Тарас Шевченко: «Якби до ковбас та ще й сала додать…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Проект “Подробиці Шевченкового життя” народився з усвідомлення поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Рівно 160 років тому — в травні 1859 р. поет написав свій, мабуть, найкоротший лист: “Вручителю сего вручите сало. Т. Шевченко”. Він був відправлений, очевидно, з кимось із приятелів В. В. Тарновському (молодшому), який щойно приїхав з України в Петербург. Своєрідний ювілей цього незвичайного документа спонукав автора нашого проекту на історичні мініатюри про кулінарні вподобання Шевченка.

“За ковбаси і сало спасибі тобі…”
Отже, почнемо з цих славетних українських харчів. Наприкінці 1859 р. Тарас Григорович писав із Петербурга в Україну до свояка Варфоломія Шевченка: “У тебе, здається, годується кабан в сажі1… і ти, певно, заколеш його к святкам, то пришли мені по почті 20 фунтів ковбас…Та щоб ковбаси були такі самі, як ми з тобою їли на меду у Гната Бондаренка2, під яблунею сидячи. Нагадай лиш добре. Та якби до ковбас та ще й сала додать, то воно б дуже добре було! На се добре діло посилаю тобі 10 карбованців; решт оддай сестрі Ярині”.
Через місяць, отримавши від Варфоломія Шевченка лист з інформацією, що все замовлене вислано, Тарас Григорович одписав йому 12 січня 1860 р.:
“За ковбаси і сало спасибі тобі, а як получу та покуштую, то ще раз скажу спасибі. Думаю, що вони такі самі будуть, як і ті, що ми з тобою колись під яблунею вкушали. Мені байдуже, що ми вже не ті стали, аби ковбаси не старілися, а з ними і ми помолодіємо”.
Ніхто в цілому світі за будьяких часів не давав такої височенної оцінки цьому продукту харчування!
Тарас Григорович із часів навчання в Академії мистецтв отримував зрідка з України дорогоцінні харчі. Про такий випадок писав О. О. Благовєщенський: “Якось він одержав із рідних місць малоросійське сало і з цього приводу влаштував дружню вечірку”.
Шевченкові друзі також шанували сало. Скажімо, в архіві знайшов я лист М. О. Максимовича до дружини з Москви, написаний у листопаді 1858 р.: “Питаєш, моя голубко, якого мені гостинця прислати сюди? А вже ж сала, доброго такого, якого только добути можна!”3. До речі, в маловідомому листі до М. О. Максимовича художника К. О. Трутовського від 16 січня 1860 р. на першому місці була “стратегічна інформація”: “Сало мы получили, Иван Иванович4 передаст его Тарасу Григорьевичу”.
У поемі [“Царі”] (1848) Шевченко використав українську приказку для розкриття зазіхань ізраїльського царя Давида:
Та, мов котюга, позирає
На сало, на зелений сад
Сусіди Гурія.
Найжорсткіше вживання в поетових текстах згаданих термінів зустрічаємо у віршованому оповіданні історикосатиричного характеру “Саул” (1860), де йдеться про те, що жерці, котрі присвятили себе служінню не Богу, а царям,
В храмах, в пагодах годувались
Мов кабани царям на сало
Та на ковбаси.

“Спробувати шинку власного виготовлення”
Зібрав я докупи прецікаві подробиці про те, як Шевченко, готуючись до дороги з заслання в Петербург, на початку 1857 р. самостійно (!) приготував… копчену шинку і час від часу смакував нею аж до осені того року.
Шевченко любив копченості й добре знав, як важливо взяти їх у далеку дорогу. Скажімо, повість “Капитанша” (1855) розпочинається сюжетом про від’їзд розповідача з Москви в Київ навесні 1845 р., який має автобіографічний характер: “…Будучи практически знаком с комфортом почтовых станций, я, выезжая из Москвы, нагрузил порядочную корзину всяким солёным и копчёным добром”.
Отож і в дорогу з заслання на волю Шевченко призапасився шинкою власного приготування — “заготовив для трудного шляху сей необхідний копчений продукт”. Як свідчив запис у Щоденнику від 12 липня 1857 р., випробувана ще влітку, вона “виявилася чудовою, свіжою”, і Шевченко, судячи з усього, не відмовляв собі в цьому лакомстві. Шістнадцятого липня записав, що “взявся за свою шинку подорожню” і з жалем занотував, що “копчений продукт мій з кожним днем зменшується”, а через день знову подумав “про чарку горілки і про помірний шматок шинки…”
Уже у серпні 1857 р., прибувши до Астрахані, Шевченко знайшов ковбасну лавку сарептських колоністів5, щоб поповнити свої копчені запаси і бідкався, що в ній “все є, крім копченої ковбаси та сарептської гірчиці в банках…”
Щодо сарептської гірчиці, то вона була одним із важливих продуктів промислового виробництва німецьких колоністів у Саратовській губернії, тому Шевченко вмотивовано дивувався чи навіть обурювався, що її, разом із богемською ковбасою, немає в продажу. До речі, дізнаємося, що він полюбляв гірчицю.
Але до середини вересня в нього ще була копчена шинка власного виробництва. Принаймні 14го Тарас Григорович занотовує про “плебейський бенкет” із купленим відварним лящем і неодмінною “новопетровською шинкою”. Як бачимо, її вистачило надовго.
У Шевченковому Щоденнику є доброзичлива згадка про найдорожчу тоді вестфальську копчену ковбасу з Німеччини, якою він смакував із паскою в Москві, заїхавши з М. С. Щепкіним до актора С. В. Шумського 24 березня 1858 р.

“Тільки що очі заплющу, вареник… так тобі і лізе в очі…”
Шевченко любив вареники. У січні 1843 р. жартома писав Я. Г. Кухаренку: “Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тільки що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі, перехрестишся, заплющишся, а він знову”. Може, хто не знає, що серед улюблених Шевченкових вареників — гречані. В Петербурзі 9 лютого 1859 р. М. Я. Макаров запросив Шевченка до себе такою запискою: “Дядьку! Приходьте лишень у четвер вареників їсти”, а восени 1860 р. Шевченкова знайома Н. Б. Суханова запискою просила його “приїхати завтра ввечері, тобто в суботу, на вареники”.
До вареників небайдужими були й інші великі українці, яких високо ставив Шевченко, наприклад, М. В. Гоголь, М. С. Щепкін. Якось, приїхавши в СпаськеЛутовинове до І. С. Тургенєва, Михайло Семенович найперше запитав: “Що, вареники будуть?” — “Будуть”. — “Щоб 130 штук було, менше не їм”.
Хай цей випадок із Шевченковим другом не здається перебільшенням, у поета в липні 1857 р. було щось подібне з… пельменями, котрі він також цінував.
Дружина коменданта Новопетровського укріплення А. О. Ускова згадувала:
“У форті один час була мода на пельмені. Дами збирались і самі їх готували. Одного разу, коли пельмені готувались у мене, в самому розпалі нашої роботи заходить Шевченко. Дами його питають, скільки зробити пельменів на його пайку. Він відповідає: “сотню” — йому відказують, що він не з’їсть, але він просить про це не турбуватись. Тоді йому приготували сотню крупніших за інші, і в деякі з них наклали більше перцю, в інші солі, цибулі, крупи та ін. Цю сотню зварили окремо й чекали, що буде, коли попадуться йому пельмені з такою начинкою, але він гарненько все з’їв і навіть не скривився…”
Більше того, донька коменданта Н. І. Ускова (Зарянко) згадувала, що декілька пельменів були взагалі начинені “однією гірчицею або одним перцем”, але Тарас Григорович, навіть “не зморщившись”, з’їв усі.
Втім, він зізнався, що в цьому випадку вирішальну роль зіграло, хоч і в жартівливому контексті, самолюбство, точніше, гонорство засланця, “отуманеного лестощами” в жіночому товаристві. Дружина коменданта А. О. Ускова була неправа, коли писала, що він з’їв пельмені “без жодних наслідків”. Адже сам Шевченко засвідчив, що зробив це “на шкоду шлунку”. Та всетаки наполягав, що “пельмені були майстерно приготовлені”, а, переївши, він солодко заснув на городі: “Це все пельмені так наметаморфозили”.
У спогадах М. Ф. Савичева, який зустрічався з Шевченком у Новопетровському укріпленні навесні 1852 р., навіть зафіксовано, як на пельменях у доброго чоловіка, сотника Ф. Ю. Чаганова, готованих цілою командою козаків, Шевченко нібито признався, “що пельмені набагато краща їжа, ніж вареники” в Україні. Може, й було так, коли щирого на похвалу Тараса Григоровича огортав післяпельменний сон, адже, за словами того ж М. Ф. Савичева, “ці ж таки пельмені, политі чихирем (червоне дешеве вино міцністю 6—8 градусів — В. М.), спонукали нас до сну після обіду”.
Здається мені, що глибше з національними кулінарними смаками ще молодого, тридцятирічного Шевченка, розібрався його знайомий, український поетромантик В. М. Забіла, який, докоряючи, що той якось не відвідав його в Борзні, написав Шевченкові жартівливе “посланіє” з патріотичнодошкульними страховинами:
Борщу, вареників, ковбас, литівки
Сеньгі, чахоні і скумбрійки,
З півгоду щоб не коштував.
. . . . .
Да щоб приснилось: бужанина,
В’юни, лоскірка і свинина
З сметанкою, да із хрінком!!!
Отії щі щоб їв ти руські!
Отії совуси хранцюзькі!!!
Що тільки в животі бурчать.

“На борщ із сушеними карасями…”
Шевченко був, як і годиться, дуже небайдужим до борщу в різних українських варіантах. Письменниця С. М. Крапивіна (С. М. Лобода), яка написала спогади про перебування поета на квартирі її сестри влітку 1859 р. у Києві, зазначала: “Улюбленою його стравою був борщ, затовчений салом і заправлений пшоном…” Утім, особливу насолоду поет зазнавав від… Ось у Щоденнику навіть записав 19 квітня 1858 р., що в Петербурзі його з С. С. ГулакомАртемовським запросили “на борщ із сушеними карасями і на вареники”. Приголомшливе сполучення дивовижних українських страв, тим більше, в північному місті. В листі до В. Г. Шевченка в Україну від 22 серпня 1860 р. поет просив прислати “сушених карасів десятокдругий або й третій”, а 5 жовтня вже дякував за посилку, зазначаючи, що вдвох із М. М. Лазаревським “почумацькому та побурлацькому зваримо борщу з карасями…”.
То була давня пристрасть. О. С. АфанасьєвЧужбинський згадував стосовно смачного обіду з Шевченком у простих киян 1846 р.: “…Коли Тарас Григорович з’їв кілька ложок борщу, він не втерпів, щоб не признатися: якщо він і їв подібний борщ, то, певно, дуже давно, хоча навряд чи коли й доводилося куштувати. Борщ цей був з сухими карасями…”
Про цю дивовижну страву читаємо й у російськомовних повістях. Скажімо, в “Музыканте” (1854—1855):
“Не знаю, дело ли то было аппетита, или дело просто сердечного радушия, или просто борщ с сушёными карасями (который так гениально варят мои землячки), — не знаю, что именно было причиною, знаю только, что я преплотно пообедал и ещё плотнее заснул после обеда”.
Або в повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”:
“Постный обед, а в особенности постный борщ, который едва ли едал и сам великий знаток и сочинитель борщей, гетман Скоропадский, так на меня подействовал, что я, проснувшись после этого постного обеда, часа два по крайней мере лежал, что называется пластом…”
У Москві, де Шевченко побував у березні 1858 р. якраз на Великий піст, про такий борщ і мріяти не можна було. Проте Тарас Григорович пообідав там у суботу 22 березня перед самою Пасхою, за рекомендацією свого друга М. С. Щепкіна, в знаменитому Троїцькому трактирі на вулиці Ільїнці. В ньому можна було замовити рибні розтягаї, свіжу ікру чи простіші, але не менше смачні пісні страви — манну кашу з грибами, пиріжки з капустяних листків, зварені в маковому соку, горох, протертий через решето, всілякі каші та щі, картоплю варену, смажену, печену, різноманітні вінегрети й киселі… Що саме куштував Тарас Григорович, залишається таємницею, може, всетаки борщ, який готували там із грибами, та рибні розтягаї…
В одному з сучасних москвознавчих видань зустрів захоплену згадку про те, що в Троїцькому трактирі у 1818 р. снідав пруський король Фрідріх Вільгельм ІІІ, а у 1880х рр. — великий князь Микола Олександрович, майбутній російський імператор. Але хто вони порівняно з Шевченком.

“Купив я у гарненької перекупки соленого відварного ляща”
Зазначу, що у Шевченка згадуються ще й карасі, “засмажені з сметаною” та щука, “міцно приправлена перцем”, а також юшка з риби6, — він узагалі полюбляв усілякі рибні страви. В Щоденнику є запис, як у вересні 1857 р. у Казані Шевченко купив “у гарненької перекупки соленого відварного ляща”. Прохання прислати в Петербург “запеченого дніпрового ляща одного, другого або й третього” містилося у згаданому листі до Варфоломія Шевченка від 22 серпня 1860 р., а після виконання замовлення Тарас Григорович подякував: “Спасибі тобі за ляща…” Та пообіцяв, що борщ із карасями з М. М. Лазаревським “лящем закусимо”…
Шевченків біограф М. К. Чалий розповідав про першу зустріч із поетом на квартирі І. М. Сошенка у Києві в серпні 1859 р.: “Друзів я застав за сніданком, який з нагоди посту був досить скромний: на столі стояла довгошия пляшка з горілкою, а в руках обох приятелів було по половині солоного вудженого судака, яким вони ласували без допомоги ножа, відриваючи шматки риби то руками, то зубами”7.
Дуже цікаві подробиці залишив Б. Г. СухановПодколзін, який у 1858—1860 рр. хлопчиком брав уроки малювання у Шевченка: “Помалювавши з годинку, ми піднімалися нагору, у напівтемні антресолі, які правили за спальню Тараса Григоровича, де відбувалося своєрідне і незмінне частування. З величезної, воістину величезної зеленої скляної банки витягалися кільки, сторож… приносив свіжий хліб; господар випивав чарку горілки, і ми починали уминати непомірну кількість цих ревельських сардинок”.
Але любив і вживав Шевченко й рибні делікатеси. Скажімо, 12 квітня 1858 р. занотував у Щоденнику, що разом із С. С. ГулакомАртемовським і М. М. Лазаревським, “аби уникнути застуди завернули до Смурова8, випили по чарці джину9 та проковтнули по десятку устриць”. Між іншим, і джин, і делікатесний стіл із устриць Тарас Григорович смакував у Петербурзі ще до заслання. Принаймні 2 липня 1857 р. він занотував у Щоденнику спогад про те, як у 1841 р. малював портрет (не зберігся) аристократа, ротмістра В. П. Апрелєва, за який гонорару так і не отримав. Зате той приносив із собою непогану закуску та випивку, що складалася “з 200 устриць, чверті холодної телятини, 6 пляшок портера і 1 пляшки джину. Все це з’їдалося і випивалося впродовж сеансу найдружнішим чином”. А стосовно петербурзького періоду після заслання, то Шевченків знайомий тих часів, письменник і критик М. Я. Тихорський зазначав щодо тодішніх кулінарних пристрастей поета: “…В гостях — устриці да труфелі, а дома, як би попались, чабак (Лящ. — В. М.) або вареники”.
Прийнято вважати, що Шевченко не був гурманом, але не був він і всеїдним або байдужим, абсолютно невибагливим, а, віддаючи перевагу національній, народній кухні, вмів смакувати й інші делікатесні страви, за можливістю розширювати харчовий раціон.

“Поклав у кишеню огірок і редьку…”
Як абсолютно справедливо відзначила шевченкознавець Ю. Е. Єрмоленко, Шевченко любив овочі: огірки (свіжі й солоні), цибулю, часник, особливо молоду редьку10.
До речі, про редьку. Вже згаданий М. Ф. Савичев розповідав, як вони заходили на город ще за коменданта А. П. Маєвського, і Тарас Григорович попросив у городнього сторожа принести їм редиски: “Старий приніс добірної редиски і, люб’язно подаючи її, промовив: “Це тільки для вас, Тарасе Григоровичу, а то нізащо не дав би нікому”. Через п’ять років, за коменданта І. О. Ускова, засланець сам почувався вільно на городі й 1 липня 1857 р. навіть занотував у Щоденнику своє бажання, щоб редька швидше виростала, бо він уже почувався ніяково, пригощаючи своїх приятелів — подружжя Зигмунтовських — лише петрушкою і кропом. А через два тижні дозріли овочі з городу, і 14 липня Шевченко вирушив у гості, “поклавши в кишеню огірок і редьку”. М. М. Білозерський розповідав унікальний епізод, який трапився влітку 1859 р. у Києві: “Приходить студент і застає Шевченка, який наминає редьку; студент намагається поцілувати Тараса; Шевченко, посміхаючись, ухиляється: “Бачите, ділом занятий”.
Є цікаві подробиці і про часник. Ось, пливучи Волгою до Нижнього Новгорода на пароплаві “Князь Пожарский”, Шевченко так описав 14 вересня 1857 р. свій “плебейський банкет”:
“Крім ляща та новопетровської шинки, завершив я свій бенкет головкою часнику з чорним хлібом і просмердів не тільки капітанську світлицю, але й усього “Князя Пожарського”. Супутники мої втікали від мене як чорт від ладану”.

“Сердешним чаєм напували”
Вочевидь, що Шевченко навчився смакувати каву ще в період навчання в Академії мистецтв, а герої його повістей разом із ним пили цей напій у різних куточках України. Скажімо, Саватій із “Близнецов” приїхав у Бровари “к тому самому часу, как туркенясмотрительша раздувала в сенях на очаге огонь для кофейника”. З повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” дізнаємося, що Софія Самійлівна найперше сказала новому гостю й чоловікудоктору Прехтелю: “Я вам пришлю кофе сюда в рощу…” А коли домашня помічниця Параска перепитала Прехтеля, де саме стіл поставити, той відповів: “Хоть за воротами, мне совершенно всё равно, давай нам только кофе…”
У другій половині ХІХ століття кава значно поширилася по Росії, стала доступною й у Новопетровському укріпленні. Вісімнадцятого липня 1857 р. засланець записав, що К. А. Бажанова — приятелька дружини коменданта А. О. Ускової — “просить на чашку кави”: “наш Філат чому і рад”.
Хорошу каву пив Шевченко у М. С. Щепкіна в березні 1858 р. Небога Майстра, актриса Малого театру О. ЩепкінаЧерневська згадувала: “Пьют послеобеденный кофе, но тут стоят и бокалы с шампанским… к чьему хрусталю прикасались уста Гоголя, Белинского, Герцена, Шевченко…”
У спогадах К. Ф. Юнге про життя Шевченка після заслання в Петербурзі зустрічаємо згадку, як на Великдень у 1860 р. (останній у поетовому житті), зустрілися у сім’ї Федора і Анастасії Толстих “за чашкою кави Тарас Григорович з Костомаровим…”
Щодо чаю, то в “Словнику мови Шевченка” зафіксовано п’ять варіантів вживання цього слова поетом, але їх було більше. В поетичному творі зустрічаємо це слово лише в циклі “В казематі” (1847) у вірші “Н. Костомарову” (“Веселе сонечко ховалось…”)
Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували
І часових переміняли,
Синємундирих часових.
Особливу, буквально рятівну цінність чаю, тим більше з лимоном, засланець оцінив у приаральській піщаній пустелі Каракуми. Герой повісті “Близнецы” розповідає:
“Никогда в жизни я не чувствовал такой страшной жажды и никогда в жизни я не пил такой гнусной воды… Её в рот нельзя [взять] не процедивши: она пенилась вшами и микроскопическими пьявками… Я с помощию лимона выпил стакан чая. Ничем так быстро не утолишь жажды, как горячим чаем вприкуску”.
Але й у Новопетровському укріпленні чай із лимоном був розкішшю. Втім, наприкінці червня 1857 р., коли Шевченко “раював” на комендантському городі, він обзавівся мідним чайником: “До тихого прекрасного ранку на городі додати склянку чаю — мені здавалося це розкішшю дозволеною”. В записі від 2 липня засланець відзначав дві справи, які йому вдалося зробити вдало — завести “журнал”, тобто, Щоденник і… чайник: “Мідний чайник, який робиться необхідним для мого журналу, як журнал для мене. Без чайника, або без чаю, я якось ліниво, бувало, брався за се рукоділля. Тепер же, ледве встигну налити в склянку чаю, як перо саме проситься в руку”.
Таки був зв’язок між звичайним мідним чайником і безцінним Шевченковим Щоденником. Якщо Тарас Григорович опоетизував той чайник і чай із нього, то не забудемо про це і ми.
У Москві у березні 1858 р. Шевченко з М. С. Щепкіним неодноразово пили чай у О. К. Станкевич (Бориско), яка виявила традиційне московське шанування гостей цим культовим у місті напоєм, а 22 березня Тарас Григорович сам заходив у харчевню, де “напився чаю з кренделями”. В Петербурзі, за спогадами М. І. Костомарова, Тарас Григорович наливав у чай стільки рому, що всякий інший не встояв би на ногах. Є підтвердження цій петербурзькій звичці Шевченка й у спогадах К. Ф. Юнге, яка, подаючи поетові графинчик із ромом до чаю, застерігала: “Тільки дивіться, не ром із чаєм, а чай із ромом”. Цікавий штрих залишив у своїх спогадах Ф. М. Лазаревський, який розповів, як гостював Шевченко в серпні 1859 р. у селі Гирявка Конотопського повіту в матері братів Лазаревських: “Живучи в Гирявці, Тарас, як завжди, вставав дуже рано і йшов у сад, сідав там під вербою і перебував у споглядальному стані до чаю”. О. М. Лазаревський залишив свідчення, що Шевченко випив останню склянку чаю з вершками за півгодини до смерті…

“Я подумав про чарку горілки…”
Наприкінці заслання, 12 липня 1857 р. Шевченко записав у Щоденнику: “…Я випив фундаментальну чарку горілки, закусив молодою редькою…” Вихилити чарку наодинці чи з приятелем — цей безневинний національний звичай Шевченко шанував. Тут не йдеться жодним чином про пияцтво, про “всепожираючу чарочку”, з котрою, за словами Шевченкового героя з повісті “Художник”, “прощай все — і геній, і мистецтво, і слава, і все чарівне в житті”.
Кобзар у “Гайдамаках” говорить: “Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму; а охрипну — чарочкудругу тії ледащиціживиці, як то кажуть, та й знову…” Для невеликих доз ідеально підходив саме Шевченків город, де “можна пропустити чарочкудругу… але не можна нализатися як слід” (14 липня). Чотири дні потому, будучи на городі, поет записав: “…Я подумав про чарку горілки…” Шевченків земляк А. Обеременко, перебуваючи із Тарасом Григоровичем на городі, траплялося, випивав “замість склянки чаю чарку горілки” (28 липня).
Загалом Шевченко з гумором сприймав і легку чарочку до обіду. Взявши її в руки, він зазвичай говорив:
— Як то ті п’яниці п’ють оцю погань, нехай уже ми люди привичні…
О. М. Лазаревський згадував, як після повернення з заслання в Петербург Шевченко поселився спочатку у його старшого брата, свого друга М. М. Лазаревського:
“Повертався зі служби брат, і одразу ж виймалася з буфета горілка; наливалися дві чарки, одна для господаря, а друга для Тараса Григоровича. Ми з братом (І. М. Лазаревським. — В. М.) “столувалися” без горілки, що давало привід Тарасові Григоровичу, випиваючи чарку, зауважувати: “Хто п’є, той кривиться, а кому не дають, той дивиться” — і при цьому кидати лукавий погляд на тих, хто дивився…”
Або, скажімо, в тому ж Петербурзі 11 квітня поет забіг до С. С. ГулакаАртемовського, “випив чарку горілки і пішов… обідати”. Наступного дня Шевченко, С. С. ГулакАртемовський та М. М. Лазаревський, по дорозі на художню виставку в Академії мистецтв, завернули ненадовго в ресторан і “випили по чарці джину” тощо.
Уже згаданий Б. Г. СухановПодколзін розповідав, що під час скромних обідів той незмінно “випивав чарку горілки”, але “ніколи Шевченко при цьому не напивався і нічого зайвого собі не дозволяв”.
Утім, окремо про це розповім у наступній публікації з нашого проекту.

——————————
1 Саж — рублений хлів, у якому відгодовують свиней.
2 Це ж як запам’яталася Шевченкові та домашня ковбаса, коли він пригадав епізод чотирнадцятирічної давнини! Перед святом Івана Богослова 26 вересня 1845 р. поет відвідав рідну Кирилівку, де обідав у церковного титаря, свого шкільного товариша Гната Бондаренка.
3 Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, ф. 32, № 6, арк. 2 зв.
4 Іван Іванович Соколов (1823—1910) — художник, який часто подорожував Україною, писав жанрові твори з життя українського села. Шевченко познайомився з ним у Петербурзі 1858 р.
5 Сарепта (Сарпа) — німецька колонія в Саратовській губернії, на річці Сарпі, що впадає у Волгу. Заснована 1765 р. вихідцями з Богемії.
6 Великий знавець улюблених Шевченкових страв С. А. Гальченко сподівається розгадати секрет приготування “пшоняної каші, вареної на раковій юшці з кропом”, від якої Тарас Григорович “розтанув” у Києві 1846 р.
7 Чалий М. Життя і твори Тараса Шевченка. — Київ: Веселка, 2011. — С. 116.
8 Ішлося про С. Г. Смурова (роки життя невідомі) — купця, крупного торговця фруктами та овочами, який володів будинком на Малій Морській вулиці, 15, де тримав і свою знамениту гастрономічну лавку. Важливо, що в ній С. Г. Смуров мав право продавати міцні алкогольні напої та влаштував спеціальні кімнати для закуски. Це приваблювало численних відвідувачів. Не плутати, як це іноді робиться, з рестораном “Дюме”, що був у цьому будинку до 1840х рр.
Принагідно зауважу, що Шевченко відвідував у Петербурзі прекрасний ресторан “Старопалкіна” на розі Невського проспекту та Садової вулиці, де неодноразово зустрічався з М. І. Костомаровим, а також фешенебельні ресторани Бореля на Великій Морській вулиці, 16, та Дюссо на тій же вулиці навпроти в № 11/6, в яких бував із друзями С. С. ГулакомАртемовським, М. М. Лазаревським, М. Я. Макаровим, знайомими К. С. Троциною, Сошальським та ін.
9 Джин — горілка, перегнана з ялівцевими ягодами. Шевченко не цурався джину.
10 Див. статтю Ю. Е. Єрмоленко про кулінарні смаки поета в книзі “Тарас Шевченко у приватному житті”. — К., 2014. С. 261—269.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment