Джерела пам’яті

Лихо, спричинене війнами, хоч і важко і довго, але здебільшого самозагойне. Руїна ж, яка настала після комуністичного панування, невідновна: підміна поняттями самоствердних традицій, забуття предковічних звичаїв і правил, що регулювали стосунки між людьми, через забиття памороків аж до виморювання через живітне застрашення; засмічення рідної мови, як і всього довкілля, до такого стану, що не ставало ні святості, ні опору, ні терпіння, ні сили, ні старання, бо нехтувалося найпосутніше: ум, честь, совість, правда, праведність, віра і любов. Все робилося зумисне приблизним, бо уніфіковано прокрустованим…
Замість зранено натрудженої душі настав період повного збайдужіння до своєї сутності духу: жити одним днем, як-небудь, абияк, щоб зрадіти, що ситий, геть так, як у колгоспі: протягом дня тільки й думки, що б украсти, щоб було за що випити. Поки кралось — боялось, вкралось — і засміялось. Бо не попалось.
Людина ж припиняє свій ріст без творчості, думки, без пісні.
Все, що трапилось з нами, має свою причину: кінець нитки з клубочка має дотягтись до її початку.
Гадаю, ті люди, що долучились до видання “Поліських перлин” у записах Й. Ю. Федаса, зробили всезбережну справу: люд наш створив такий масив пісень усеобрядових жанрів, влучних, дотепних, гострих приказок і прислів’їв, кмітливо розмережених загадок, а міг би уподібнитись отому-таки бідному і нерозумному, що завжди переплачує. Пам’ять історії лиш та жива, що зафіксована.
14 жовтня (на Покрову) 1942 року у моєму Михалині розстріляли 45 мирних мешканців, а село повністю спалили. Такий собі геноцид у масштабах маленького населеного пункту. Сталося це на місцині Медвежій. Зараз так зветься хутірець у кілька хат, що біля Балашівки. Так от: медвежівець на прізвисько Підрубуна Шинеля одного з тих трьох німців (пораненого) потайки відвіз до Березного. Німці настільки були вдячні, що припинили палити ще й Балашівку. І з вдячності давали кожному балашівцю шматок мила і пачку солі… Над михалинцями ще й досі кепкують, кажучи, що ті дешеві, бо за них у війну німець давав мило і пачку солі. Так діють глухі і ліниві провокатори нині. А тоді медведівці-партизани убили не тільки трьох (?) німців, а й підірвали тартак — велике деревообробне підприємство, що дісталось нам від господарювання поляків на нашій, як на своїй землі.
А ось як цей лиховісний факт нашої історії зафіксовано в пісні:
У Михалині біля лісу
Стояли близенько хати
По доказу лихих сиксотів
Зробили засідку кати…

Коли б же я зозуленька //
Да крилечка мала, //
То я б свою Вкраїноньку //
Кругом облетала.

То я б свою Вкраїноньку //
Кругом облетала, //
То я б свого миленького //
По шапці познала.
Народ наш мудрий, прозірливий, ще в одній з кріпацьких пісень (цікаво, що Й. Ю. Федас однією з пісень легко доводить, як довго йшло оте звільнення до нашого краю) застерігав:
Була Польща, була Польща,
А стала Росія.
Не заступить син за батька,
А батько за сина.
Це було ще тоді, коли співалось, як дихалось, а дихалось, як казалось: на повні груди, голосно, бо чисто.
Михалинці, це ваші скарби, що жили в вас, з вами, а тепер ожили в книжці, любовно укомпонованій видавництвом “Волинські обереги”. Упорядкувала цей збірник кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник ІМФЕ ім. М. Т. Рильського Людмила Іванникова, яка добре знала Й. Ю. Федаса, високо цінувала його і розуміла, як влада вихолощувала душу вченого, пообставлювано застрашеного. І це при тому, що батько його, Юхим Пилипович Федас, не знав, не розумів, як це — боятись…
Михалин — унікальне село, засноване на свято Михайла 21 листопада близько чотирьох століть тому. І ця святість назви й походження ніколи не вивітрювалась: на свято, на люди і в церкву люди вдягались у вишивані сорочки, а на працю в білі, бо так любили роботу, ледачому не допомагаючи, а робітному — як собі… Люди усвідомлено носили в собі поняття гріха, звичаю дотримуючись, мови своєї не цураючись, оберігаючи її й пишаючись нею, як піснею чи Словом, що жили в душі. Чуже, украдене пекло руки і роз’їдало душу. “Перед тим, як щось робити, подумай, сину, що про те люди скажуть”. Така наука не давала михалинцям оступитись, зберігаючи чистоту душі: “Совість не дозволяє”, “Совісна людина”, “Не стану я очі свої порошить”. Не крадучи й не лукавлячи, михалинці тим самим не порушували і третю заповідь Божу: “Не вбий!” Не вбий у собі людину, бо ж відомо, що злочинець серед злодіїв — не злодій, а брехун серед собі подібних — може лиш хизуватись своїм умінням лицемірити, підло підлабузнюючись, аби те було вигідне і заохочувалось…
Люди ті наші жили осібно, часто обходячись не тільки без влади, а й без лікарів, бо вміли подбати за себе самі: моя рідна тітка Зоська, мати Йосипа Федаса — Софія Андріївна, як і моя мама, уміли геть усе: на терниці з льону чи конопель вибити волокно, а з нього насукати ниток клубки, аби виткати полотна, відбіливши чи пофарбувавши його. Потім своїми руками обшити дітей з ніг до голови: сорочечку мережану і штанці з однією шлійкою (для зручності) чи з двома (як доросліший). І постолики з липи (святкові) чи з лози (на будень). І все робилось до ладу. “Якщо збираєшся робити як-небудь, краще ніяк не роби”.
А пісні прибували й засвоювались, як вода з криниці: криниця своя і вода в ній сива і аж солодка (а в школі пізніше вчили, що вода не має кольору і смаку). І крук біля криниці зручний, аби відро не втопилось. Ось відкіль нинішній жарт учений мій, що без мене (крука) і води не напитись. Так в’язалось в душі справжнє: і любов, і розуміння, і відповідальність.
Прислів’я — то теж ціла наука мудрості й енергії життя і його смислу. Те коротке і повчальне слово звучало вчасно, а тому мудро: “Так буває часто: вчасно — добре, а невчасно — зло”. “Як позичає, свою матір лає, а як віддає — твою”. “Біля готового пенька і дурень багаття (вогонь) розкладе”. “Краще хай розумне посварить, ніж дурне похвалить”. Метафоричності мислення вчили батько-мати наші загадками. Ось одна з них, чомусь не зафіксованих Й. Ю. Федасом: “Посеред хати лежить Антон плескатий”. Це про балька в хаті, що випинався, від чого кімната ставала вищою…
Справжнє ми пізнаємо ще від колиски, що якраз і кріпилась до отого балька, про якого й загадка. Чимось непізнаним, але впізнаваним і рідним віє від назв урочищ: поетичних, іронічних, багатих, красивих, єдино неповторних: Тесновне (Рябчунівське і Десятниківське), Язвинське, Фастове, Зилів (Базілів) Брід, Грузька Річка, Струків шлях, Петрикове…
Такі назви — то джерельця любові, що наповнюють енергією творення нашу пам’ять. В них — наша історія, наша власність. Хоч як старалася окупаційна польська влада обжити навіки наші землі, вмуровуючи в неї свої доти, що бовваніють донині побабіч траси Березне—Кам’янка—Моквин, вручну обкопуючи усі дороги лісові, не вийшло змінити духовно ототу місцевість, бо вона помережана таки нашими назвами урочищ. Так народ наш назавжди обживав свій край. Проте червоно-криваве панування більшовиків в наших краях спричинилось знову ж таки до руїни, що навіть не куріє, а мовчазно проковтується.
Скажімо, у назвах вулиць Лісна, що в Балашівці і в Михалині, з вини прокрустованих представників влади, у яких начисто відсутнє державницьке мислення, була допущена помилка, яка поширюється в усіх документах, паспортах, оголошеннях. По-перше, ця назва аж двічі продубльована з київської станції метро “Лісова”, але з помилкою. По-друге, як відомо, наука з лісу виводить, а тут, у моєму рідному селі, будь-яку вулицю можна назвати так, бо кожна заведе в ліс. Тільки одна — на Витягницю, друга — на Різки́ (нині зветься Молодіжна), третя — на Вигін, четверта — на Плесо (Ковбасу), п’ята — в Запасіку. То так би й назвати. Запасічна. Саме такий, свій Михалин, любив Й. Ю. Федас. І нам повернув наші скарби. Світла і добра душа, вчений ум, кандидат філологічних наук, фольклорист-дослідник української пісні й народного характеру. Викладач української літератури в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка, працівник Музею народного побуту й архітектури України, залюблений у слово рідне, інтелігент жив серед нас. Він не збирався туди — у свій вихідний (четвер 26 грудня 2013 року), він ішов до головної бібліотеки нашої держави, де його любили й берегли, як свого і рідного… Він любив людей і виповідав їм свою душу, як останній біль… Він світився любов’ю до свого рідного села і казав: “Я найкраще відпочиваю у Михалині”.

Його друг і брат Йосип КРУК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment