Анатолій КОВАЛЬЧУК
Не доживши два з половиною місяці до 95-річчя, відійшов у засвіти Петро Іванович Ніженський — героїчний українець, непересічний уродженець і мешканець Бориспільщини. Понад вісім десятиліть був він свідком та активним учасником багатьох значущих подій, що відбувалися в рідному краї, в Україні, а також за її межами. Подій історичних, навіть глобальних, які активно впливали на ситуацію в нашій державі й у світі та безпосередньо її формували. Тому як символ епохи, що безповоротно відходить, цей чоловік заслуговує на посмертну згадку, на коротку розповідь про нього, про його земляків і сучасників.
Народився П. Ніженський у с. Рудяків, яке на початку 1960-х років після спорудження Канівської ГЕС затопили води Дніпра. Під час Голодомору 1932—33 рр. понад сотня рудяківців померли від виснаження. Серед них кілька десятків дітей — Петрових друзів та однокласників.
У прилеглому до Рудякова лісі містився літній військовий табір. Маленький Петро і сусідські хлоп’ята тільки їм відомими стежками крадькома проходили на його територію і збирали на смітнику солдатські недоїдки. Завжди намагалися більшу частину знайденого принести в кашкетах або в кишенях додому, щоб почастувати рідних. Багато хто з людей тоді вижив завдяки решткам їжі, призначеної для табірних свиней.
Восени 1943 р. Петра Ніженського мобілізували до Червоної армії. Брав участь у форсуванні Дніпра і в боях за Київ. Розповідав, що командири й комісари, здебільшого неукраїнці, ставилися недоброзичливо, навіть відверто вороже до новобранців, переважно мобілізованих до війська на Чернігівщині, Полтавщині й Лівобережній Київщині. Хоча багатьом з них не виповнилося ще й сімнадцяти років, нелюди називали цих юнаків зрадниками і німецькими прислужниками. Дорікали: “Поки ми за вас, хахлов, кров проливали, ви ховалися від війни за бабськими спідницями, пили горілку і жерли сало”. Більшість новобранців були не обмундировані, ходили в домашніх свитках, їх не вчили користуватися зброєю, якої також не вистачало.
З вини командирів-українофобів усіх рівнів під час переправи через широку ріку (про човни, плоти та інші плавзасоби командування, як завжди, не подбало) у її холодних листопадових водах потонули десятки тисяч молодих українців. Їх примушували долати водну перепону вплав або з використанням дерев, дощок, напханих сіном мішків тощо. В одному з місць, де Дніпрове річище звужувалося і швидкість течії зменшувалася, утворився затор з такої великої кількості людських тіл, що по ньому, як по містку, можна було перейти ріку. П. Ніженському пощастило. Він переплив Дніпро, бо змалку не боявся холодної води. Деякі дослідники стверджують: новобранцям не давали ні одягу, ні зброї, бо сталінський режим з метою ослаблення генофонду української нації прирік їх на загибель.
Про цю жахливу правду, про велику трагедію українського народу, про ганебну сторінку радянської історії, про злочинну військову тактику сталінського командування знали учасники боїв за Київ і мешканці довколишніх сіл. Але про неї не писали комуністичні газети, радянські “кіношники” ніколи не знімали фільмів. Зате, не відчуваючи ні сорому, ні ганьби, “заслужені й народні” на догоду кремлівським “пабєдобєсам” кричали і досі кричать на всю горлянку: “Нам нужна адна пабєда, ми за ценой нє пастаім”. Очевидно, не здогадуючись, якою страхітливою була справжня ціна виконання сталінського наказу — відбити у німців Київ до дня 26-ї річниці більшовицького перевороту. Сьогодні вже ніхто не скаже, скільки десятків тисяч українських матерів гірко оплакували синів, дружини — чоловіків, діти — батьків, дівчата — наречених, прочитавши в листопаді 1943-го сухе повідомлення: “ваш…погіб смертью гєроя”…
Воєнна дорога П. Ніженського від Дніпра пролягла через Польщу і Східну Пруссію. За хоробрість, виявлену під час форсування Вісли (виконуючи завдання, він сміливо подолав річку, по якій пливли крижини) отримав першу медаль “За відвагу”. Ще одну медаль, що засвідчила його солдатський досвід, героїзм і вміння, гвардії молодший сержант Петро Ніженський отримав під час боїв у Пруссії. Ризикуючи життям, він знищив вогневу точку ворога, який, маючи позиційну перевагу, щільним кулеметним вогнем поклав багатьох його побратимів. Зробив це завдяки кмітливості, витримці й хоробрості.
