Батуринська Голгофа Сергія Павленка

Роздуми над новою книгою історика і мазепознавця

Микола ГРИНЬ,
член НСЖУ

За три сотні літ великоімперська пропаганда — спочатку царська, а за нею й радянська — зробила свою чорну справу: вона геть затьмарила свідомість десяти поколінь українського народу про велич і трагедію його вірного сина гетьмана Івана Мазепу та столицю тодішньої Гетьманщини — Батурин. Батурин, який після підданого тортурам Чернігова та розореного тими ж москалями Переяслава, невдовзі став символом суверенної влади в Україні. Батурин, який орда царських сатрапів потопила в морі козацької крові та нищівним вогнем і артилерійськими канонадами стерла з лиця землі. І чи треба дивуватися, що після ідеології такого мракобісся незалежній Україні дісталися легіони яничарів та манкуртів.
Зрушити скам’янілі стереотипи у їхній свідомості — завдання надзвичайної ваги. Не останню роль у вирішенні цієї проблеми відіграє література. І не тільки художня. Передусім така відповідальність покладається на документалістику, наукову літературу, де автори свої думки та твердження ґрунтують не з точки зору белетристики, а опираються на архівні матеріали, результати археологічних досліджень, спогади учасників подій, порівнюючи з іншими джерелами. Звісно, робити це надзвичайно складно. Тому в цій шерензі так мало справжніх авторитетів думки. Не перебільшу, коли скажу, що правофланговим в цій праці є Сергій Олегович Павленко — заслужений журналіст України, історик, відомий дослідник Гетьманщини, життя і діяльності Івана Мазепи та його столиці — Батурина. Це стольне на той час пишне містечко стало для нього не тільки яскравою зорею, територією, де “горя гори, хрести та могили”, а Голгофою його творчого життя.
Лише за останні роки книжкові полиці вітчизняної історії поповнилися його книгами “Загибель Батурина 1708 року”, перевидана 2007 року зі значними доповненнями, “Міф про Мазепу”, “Оточення гетьмана Мазепи: соратники і прибічники”, “Іван Мазепа як будівничий української культури”, “Любов гетьмана Мазепи”, “Повстання мазепинців: міфи та реалії”, “Військо Карла ХІІ на півночі України”, шикарним фоліантом “Іван Мазепа. Прижиттєві зображення гетьмана і його наближених”. Він також уклав двотомник “Доба гетьмана Івана Мазепи в документах” тощо. Саме в книзі про загибель Батурина вперше в вітчизняній історіографії було дано повномасштабну версію подій листопада 1708 року. Але поза увагою тоді залишилися інші теми й аспекти життя гетьманської столиці. Не ввійшли вони і в наступні дослідження.
І ось у переддень 350річчя з дня заснування гетьманської резиденції в місті Батурині столичне видавництво “Мистецтво” порадувало шанувальників вітчизняної історії найсвіжішим його дослідженням “Батуринська фортеця”. У ньому Сергій Олегович вмістив нариси про заснування та розбудову Батуринської фортеці, про її захисників під час драматичних подій 1632 та 1708 років. Книга крім вступу, післямови, додатків із джерелами та нотатками, зокрема, щодо гіпотез і реалій про сорок церков Батурина, об’єднує одинадцять розділів. Окрім уже зазначених тем, у них аналізуються розбудова оборонних фортифікацій, таємниці підземних ходів, гарматний арсенал Гетьманщини і Батурина, Гончарівська резиденція гетьмана, цитадель містечка та московська залога в ньому.
До теми Батурина і його фортеці здавна зверталися дослідники та історики. Не обійшли їх увагою у своїх мемуарах учасники походу Карла ХІІ на московську імперію. Резонансним сторінкам нашої історії присвячували у свій час публікації шведські, австрійські, німецькі, французькі та інші газети. Події в гетьманській столиці 1708 року знайшли відображення в літописах. Десятки вчених — від вітчизняних Олександра Рігельмана, Дмитра БантишКаменського, Миколи Маркевича, Олександра Лазаревського до діаспорян Олександра Оглоблина, Бориса Крупницького — вивчали і знайомили сучасників і наступні покоління з тріумфом і трагедією Батурина. Але архівні, музейні “розкопки” Сергія Павленка давали справжні артефакти.
