Іван БУРДЮГ
“Не хочу прокинутися вранці, а якесь тіло буде топтатися у мене на подвір’ї з автоматом та розказувати, “как жить нужна”, — почули ті, хто запитував бійця на ім’я Юрко: “Для чого ти туди поперся”. Не міг він спокійно споглядати та лишатися байдужим і до тих, хто повертався до рідного дому покаліченим війною чи в труні, а таких з його рідного села, що на Полтавщині, чимало.
— Хіба я не такий, як усі нормальні чоловіки: рукиноги є, тримати зброю можу, пішов у військкомат та й попросився у бойовий підрозділ, — згадує солдат, як приймав важливе для себе рішення. Так він опинився в одному з механізованих підрозділів 30ї Окремої механізованої бригади ім. Костянтина Острозького. Тепер він на передовій, на фронті боронить Україну на Світлодарській дузі.
Рудобородий чоловік проводить своїми володіннями — кам’яними та готовими до бою укріпленнями:
— Тут потрібно перебігти, тут навприсядки слід перейти, а там машиною їздити не можна — “птурист” працює, тому маскувальною сіткою затягнули, щоб менше бачив.
Кухаркондитер, офіціантбармен, інкасатор, технікелектрик на охоронній фірмі, а військова спеціальність — пожежникреспіраторник.
— У всьому хотів себе спробувати, — усміхаючись, каже Юрій, перерахувавши свої професії. Тепер він ще й вправно володіє будьяким стрілецьким озброєнням свого відділення, і не тільки.
Попри поважний вік, 58річний батько нашого воїна також рвався на цю російськоукраїнську війну, але родина вмовили дідуся “дати дорогу молодим”.
— Я за нас обох відслужу, — казав Юрій. — Головне, щоб Вашим онукам і моїм дітям не довелося воювати.
Слова рішуче налаштованого сина кольнули десь глибоко, очі зволожилися, в грудях стислося: “Мій син воюватиме… Буде там, звідки часто не повертаються… Можливо, вбиватиме…” — роїлось у сивій голові. Проте, добре розумів сина, адже він — чоловік, і поіншому не може вчинити.
Хоч з Юриного селища якась частина чоловіків воює, а хтось на заробітках в Європі, стверджувати, що людей у селі поменшало, не можна, бо з окупованих російськими терористами територій Донецької та Луганської областей приїхали переселенці.
— Різні серед них є люди: є такі, що працюють та живуть по совісті, а є й такі, що на москаликів своєю натурою схожі: “Я із горада, а ви тут сєло…” — згадує хлопець слова деяких своїх зарозумілих новоприбулих односельців. Переважна більшість переселенців ще мають надію повернутися до своїх домівок. Утім, коли дехто з них виїжджає в Донецьк провідати власну квартиру в елітному районі, то нерідко бачить, що в ній або живуть уже “місцеві” російські найманці, або окрім обідраних стін нічого не лишилося. Отож повертатися не те що немає бажання, а й нікуди.
Нарікань до переселенців з Донеччини полтавці не мають, адже, як каже Юрій: “Усі ми українці, і якщо не будемо допомагати одне одному, а повернемося спиною в скрутну годину, то не буде українського народу та країни взагалі. Це аналогічно тому, що всі займуть позицію “за кого там воювати!?”
До самозаспокоєного і вгрузлого у кріслі перед телевізором чи монітором комп’ютера “громадянина” свобода сама навряд чи прийде, її потрібно виборювати — терпляче, настирливо та зі зброєю в руках, а не вимолювати її навколішки у ворога. Наш ворог розуміє лише мову сили!
