У Національній опері України відбувся концерт Національного академічного оркестру народних інструментів України (НАОНІ), присвячений 50-річчю цього творчого колективу та 75-літтю від дня народження художнього керівника оркестру, народного артиста України, лауреата Шевченківської премії Віктора Гуцала. Сьогодні Віктор Омелянович гість “СП”.
— Коли Ви почали займатися музикою?
— Моя сім’я завжди була музичною. Часто співали, навіть хором.
Після першого класу вступив до музичної десятирічки у Львові. Отож можна сказати, що я з восьми років професіонал.
Мені купили домру. Це був найдешевший музичний інструмент, але дуже цікавий. Охоче навчався на ньому грати. Після закінчення десятирічки по цьому музичному інструменту вступив на навчання до Київської консерваторії (нині Національна музична академії України ім. Петра Чайковського).
Пощастило на педагогів. Насамперед хочу згадати свого львівського вчителя Леоніда Григоровича Бендерського, досвідченого викладача, який прекрасно працював з дітьми, був справжнім ентузіастом. Образно кажучи, він ніби “передав” мене своєму педагогу — професору, завідувачу кафедри народних інструментів Київської консерваторії Марку Мойсейовичу Гелісу. У нього навчався наступні 5 років. Паралельно здобував фах диригента у професора Юрія Іларіоновича Тарнопольського.
— Як склалася Ваша подальша доля?
— Коли закінчував четвертий курс, мене рекомендували, аби поїхав у Свердловськ (нині Єкатеринбург) на Уралі й почав викладати у Свердловській консерваторії. Але я не зміг без України, батьків, родичів. Тож, попрацювавши там два місяці, повернувся на п’ятий курс Київської консерваторії, яку невдовзі успішно закінчив.
Багато часу проводив у бібліотеці.
Нам говорять, що скрипка — не український народний інструмент. Але подивіться на фрески Софії Київської, яким уже тисяча років. Там можна побачити музиканта, який грає на музичному інструменті, що нагадує скрипку. Звичайно, це не скрипка у тому вигляді, яку ми бачимо сьогодні, але це прообраз цього музичного інструмента. А раз його зобразили на фресці, значить, мав велике розповсюдження в побуті. Скрипка, як і сопілка, була поширена по всій Україні. Вже не кажу про бандуру, кобзу, цимбали. І таких інструментів безліч.
— В оркестрі народних інструментів Ви від дня його заснування?
— Коли закінчив консерваторію, Анатолій Тимофійович Авдієвський узяв мене до Народного хору ім. Григорія Верьовки, там працював три роки. А на початку
1969-го перейшов у новостворений Оркестр народних інструментів.
Питання створення такого професійного колективу стояло давно і гостро. Тому що майже всі союзні республіки, окрім України, мали оркестри. Це було дискримінацією. І це розумів не лише я, а й інші люди, які вболівали за українське мистецтво. Серед них видатні митці Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Пилип Козицький. І хоча держава й не підтримала цю ідею, але він був створений завдяки Музично-хоровому товариству України, яким керували Сергій Козак і Олександр Чумак. Тоді це товариство мало свої майстерні, інші структури, що давали певні кошти. І ці кошти використали на створення нашого оркестру. Водночас створили хорову капелу, яка нині носить ім’я Левка Ревуцького. Доручили створити оркестр Якову Івановичу Орлову, який тоді теж працював у хорі ім. Григорія Верьовки, і мені.
Я знав багатьох молодих музикантів, декому з них запропонував працювати в оркестрі. Об’їздив багато областей. До оркестру прийняли талановитих музикантів з усієї України. І в цьому був великий позитив, бо кожен приносив у оркестр щось із того регіону, де він народився і вчився.
Це була складна, але дуже цікава робота. Від самого початку оркестр був дуже популярним. За 50 років він пройшов довгий творчий шлях і досяг великих успіхів. Щасливий, що моє життя пов’язане з цим колективом.
— Однак у Вашій роботі в оркестрі була вимушена перерва.
— Досить швидко ми увійшли до переліку колективів, які творять не лише культуру, а й імідж нашої держави. Але, попри це, постійно виникали питання до нашої репертуарної політики та чому маємо таку велику кількість народних інструментів. Але ж ніде правди діти — саме в Україні здавна було найбільше музичних інструментів.
До того ж я написав “Запорізький марш”, який ми виконали вже на першому концерті 1969 року. Він дуже припав до вподоби людям, та не сподобався тодішнім ідеологам. Найбільше їм не подобалося, що ми піднімали патріотичний дух, свою культуру. Говорили, що в “Запорізькому марші” відчутні мотиви пісень УПА.
Питали, що головне: інтернаціональне чи національне? Якщо б сказав — національне — то вважався б ворогом народу. Ми цього не говорили, але щодня працювали задля розвитку української культури.
1979 року мені сказали, що я не повинен працювати у цьому колективі. Добре, що лише “попросили” звільнитися, а не заарештували.
Я звільнився і перейшов на Українське радіо. Працював там 5 років. На той час Українське радіо вело пропаганду нашого мистецтва, нашої культури. Записав багато музики з цим оркестром. Досі прослуховую створені в ті роки фонограми.
А коли розпочалася горбачовська перебудова, я повернувся до Оркестру народних інструментів уже як художній керівник.
До речі, після мого звільнення 1979 року всі записи “Запорізького маршу” розмагнітили. Записав його по-новому. Треба було створювати новий репертуар, вводити нові музичні інструменти. Було багато роботи. Я радий, що пройшов цей шлях з оркестром. І тепер ті роки з приємністю згадую.
— Як готуєтесь до ювілейного концерту?
— Завжди, коли йдемо до якоїсь події, з’являються додаткові енергія і стимули. Для концерту обрали Національну оперу України, бо це найкращий зал, тут найкраща акустика. Всі знакові концерти нашого оркестру відбуваються в цьому театрі, а солісти Національної опери беруть у них участь.
Для концерту вибрали найкращі твори. Починали із “Запорізького маршу”. Звучала народна музика і твори сучасних композиторів.
Показали наших виконавців. Серед них Тарас Столяр (бандура), Андрій Войчук і Володимир Овчарчин (цимбали), народний артист України Георгій Агратіна, який грав на свирілі. Також кращі солісти Національної опери Сергій Магера, Сусанна Чахоян, Валентин Дитюк, брати Приймаки. І корифей оперної сцени Марія Стеф’юк, яка співпрацює з нашим колективом уже багато років. Були й сучасні виконавці, з якими ми разом готуємо концертні програми. Це Джамала, Олег Скрипка, Валерій Харчишин і гурт “Друга ріка”.
У кінці усі солісти разом заспівали “Многая літа”. Цей класичний твір прозвучав у сучасному виконанні.
На концерті було “Національне суспільне телебачення”, отож сподіваємося, що невдовзі з’явиться телевізійна версія.
Завжди задоволений своїм колективом. Під час цього концерту всі виклалися на повну. Маємо багато відгуків, і всі позитивні. Цей концерт подарував не лише позитив, а й духовну радість. Впевнений, що лише так і повинно бути.
— Над чим працюєте зараз?
— Днями у Національній філармонії України провели концерт китайської музики. До участі в ньому запросили відомого китайського диригента, який залишився втішеним співпрацею з нашим оркестром. Ще цікавий проект — спільний концерт з німецьким рок-гуртом “Accept” у Національному палаці мистецтв “Україна”. Нещодавно разом із Олегом Скрипкою гастролювали по восьми містах України. Нам ніколи спочивати на лаврах, постійно рухаємося вперед.
Мрію, щоб у нашому колективі все було добре, аби людям було приємно працювати, щоб мої артисти отримували задоволення від того, що роблять. А від цього залежить, як ми доносимо своє мистецтво до слухачів. Все треба робити з любов’ю і розумінням.
Хочеться, щоб наш оркестр працював ще багато років і ніколи не зупинявся на досягнутому, адже завжди є широке поле для розвитку.
Едуард ОВЧАРЕНКО