Під час війни багато разів перебував за крок від смерті. Вона щодня літала над ним, хижо розпростерши чорні крила. Кружляла, зизооко зазираючи у вічі, але щоразу оминала. Очевидно, сам Бог його оберігав, тому й у вогні не горів, і в воді не тонув. У прямому й переносному значенні цих висловів.
Про цікаві факти з життя цього скромного бориспільця мені стало відомо через кілька років після знайомства. А познайомилися ми в березні 1989 року, коли в повітрі запахло весною, а в душах багатьох українців зароджувалися радісні сподівання на добрі зміни в житті нашого народу і Батьківщини. Саме тоді, після оприлюднення проектів Програми і Статуту Народного Руху України, почали гуртуватися прихильники створення первинних осередків НРУ — масової громадсько-політичної організації.
Серед перших рухівців Бориспільщини переважали люди середнього віку. Це були робітники, інженери, лікарі, журналісти, вчителі, працівники сільського господарства, аспіранти і студенти. Більшість — корінні бориспільці або уродженці сіл району. Чисельно переважали люди, що народилися на Київщини або в сусідніх областях Центральної України. І зовсім мало було вихідців із Західної України.
Незважаючи на це, тодішня влада розпускала неправдиву інформацію про прихильників НРУ, мотиви і мету нашої діяльності. У комуністичних ЗМІ (інших тоді не існувало), на різних зборах, нарадах нас називали лайливими словами: буржуазними націоналістами, західняками, лихими бандерівцями, агентами імперіалізму, прислужниками США, неробами тощо. А також невігласами, що не розуміють політики компартії — “рідної” для українців. Бо, мовляв, тільки вона знає, де й чому суспільство перебуває нині, куди і якою дорогою вести його до нових переможних “висот”.
На Петра Ніженського неможливо було начепити жодних ярликів. Тоді 65-річний, ще дужий і здоровий, він був відомий місцевій владі як ветеран та інвалід великої війни. Як людина, що, крім солдатських медалей, за особисту хоробрість при виконанні бойових завдань була нагороджена ще й орденом “Вітчизняної війни І ст.” Тому, збираючись у нього вдома, ми почувалися в безпеці. Бо жодні репресивні органи (ми здогадувалися: за нами стежать) не увірвалися б до будинку заслуженої людини, щоб розігнати чи заарештувати мирних та інтелігентних гостей. Або щоб провести обшук і вилучати національні прапори, газети й листівки патріотичного змісту.
Ми одноголосно обрали П. Ніженського головою нашого осередку. Керувалися не тільки його беззаперечними заслугами, а й тим, що він як пенсіонер мав більше за нас вільного часу. Тому мав можливість поширювати національні й демократичні ідеї у ветеранському середовищі, дуже заскорузлому і просталінському.
Саме тоді з ним стався цікавий випадок. Кілька ветеранів (“вітінарів” за словами П. Ніженського) накинулися на нього зі звинуваченнями в підривній, антирадянській, націоналістичній діяльності. Люто кричали, бризкаючи слиною, що готові негайно розстріляти його і всіх новітніх “бандєровцев”. За те, що хочуть Вільної України. Бо так вони чинили в післявоєнний час у західноукраїнських областях. Петро Іванович не розгубився. Він сказав їм усе, що про них думав і знав. Зокрема, що хоч нагород мають більше за нього, але на фронті ніхто з них не був жодного дня. Один із них у період війни був наглядачем-охоронцем у сибірському концтаборі, а потім під час служби в енкаведистській спецгрупі, що вдавала з себе бандерівську боївку, особисто закатував десятки мирних людей у Дрогобицькій області. Переважно вчителів і медпрацівників, що прибули зі Східної України. А другий брав участь у депортації сотень українських родин з Галичини до Сибіру.
У листопаді 1989 р. нам стало відомо, що на Батьківщину з пермських таборів доставлять тіла померлих і похованих на чужині українських політв’язнів В. Стуса, М. Литвина та О. Тихого. Було ухвалено рішення зустріти домовини з мучениками в бориспільському аеропорту. П. Ніженський приніс туди три власноруч виготовлені великі тернові вінки. Після поховання героїв вінки прикріпили до хрестів на їхніх могилах.
Навесні 2014 р., коли московський агресор вторгся в Україну, П. Ніженський пішов до військкомату і попросив мобілізувати його до української армії. Заявив, що, попри поважний вік, готовий обороняти Батьківщину від лютого кремлівського ворога. Запевнив, що з роками не втратив солдатських навичок і відваги. Подякувавши за великий патріотизм і високий бойовий дух, йому порадили йти додому й по змозі допомагати нашим бійцям матеріально. Що він регулярно і робив майже до останніх днів життя.
Вічна Пам’ять і Слава Петрові Ніженському — солдатові Другої світової, вірному синові України, активному учаснику боротьби за незалежність Батьківщини у ХХ ст.