Саме на їхній основі, на результатах археологічних розкопок у Батурині автор книги авторитетно запевняє про існування на сучасній території Батурина поселення наших предків кілька тисяч років тому. А вже у ХІ—ХІІІ століттях на його місці розрослося нове городище, яке навіть мало дерев’яне укріплення з частоколом. Книжку багато ілюстровано не тільки світлинами, а й малюнками уявних реконструкцій городищ та фортець різних часових періодів, виконаних кандидатом історичних наук Олександром Бондарем. Щоб підтвердити окремі гіпотези, автор наводить архівні документи. Один із них — про зв’язок цього поселення і його назви з Батурином ХVII століття. Цим та й іншими доказами Сергій Павленко підсумував дискусію про походження назви колишньої гетьманської столиці і категорично заперечив причетність до цього польського короля Стефана Баторія.
Наведу такий факт з книги щодо тих славних часів Гетьманщини. Тисячі людей дивилися в Іллінській церкві Чернігова та історичному музеї імені Василя Тарновського на срібні шати чудотворної ікони Іллінецької Божої Матері, виготовлені на особисті кошти Івана Мазепи. Багато дослідників зауважували такі промовисті мотиви, як герб Мазепи та ознаки його сильної влади: гармати, діжки з порохом, ядра, рушниці, списи, козацькі клейноди. Ліворуч гербового зображення розміщено козацький табір, а праворуч — фортецю.
Окремі дослідники висували гіпотезу про те, що то “мало б символізувати західноєвропейське місто, яке діями козаків було врятоване від зруйнування і пограбування кримськими татарами”. У розділі книги “Зображення Батуринської фортеці кінця ХVII століття” Сергій Павленко зауважує, що така гіпотеза має право на існування. Але поруч з цим він аргументовано переконує нас, що там зображена Запорозька Січ та Батуринська фортеця гетьманської столиці. Це тому, що в часовому відрізку 1687—1695 років важко знайти похід козаків на захист чи визволення саме “західноєвропейського міста”. Павленко аналізує, порівнює описи Києва, Полтави, Чернігова часів Івана Мазепи. Додає до цього опис Новобогородицької фортеці, збудованої козаками 1688 року. Все це ретельно порівнює з контурами фортеці на шаті кіота. Доповнює свої міркування словами канцеляриста Самійла Величка, висуває інші незаперечні тези, аргументує їх даними археологічних розкопок у Батурині, свідченнями очевидців і робить висновок, що на шатах поруч із Запорозькою Січчю зображена всетаки Батуринська фортеця тогочасної гетьманської столиці. Ось так розкрилася ще одна таємниця нашої історії.
Цікавим з наукової та й пізнавальної точок зору є розділ “Гарматний арсенал Батурина”. Ця тема раніше більше цікавила письменників. Один із них, Іван Шкурай — уродженець Шабалинова Коропського району, на території якого базувалися артилерійське спорядження та пороховий арсенал Гетьманщини, а сам Короп належав “на артилеррию енеральную”, у поемі “Батурин” писав: “А в гетьмана й гармат, як гною, І пороху — на три війни…” Цілком можливо, що така оцінка дещо гіперболізована. І тому читачі нині вдячні досліднику Сергію Павленку, який чи не вперше на науковому рівні оцінив гарматний потенціал Батуринської фортеці. За його ж словами, вона мала суттєвий козир — потужну гетьманську артилерію, бо й Глухівські і Коломацькі статті враховували побажання козаків “армате войсковой бит в Батурине…” Автор уперше серед науковців дав нам можливість ознайомитися з великою джерельною доказовою базою не тільки про артилерію як про окремий вид військ тодішньої України, а й повідав про тих, хто забезпечував її боєздатність. Досі цей унікальний фактаж був відомий читачам та й всій науковій спільноті лише фрагментарно.
Досліднику ж вдалося по гарматах, по лафетах від них, по мортирах з різних джерел з скрупульозною педантичністю науковця показати нам кількість озброєння тодішньої Гетьманщини та Батуринської цитаделі. З хвилюванням читаєш рядки про те, що 1695 року в Кримський похід козаки мали взяти 85 гармат артилерії та 150 мортир. Викликає повагу посилання автора на авторитетні джерела, які твердять, що під час облоги Батурина в замку було до 315 гармат. Поруч ще одне посилання на джерела: у Батурині та Білій Церкві Мазепа мав 419 першокласних гармат. Про 70 “бронзових гармат Батурина” доповідав данський дипломат своєму керівництву 1710 року. Наводить дослідник і витяг із “Житія Петра Великого” від 1733 року. Там ідеться про “сто добрых пушек”, захоплених у Батурині. Звісно, через прожиті століття, брак архівних документів ніхто з дослідників не насмілиться назвати точну кількість артилерійських стволів у війську Мазепи. Автор книги дає можливість читачам самим зробити аналітику і до озвучених цифр із документів наводить дані про артилерійське озброєння у союзника Мазепи, шведського короля, та у війську московітів. Так, Карл ХІІ на початку кампанії 1708 року мав на озброєнні тільки 40 гармат, а в бою під Полтавою було задіяно лише чотири стволи. Цар Петро І на початку вирішального бою 20 червня 1709 року виставив перед шведами 70 полкових та 32 польові гармати. До цієї аналітики автор додає й таку тезу: 1703 року за наказом царя порохові заводи України мали поставити для його армії дві тисячі пудів пороху. А тепер і міркуйте про доблесть і славу війська Запорізького та його ясновельможного гетьмана Івана Мазепу, який мріяв урештірешт вирвати рідну Україну з хижих пазурів Московії!
Проминемо сторінки розділів, де йдеться про зрадництво наказного прилуцького полковника Івана Носа в осадженому царськими військами Батурині. Автор не спростовує і не виправдовує дії цього московського підлабузника. Разом з тим робить нові суттєві доповнення до версії тих драматичних подій зради. Вона відбулася ще й тому, що московські стрільці до цього були ледь не господарями фортифікаційних споруд гетьманської столиці. Сама ж московська залога існувала у фортеці протягом багатьох десятиліть. Постійну варту російський гарнізон ніс у Батурині аж з 1670 року. Стрільці контролювали всі входи і виходи у вежах, виконували інші роботи у службових приміщеннях, приїжджих дворах. А ще стрільці не тільки охороняли й берегли фортецю, а й “берегли” самого гетьмана від його “шатности”. Тобто, шпигували за кожним його кроком, були там, за словами Павленка, “оком государевим”.
Цей етап життя гетьманської столиці до цього часу був поза увагою дослідників і лише тепер автор відверто розповів про те, що ховала від нас одна і друга імперії. Ховали ж те, що московські полки регулярно провокували конфліктні ситуації з місцевим населенням. Гірше того, їх навіть спіймали на крадіжці військового скарбу мазепинців, через що Мазепа був змушений перенести дорогоцінності на Гончарівку. І хоч стрільців і випровадили з Батурина, під час облоги вони сповна використали свої знання потаємних ходів фортеці і проникли ними до центру гетьманської столиці досить швидко. Ці та інші аспекти аналізу ситуації того часу дозволили автору книги поновому подивитися і переконливо показати розуміння певних мотиваційних дій гетьмана щодо будівництва заміської резиденції та його розпоряджень наприкінці жовтня 1708 року, тобто, в ті дні, коли війська московського царя Петра І ретельно готувалися до збройного вторгнення в Батурин. Героїзму козаків, посполитих, усіх мешканців тогочасної столиці, яку “старший брат” перетворив на одну братську батуринську могилу, автор присвячує окремий розділ, де зновутаки не обходиться без нових документів, переконливих доказів про мрію гетьмана Івана Мазепи привести Україну в Європу, не перетворити рідну землю України в малоросійську губернію імперії, випрягти її з ганебного ярма.
Коли перегортаєш останню сторінку “Батуринської фортеці”, мимоволі ловиш себе на думці про наше нелегке сьогодення, коли “старший брат” відхопив у нас побосяцьки Крим, а Донбас п’ять років заливається від нього кров’ю. Бо там, за порєбриком, ще й досі новітні поводирі старої царекратії, що вишкірила зуби на Україну, вважають, що вона залишилася для них колонією, яку можна усмиряти “градами” та вогняними гібридами. Зверненням до нашого героїчного минулого Сергій Павленко дає нам урок сучасності, в якій є нерозривний зв’язок віків, спадкоємність людських прагнень, чеснот і вад. Урок пам’яті, що жорстокий світ ніс і несе нам “руській мір”, який розпочався в Батурині. Це ще й урок культивування національної ідеї протистояння великоімперському інтернаціоналізму московщини, що присвятив усе своє життя ясновельможний гетьман Іван Мазепа, якому допомагали рідні стіни його столиці Батурина та бойовий дух його мешканців.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment