рясного його листування з одним зі своїх наближених однодумців професором Євгеном Онацьким.
Зрозуміло, що Макогін працював на українському еміграційному полі, до якого були осібні інтереси різних політичних угруповань українців у вигнанні, зосібно й націоналістів. Й вони нерідко ставилися один до одного як конкуренти або політичні опоненти. Однак публічно Євген Коновалець не вважав за потрібне опускатися до такої критики, яку ми спостерігаємо у пресі “своїх”.
Про розважливість, далекоглядність, державницький підхід у стосунках з однодумцями й опонентами провідника українських націоналістів можуть свідчити ось такі його думки щодо діяльності пана Макогона та заснованого ним бюро. Тут лиш окремі витяги:
“…Особисті випади проти Макогона були б, певно, і крайовим нашим громадянством, і заокеанською еміграцією осуджені, як вияв нашого руїнництва. Мовляв, Макогон робить добре діло, а ми його за те б’ємо. …Через свій виступ під час пацифікації він на західноукраїнських землях здобув собі симпатії”.
“Довший час, одначе, в його діяльності нічого злого не можна було знайти. Праця лондонського бюро не давала нам ніяких підстав до вступів… Наша вина, що ми, маючи змогу самі організувати таке бюро, того не зробили”.
“…Не можна заперечити, що з моментом відкриття лондонського бюра зацікавлення серед англійців до справ на західноукраїнських землях безперечно зросло”.
Розгортаючи від початку 30-х років за кордоном представництва ОУН передусім у тих країнах, де робилася європейська політика, Коновалець будь-що хотів заснувати такий осередок у Лондоні. Його метою було ознайомити широкі британські політичні кола з програмою ОУН в українському питанні. Зробити це було дуже складно, оскільки в цій країні репутація українських націоналістів, яку створили не стільки чужинці, скільки свої, була досить сумнівною. Цю організацію вважали там за крайню пронімецьку.
1933 року своїм представником у Великобританії провід ОУН призначає Євгена Ляховича як одного з активістів новоутвореного в США громадського об’єднання “Організація Державного Відродження України” (ОДВУ). Голова проводу ОУН радить колезі найперше зав’язати ділові стосунки там із Яковом Макогоном і через нього шукати потрібних контактів в Лондоні.
Далі — слова самого Ляховича: “Зв’язки з Я. Макогоном остаточно були наладнані. Це був початок моєї співпраці з ним і його бюром у Лондоні, яким керував д-р Володимир Кисілевський… Часті розмови з Я. Макогоном та його дружиною, особливо активною в справах українських бюр, розвіяли в мене недовір’я до них. Я переконався в їх добрій волі й бажанні допомогти українцям в їх стремліннях до самостійної держави”.
Слід віддати належне обом діячам, що вони зуміли зберегти рівновагу й взаємну толерантність у тій співпраці. Взявши за основу взаємопошану без затаювання різниць у поглядах та діаметрально протилежних підходах у тактиці дій, обидві сторони ніколи не давали приводів політичним опонентам заочно поборювати один одного чи таємно робити якісь прикрощі.
Визначальним у співпраці було покладено головну ціль — визволення України і відбудова самостійної держави. Такі стосунки, що на той час були вкрай рідкісними поміж політичними групами української еміграції, на думку Євгена Ляховича, не тільки не шкодили праці, а навпаки, серед демократично вихованих англійців знаходили пошану.
І, насамкінець, ще дві думки тогочасних авторитетів західної довоєнної еміграції. Вони також свого часу не були оприлюднені, а пролежали стільки літ невідомими українському загалові, оскільки належали до так званого довірчого листування.
Архієпископ УГКЦ на чужині отець Іван Бучко:
“Пан Макогон — дійсно дуже гарний український патріот, який працює для нашої справи не з якихось особистих вигод… Доказ цього — Макогон прислав на мої руки 5000 доларів на користь тих, хто потерпіли від “пацифікації”.
Відомий журналіст американської “Свободи” В. Кедровський:
“Я знаю дуже добре Макогона, його працю і службовий стан. Можу запевнити Вас, що слава Богові, що він стоїть на тому становищі, на якому він є, а не якийсь москаль, жид, поляк чи хтось інший, ворожий нашій державницькій ідеї. Його праця вироблює опінію в американських офіційних, фінансових та торговельних колах в українській справі. Те, що він подає про нашу справу, на 100 відсотків корисне для нашої державницької ідеї. Я навіть боюся, що коли його почнуть дуже бити українці, то йому дійсно доведеться відійти від тої праці, і на його місце може прийти ворог українства… Глупо роблять ті, що сподіваються самі стати “президентами” української держави і бояться в особі Макогона конкуренції”.

Заздрили, компрометували й губили добру справу свої
Почерпнутий із недоступних досі лондонських архівних тек фактологічний матеріал ставить остаточну крапку в надуманих опонентами й поширюваних через пресу та особисту пошту інсинуаціях, наклепах, здогадках і припущеннях щодо діяльності Українського пресового бюро в Лондоні.
Прикро лиш те, що часто вдавалися до цього не лише відкриті вороги українства, а й свої, українці.
У затятій боротьбі за здобуття бодай маленьких булав, задоволення своїх власних амбіцій вони збурювали нерідко громадську думку, ослаблювали таку потрібну єдність українського руху. І це замість того, щоб спробувати зробити для загальної справи, до того ж своїм коштом, бодай дещицю того, чого реально досягнув Яків Макогін і зібраний ним невеликий колектив однодумців у Лондонському пресовому бюро та його офіційних представництвах у Женеві й Празі.
За берегами цього огляду залишаю низку випадів проти Українського пресового бюро в Лондоні та його засновника редакції журналу “Розбудова Нації”, що виходив у Празі. Складно відшукувати суть у таких текстах. Де журналістські факти? Де аргументи? Де привід для критики? Огульність, бездоказовість, довільний набір словесної тріскотні — лише так можна оцінити невдалу спробу очорнити опонентів чи конкурентів.
Але проминути ось цю статтю з аргентинської газети “Українське Слово”, що виходила в 30-х роках у Буенос-Айресі, ніяк не можна. Беру з архівної теки її примірник від 25 квітня 1935 року. Уявляю, якого болю завдала вона всім працівникам Бюро, а найбільше — його засновнику й безкорисливому меценатові Якову Макогону.
Назва статті “Пресове бюро в Лондоні і комуністична робота” вказує на предмет викриття. Щоб читач мав можливість відчути тональність, доказовість (чи бездоказовість) критики в тогочасних еміграційних газетах, варто навести з цієї статті розлогу цитату:
“В Лондоні від кількох літ існує Українське Бюро на чолі з п. Макогоном, яке веде політичну роботу на користь української справи, інформуючи англійські кола про стан українського руху, а українців — про всі важливі події в Англії. Це бюро видавало добре зредаговані і чепурненькі пресові комінкати, які багато українських газет, в т. ч. і наша, охоче містили. Все мало і має вигляд поважної пресової роботи. Майже щомісяця з Лондону йшли як не петицїі до Ліги націй, то запити до членів англійського парламенту, Палати Лордів, визначними політичними діячами і т.п. Пожвавилися також повідомлення про положення українців під совітами, але вже не в такій рішучій формі.
Правда, носилися чутки, що голова бюро п. Макогон між українцями мало відомий, що він виїхав з Галичини до Північної Америки як Коген, в Америці еволюціонізував як Мак-Коген, а вже по дорозі до Англії з нього витворився повний Макогон, але з огляду на поважну роботу бюра тим чуткам ніхто не подавав значіння.
Справа набрала цілком іншого освітлення, коли гетьманський представник в Лондоні п. В. Коростовець вияснив документально, в який спосіб і для кого працювало те бюро. Майже всі петиції, запити для членів уряду робилися англійськими послами з комуністичних або незалежних робітничих фракцій парламенту та соціалістами. Вони мали на цілі здискредитувати українську справу в Англії, як комуністичну, і робилися не стільки з симпатії до українців, скільки на те, щоб нашкодити Польщі, з якою совдепія була тоді не в згоді” .
І вже зовсім по-базарному, не властивому для журналістики вільного світу, сприймається останній, так званий висновковий абзац цієї також статті. Засновник Лондонського бюро порівнюється тут із “православним єпископом, що приїхав із совдепії до Аргентини організувати живу церкву”.
“Потім з’ясувалося, — пишеться в цій газеті в такій же бездоказовій формі, як і раніше, — що він (тобто єпископ — М. Т.) є жидком, по професії аптекарем і виселений відсіля поліцією перебуває в Монтевідео і, по чуткам, поруч зі служенієм Христові займається миловарством. Треба гадати, що п. Макогон, мабуть, пройшов той самий курс політграмоти, що “єпископ” з Монтевідео”.
Стаття ця, до речі, без підпису, також потребує з’ясування кількох запитань.
Про які “документальні вияснення” гетьманського представника йдеться?
Що значить “майже всі петиції” були від прокомуністичних депутатів? А скільки і яких було від некомуністичних?
У який спосіб Бюро “дискредитувало українську справу”, коли до змісту його друкованих матеріалів ніколи й ні від кого не надходило спростувань?
Відповідей у тексті не знаходимо. Не знаходила їх і українська громада, яка мовчазно “проковтнула” таку ганебну, невдало скроєну нагінку на чесну людину.
Нині, коли минуло вже понад 80 років після виходу цієї статті, з’явилася, нарешті, можливість аргументовано довести, що цитована стаття з аргентинського “Українського Слова” виявилася всуціль фальшивою, а ті, хто стояв за нею, зробили велику й незаслужену прикрість не лише Якову Макогону, а й українській справі. Фактаж, про який ітиметься нижче, почерпнуто з невідомих досі українському загалу документів Національного архіву Великобританії в Лондоні.
Перший факт — про самого “викривача” В. Коростовця.
Хто ця особа, що у такий спосіб скомпрометувала добротворчу для українців і України справу життя Якова Макогона?
8 і 9 жовтня 1935 року в карному відділенні Найвищого Суду Великобританії (HighCourt, King’sBench) слухалася судова справа №915 проти колишнього гетьмана України Павла Скоропадського та його офіційного представника в Лондоні Володимира Коростовця. Їм інкримінувалося “збирання грошей у невластивий спосіб”. Виявилося, що походженням тих грошей — німецьке. Про цей процес були повідомлення в британській пресі з посиланням на короткий коментар судді Мекнатена: “Це була найбільше неприємна справа, про яку що менше згадуватиметься, то краще”. На цій справі є резолюція голови Північного департаменту Міністерства закордонних справ Великобританії (Foreign Office) Лоренса Кольєра: “Це може підтвердити наші підозріння, що рух Скоропадського не є нічим іншим нині, як лише німецьким шантажем”.
Отож усунення з інформаційного українського поля Великобританії конкурента Якова Макогона, який фінансував Бюро в Лондоні власним коштом, спробував робити також українець, який нібито захищав інтере­си українців, але за німецькі гроші. Напрошується хрестоматійне питання: а судді хто?
Другий факт — про так звану “комуністичну роботу” англійських парламентарів, які підтримували Я. Макогона, — також виявився з теки “брудного компромату”.
29 травня 1935 року в будинку британського парламенту засновано Англо-Український Комітет. Від імені цього комітету голова зборів, член парламенту Джон Гилс (Палата Громад) озвучив Заяву. У ній зверталася увага британської громадської думки на українське питання та підкреслювалося активне зацікавлення Комітету різними аспектами української справи. Заяву підписали лорд Дікінсон, лорд Ноель Бакстон; члени палати громад: Джон Гилс, Джефрі Мандер та полковник Дж. С. Веджвуд. До цього документа приєдналися своїми підписами видатні британські історики доктор Дж. П. Гуч та професор Роберт Сітон Вотсон. Почесними секретарями Комітету стали видатний правник Аше Лінкольн та підполковник Сесіль Лестрендж Малон.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment