Як «український олігарх» стверджував Україну в світі й чому його за це скомпрометували свої?

Невідомі сторінки лондонського архіву про зневаженого земляками достойника нації Якова Макогона

Микола ТИМОШИК,
професор Світлини автора

Закінчення. Поч. у ч. 16—18 за 2019 р.

Як бачимо, Англо-Український Комітет об’єднав відомих у Великій Британії особистостей не за партійною належністю, а за симпатіями до багатомільйонного бездержавного народу, який упродовж століть бореться за свою свободу. І то, безумовно, був наслідок кропіткої інформаційної роботи Бюро та його засновника.
Таким чином, спроба компрометації діяльності Бюро аргентинською газетою “Українське Слово” не вдалася.
Та на цьому нападки на Бюро не закінчилися.
Наступний компрометуючий матеріал на Якова Макогона готувався не для украї­нської преси, яка в еміграції не мала великих накладів, а для конкретної реакції найвищих урядових чиновників Великобританії. І готував його не британський урядовець у Лондоні, а… українець Володимир Залозецький.
На той час Залозецький жив у Бухаресті й представляв українське населення Північної Буковини як сенатор румунського парламенту.
Алогічним і незбагненним видається нині вчинок цього відомого українця. Замість захищати інтереси земляків довкола Чернівців, яких румуни від 1918 року заповзялися швидко асимілювати (чого вартувала заборона викладання українською мовою в школах, гімназіях, Чернівецькому університеті; доходило навіть до того, що українці не мали права спілкуватися рідною мовою в публічних місцях), він пише донос на американського підданого Якова Макогона і передає його послу Великої Британії в Бухаресті. Головне в доносі — “Макогон є більшовицьким агентом”.
У Міністерстві закордонних справ Великобританії цей документ реєструють 7 лютого 1935 року і передають на розгляд керівника департаменту Лоренса Кольєра. Добра обізнаність цього дипломата з менталітетом українців, така ж обізнаність із діяльністю керованого Макогоном Українського пресового бюро в Лондоні спонукали його поставити на цьому документі таку резолюцію: “Українські партії так себе взаємно ненавидять, що вони завжди оскаржують лідерів одна одної в тому, що вони є більшовицькими агентами. Я не вірю, що це відповідає правді у випадку з п. Макогоном”.
З березня того ж року цей документ передається в архів із копією листа Кольєра на ім’я британського посла в Бухаресті сера Р. Гоара. В листі подаються позитивні характеристики Якова Макогона та порада послові зайняти дипломатично-нейтральну позицію і не давати конкретної відповіді сенатору Залозецькому.

Непросте рішення про згортання діяльності
З оглянутих вище невідомих досі архівних джерел та рідкісних публікацій читач може зримо уявити, в яких умовах доводилося працювати невеликому гурту українців-однодумців в Українському пресовому бюро у Лондоні, програму якого спрямовував і матеріально забезпечував упродовж майже десяти років із власних коштів український патріот і меценат, американець за громадянством Яків Макогін.
Виникають питання.
Як ставився до цього особисто сам Макогін? Що думав? Чи намагався захищатися, виправдовуватися, судитися? Які мав кінцеві наміри?
Може б читач і не мав можливості дізнатися про ці відповіді від самого героя того часу, якби не дивом збережений архівний документ, віднайдений автором цих рядків в одній із тек Архіву Сікорського в Лондоні.
Йдеться про лист Якова Макогона від 4 березня 1935 року до Володимира Кисілевського в Лондон. Це — три сторінки тісно надрукованого (через один інтервал) машинописного тексту.
У ньому — думкам тісно. Логіка їхнього викладу залізна, а інформація про план подальших дій приголомшує своєю несподіваною рішучістю і безповоротністю. І це — на тлі розчарувань, переживань і неприхованого болю душі, що й досі проглядаються між рядками.
Керуючому Бюро дається пряма й однозначна вказівка розпочати роботу зі згортання діяльності Бюро в Лондоні та його філіях. Першим ліквідовується представництво в Празі, друге з черги — Женева. Бюро в Лондоні, зі скороченими видатками, ще дещо потримається.
Нечіткою була лиш вказівка щодо архівів: “Ви мусите впорядкувати всі архіви, хоч я ще не знаю, що з ними робити. Щоб не було якихось дурниць, найкраще було б спалити або забрати до Америки та там впорядкувати”.
Випереджуючи запитання адресата, автор листа відразу зазначає: “Не думайте, що причиною цього є наклепи. Я їх не те що не боюся, а навіть люблю, бо вони показують, що справи йдуть вперед та що це комусь не до вподоби”.
То що ж стало причиною такого раптового рішення успішного й багатого в еміграції українця-патріота, моральні принципи якого остаточно сформувалися вже у вільному світі, а житейський гарт — на службі морського піхотинця однієї з найсильніших армій світу?
Формально, гадається, — результат зробленого 1 березня 1935 року аналізу видатків на утримання головного офісу Бюро та його філій за останні роки. Макогона тоді чи не вперше вразила цифра величезних сум, витрачених на це з родинного бюджету. Спробував накласти сюди обсяг власної праці та праці найближчої родини, витрачений час, енергію, здоров’я.
Автор листа чесно зізнається, що в ту мить його охопив жах. “Але я не зважав би на це і провадив би справу далі, коли б бачив реальні результати від неї, — цитую листа. — На превеликий жаль, я їх не бачу. Я не бачу і належного зрозуміння цієї акції в українському громадянстві, не бачу довір’я і готовності іти назустріч та причинитися чимось і з свого боку до цеї праці”.
Засновуючи 1931 року Бюро в Лондоні, Яків Макогін мав надію, що українська громада зросте політично в такій мірі, що зможе перебрати ведення цих інформаційних осередків на себе, переконавшись у важливості й ефективності їхньої діяльності. Цю ефективність перші два роки він забезпечував особисто, виділяючи щороку по 6000 американських доларів. І громада бачила на власні очі ту височінь, на яку можна було малим гуртом одержимих справою патріотів піднести украї­нську справу на міжнародному терені.
Без сумніву, вважав пан Макогін, то є велика трагедія для українців еміграції, що й після чотирьох років їхні очільники виявилися дуже далекими від того, щоб мати бажання і спроможність перебрати на себе цю справу, що досі рухалася приватно, завдяки всього лиш одній особі.

Оцінка тодішнім політикам, суголосна нинішнім
У цитованому документі Яків Макогін висловлює цікаві думки про реальні спроможності й амбіції головних політичних угруповань нашої еміграції.
Прислухаймося до них, адже оцінки цієї особистості надто суголосні з тими, яких заслуговують нинішні українські політичні партії та рухи, які щоразу, напередодні чергових виборів, нестримно борються за право бути справжніми і єдиними провідниками нації.
Щодо прихильників гетьманської держави:
— їхня міжнародна політика є влучна, але краєва зла. І тут вони вступають у багно. Можна було б їх звідти витягти, коли б краєві політики мали довір’я та слухалися порад.
Щодо націоналістів:
— між ними є, без сумніву, здорові, патріотичні і активні елементи. Але… іти з ними не можна, бо ніколи не бути певним відносно того, що вони зроблять у найближчім часі; отже, разом з ними можна скомпрометуватися політично.
Макогін із гіркотою наголошує: це тривале в часі взаємне поборення українців між собою через психологічні прикмети може призвести до того, що все втратимо.
Такий політичний розклад еміграційного українства на тлі перманентних компрометацій та доносів остаточно таки розчарував цього діяча. Ідучи разом із такими “державниками”, вважає він, можна забруднити білу сорочку, яка досі була чистою; іти самому було б останнім кроком.
Зрештою, для себе він вибрав середину: відійти від громадських справ, але перед тим сказати всім правду.
Гірка правда Якова Макогона полягала в тому, що причиною українських невдач він назвав інертність, лінощі, боягузтво і цілковитий брак розуміння справи.
Ось його цінні міркування: “Люди не хочуть зрозуміти того, що на національно-політичну роботу і в краю, і на міжнароднім терені треба хоч невеликий, але спеціальний політичний апарат та, передусім, фінансові засоби. Коли на все інше, включно й на побудову нових церков, є засоби, то повинні знайтися засоби і на національно-політичну роботу. Але коли в краю цього зрозуміти не хочуть, тим гірше для української справи. Бюра зробили більше, ніж їм належалося. Все має свої межі…”
З-поміж інших причин свого рішення Макогін називає брак потрібних кадрів:
“Я не можу знайти секретаря для себе, який зміг би їздити, говорити з людьми, бути при моїх розмовах з ними, записати ці розмови, полагоджувати мою кореспонденцію і т. ін. А без людей не можна і робити… Ось тут представник Італії, незабаром має приїхати другий. А я не маю часу побачитися з ними, бо мушу кидатися від справи до справи, як муха в окропі. Отже, справді треба все звинути”.

Остання акція
Одна з останніх помітних акцій Бюро — створення 1935 року неформального об’єднання британських політиків (таких виявилося 14 осіб), які прихильно ставилися до політичних домагань українців, — Англо-Українського Комітету (Anglo-Ukrainian Committee).
На основі наданих працівниками Бюро інформаційних матеріалів про Україну під егідою цього Комітету того ж року вийшла англійською мовою брошура “Украї­нське питання та його значення для Великої Британії”. Брошура складалася з промови журналіста Ланселота Лоутона, яку він виголосив під час презентації комітету в приміщенні Британського парламенту, та витинок із міжнародних договорів, де йшлося про українські етнічні території та їхню належність до різних державних утворень.
Комітет цей існував до 1938 року.
Ще в ту пору була спроба Бюро у співробітництві з Англо-Українським Комітетом заснувати кафедру українознавства в Коледжі слов’янських мов при Лондонському університеті. Спроба ця, на жаль, не увінчалася успіхом.
Після припинення Яковом Макогоном фінансування робота різко пішла на спад. Виконавчий директор В. Кисілевський здійснював неодноразові спроби знайти кошти. Однак безуспішно. У травні 1940 року Українське пресове бюро в Лондоні припиняє своє існування, а В. Кисілевський повертається до Канади.
Ось так у результаті нерозважливості очільників розділена на групи і партії українська громада в еміграції втратила потужний інформаційний і пропагандистський ресурс, який так багато зробив для промоції українського питання в західному світі упродовж 30—40 років ХХ століття.

Замість висновків
Кілька років тому, ще за часів праці в Інституті журналістики КНУ ім. Шевченка, став свідком розмови в коридорі того корпусу кількох студентів-старшокурсників із сусіднього Інституту міжнародних відносин. Спілкувалися хлопці російською (так віддавна заведено в цьому інституті). Говорили про останні моделі “тачок”, що їх подарували їм “прєдкі” — “мерси”, “кросовери”, про те, які з них “обичниє жестянкі”, а які — “очєнь крутиє”.
Заможні, багаті, але недовчені, некультурні й непатріотичні…
Скільки ж таких поповнить завтра армію високооплачуваних із наших заробітків українських “державотворців”?
Пощо їм те, сокровенне, — “любити Україну до глибини своєї кишені” та навіщо їм знати про якогось там Якова Макогона?
Все ще продовжуємо жити в королівстві “кривих дзеркал”. Допоки?

Київ—Лондон—Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment