Про окремі риси і смисли письма митця, який відчуває запах рідної землі
Андрій БУДКЕВИЧ,
м. Дніпро
У квітні відкрилася персональна виставка картин Василя Вовчка в Закарпатському обласному художньому музеї імені Й. Бокшая. На огляд для шанувальників образотворчого мистецтва, арт-критиків і звичайних поціновувачів прекрасного представлено 80 робіт професійного художника. А 29 квітня Василеві виповнилося 60! Тож ця виставка особлива для нього, бо це своєрідний звіт живописця перед самим собою: а що ж сотворив за роки?.. Також це відповідальний звіт перед мистецькою громадою Ужгорода, Закарпаття і України. Цю виставку можна означити і як малярську сповідь за все попереднє свідоме життя…
Василь Вовчок — знана особа в обласному центрі Закарпаття. Педагог, громадський діяч, чудовий сім’янин, батько і дід, але передусім Художник.
Уродженець села Нижній Бистрий Хустського району, хлопець з юнацьких років знав, що таке сільська праця. Він і зараз, коли відвідує рідну домівку, охоче допомагає матері — косить траву, лагодить дах хати, порається в саду і на городі.
Про що промовляють роботи художника? Він своєрідно продовжує розвивати традиції Закарпатської школи живопису. Живопис творця не є в класичному розумінні суто реалістичним. Свого часу Г. Ф. Лавкрафт виповів, що “реалізм не може бути прекрасним”, бо позбавляє людей ілюзій… Ближчим буде визначення – магічний реалізм. Імовірно, що авторство терміна “магічний реалізм” належить Ф. Роху, німецькому арткритику, але не в сучасному трактуванні цього слова. Магічний — це той реалізм, завдяки якому живуть і сусідять на полотнах реальне й містичне, справжнє і уявне, втаємничене і фантазійне.
Хибною є думка, що піонерами магічного реалізму в красному письменстві є автори з Південної Америки. Їхнім попередником, ще зі століття ХІХго був Г. КвіткаОснов’яненко з його “Марусею” (першим озвучив цю слушну гіпотезу В’ячеслав Медвідь). Письменникові вдалося також передати у творі важкоту, але й радість повернення до самого себе, бо це віднайдення власної ідентичності. Подібне вдавалося і Григорові Тютюннику в його неповторних оповіданнях, і Василеві у живописі. Ознаки магічного реалізму можна помітити у взірцях українського химерного жанру літератури (В. Шевчук, В. Дрозд, О. Клименко…).
Краєвиди художника тонкими “нитками” поєднані з окремими взірцями малої прози Г. Тютюнника: “Над луками, залитими квітневою повінню, холонув оранжевий вечір, зануривши в мілкі прибережки далеке полум’я хмар. І чим глибше за пагорби поринало сонце, тим нижчою ставала заграва, вужчою — вогниста смуга у воді понад лозами, наче хвилі ткали її кудись під берег…” (уривок з “Холодної м’яти”). Зупиниш погляд на картинах, де зображено галявини, уквітчані килимами квітів, заплющиш очі, чуєш запах дикої м’яти…
Науковецьгеограф В’ячеслав Кулаков переконаний: “Перебуваючи за кордоном, далеко від рідної домівки, людина перестає, з часом, відчувати запах рідної землі…”
При вивченні творчості митця напрошується згадка про “Хутірну поезію” П. Куліша, — то український екзистенціалізм, саме так, і предтеча певних ідей Гайдеггера. Куліш не протиставляв хутір місту, а протестував проти спотворених форм, породжених містами…
Доктор мистецтвознавства І. Юдкін (Ріпун) наголошував: “…здається доречним висловити припущення, що П. Куліш цілком зумисно обрав слово хутір, що виводиться з давньонімецького huntari “повіт”, для позначення вимріяної ідеальної громади. Мабуть, у цьому слові відчувалася також суголосність із латинським hortus “сад”.
Образ хутора, села як самодостатнього мікрокосмосу…
Людина, в єстві котрої немає зла, проста. Простота і доброта — одні з визначальних рис генія Тараса Шевченка. Чи спроможеться хтось назвати в європейській поезії подібного віршотворця?!! А український художник таки мусить мати в собі бодай частку Шевченківства. Бо ж був він, є і буде батьком нашого народу.
Простота як складова зображальності малярської, а в ній присутні і поетична краса, і сила традицій рідного краю. До простоти як ідеалу звертався у віршованих рядках Максим Рильський і на зорі поетичножиттєвого шляху, і з плином років. Ще в молоді роки він радив:
Учися чистоти і простоти
І стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині…
І у поважному віці твердив:
Лише дійшовши схилу віку,
Поезію я зрозумів
Як простоту…
Опісля з’яви поняття “поетичне мистецтво” йтиметься про “нову простоту”, про мінімалізм і неосимпліцизм, на яких постала культура постмодерну.
Вдивляючись у картини, представлені на виставці, відпочиваєш серцем, молодієш душею…
К. Г. Юнг розкривав сутність “самості” як життєвої мети індивіда. Шлях Майстра — на нього стає особистість за допомогою власної програми служіння Добру. Передати полотнам сповідь власної душі — таке дано не кожному. Хто побачив цю мистецьку Сповідь, пам’ять того закарбує її у потаємних закутках єства і серця, серце теж має пам’ять…
І незвичайна та глибока думка Валерія Іллі: “Золотий вік” існував тоді, коли не було відчуження мистецтва від життя, коли мистецтво великого стилю і великий стиль життя становили одне ціле…”
